Глава 8

Я поклав робочий кейс на стіл і повернувся до дівчини. День тільки почався, а моє терпіння вже не тріщало, воно рвалося швами. Тільки Крапівіної в моєму мозочку й забракло!

Проте я був на роботі, тому змусив себе відповісти сухо:

— Кіро, я люблю свого батька, і це все, що ти маєш знати. Іди в зал нарад і скажи Копійці, що я буду за десять хвилин. Швидко! І нехай покличе Мінджі, він писав вимоги до вакансії. Скажи йому, що він може зайняти моє місце за столом. Іди!

І коли я сам ішов до зали Нарад, то був упевнений у тому, що співбесіда закінчиться нічим. Ми поступалися з батьком одне одному в певних забаганках, тож я був готовий бути присутнім, але не йти на поводу, це різні речі. І мав рацію. Минуло понад годину, а я вже не слухав претенденток, втомившись від їхнього захопленого й абсолютно ідентичного щебетання, вважаючи за краще думати про майбутню зустріч із власником місцевого телеканалу, у якого ми купували ефірний час.

Я подивився на наручний годинник і дав собі ще десять хвилин, після чого зібрався згорнути захід, сподобається це Богдану Андрійовичу чи ні. А ще страшенно хотілося кави, яку я так і не випив уранці.

Жодних нових облич у моїй приймальні, вирішено!

Жодних запитань, розгублених усмішок і стотисячного «Максим Богданович». Вистачить із мене і Кіри, четвертий місяць її терплю! Що тихіше там буде, то спокійніше і продуктивніше я зможу працювати…

Але мої думки про денні плани миттєво випарувалися, щойно двері до зали відчинилися й увійшла вона… руда копиця кучерів на обурено задертій голові. А потім перед нами постала й сама незнайомка в малинових гольфах, зеленій краватці й у черевиках, якими здорово давити жолуді в парку.

— Добрий деньочок!