Розділ 6

— Ти ж щойно сказала, що вона жирна, — зауважую я. Вік дуже емоційна, і це не вперше, коли я чую від неї критику на адресу подруг мого брата.

— І що? — задирає вона носа. — Не здивуюся, якщо Алісія свої помпони в бюстгальтер запихає, щоб привернути увагу хлопців! Інакше на що там дивитися? — Обличчя у Вік раптом стає сумним. — Лено, — питає вона, — ти думаєш, вони з Ніком уже сплять?

Я не думаю, я знаю, хоча мені це якраз зовсім не цікаво.

— Слухай, мені здається, Олівер хороший хлопець. Ви ж зустрічаєтеся?

Вік дивується й розчаровано зітхає, ніби я спитала її про канікули, проведені в літніх родичів, і відмахується:

— Я його кинула! Пару разів поцілувалися, і стало нудно. Такий зануда! Господи, Лено, — повертається вона до теми, яка її цікавить. — Клянуся, якщо Ніколас запросить цю дурепу Алісію на Зимовий бал — я помру! І що він у ній знайшов? Ти бачила її Твіттер? Він же весь у котиках, фу!

Вікторія ще щось говорить, говорить, але я втрачаю нитку розмови. Мене ніби тягне обернутися й подивитися туди, де кількома рядами далі сидить Картер. Так, я знаю, що він — не Алекс, що він інша людина, але не можу не дивитися. Ось уже майже рік, як не можу.

Я повертаю голову й обережно поглядаю на хлопця через плече. Він сидить, поклавши руки на спинку сидіння перед собою, і дивиться у вікно. Смаглява шкіра, чистий лоб, прямий ніс і вперта, вольова лінія рота, через яку дівчата в школі божеволіють від красеня Райта. Його риси обличчя різкіші, ніж у брата, але все одно кожна з них мені добре знайома — до болю знайома! — і серце знову готове повірити в неможливе.

Я встигаю про це подумати, але не відвернутися, і Картер помічає. Раптом перехоплює мій погляд і повертається. Стискає від невдоволення тверді губи, дивлячись просто на мене.

Щойно автобус заїжджає на парковку і водій відчиняє двері, я хапаю рюкзак і поспішаю вискочити з нього серед перших учнів, щоб знову не зіткнутися з ним і не почути грубість.

Біля входу до школи помічаю Ніколаса, він стоїть неподалік зі своїм приятелем Пітером Салліваном — рудим здорованем, і обоє сміються. Я кваплюся пройти повз, знаючи, що Вікторія напевно зупиниться, щоб пококетувати з ними.

 
Ледь я заходжу до класу англійської мови, як мене зі свого місця гукає висока, симпатична дівчина з розумними очима й пишним, кучерявим хвостом на маківці — Пілар Мендес, моя найближча подруга.

— Лено, ну нарешті! Іди швидше, я тебе чекаю! Ти не уявляєш, як мене бомбить від новин!

Пілар махає мені рукою й нетерпляче підстрибує на стільці — отже, точно хоче мене здивувати. За багато років дружби я встигла добре її пізнати, щоб про це здогадатися.

— Пілар, що сталося? Невже тебе затвердили?

— Привіт! Так! — радісно скрикує дівчина і, підхопившись, обіймає мене. — Звісно, поки це лише епізод у рекламі соку, — пояснює вона. — Я танцюватиму на задньому плані в костюмі манго, разом із бананом і ананасом, але мені обіцяють заплатити цілих триста доларів, Лено, уявляєш! Скажи, круто?!

У Пілар є мрія — стати кіноакторкою або танцівницею в якійсь відомій трупі на Бродвеї. Поїхати після коледжу до Каліфорнії або Нью-Йорка (вона ще не вирішила) і неодмінно прославитися! І, чесно кажучи, для цього в неї є всі шанси, вона давно не пропускає жодних кастингів у місті. Тож я щиро радію, дізнавшись, що їй нарешті усміхнулася удача.

— Це ж чудово, Пілар! — усміхаюся. — Вітаю!

— А ще ти чула новину? У нас тепер нова викладачка історії, міс Едвардс. Кажуть, вона стара діва й страшенно прискіплива! Вона вестиме в нас не тільки історію, а й додатковий курс із права. Ох, відчуваю, що завалю в неї першу ж контрольну! І навіщо я це «Право» вибрала?

— От-от, нудно й нецікаво! — вставляє слово Вік, проходячи повз, — а я вас, дівчата, попереджала! Треба було «Живопис» обирати, як я, не прогадали б!

— Добре тобі говорити, Райт, — пирхає Пілар, з Вік вони не дуже добре ладнають, але зараз у них перемир’я, і обидві усміхаються, — а я от зовсім не вмію малювати!

— Та подумаєш! Зараз у моді сюрреалізм, крихітко! А хто не розуміє, того в сад!

Зазвичай у Мендес рот не закривається, але я до її базікання звикла, і поки клас заповнюється учнями й немає викладача, ми балакаємо з подругою, і сумні думки відступають.

Так минають чотири модулі, поєднані у два заняття з англійської та хімії, і під час обідньої перерви за наш столик на вулиці підсідає Кевін Лоуренс — приємний русявий хлопець, якого ми з Пілар вважаємо своїм другом.

Після того як Алекса не стало, Кевіна обрали головним редактором шкільної газети, і тепер він у постійному пошуку цікавих тем для статей.

— Привіт, дівчата! У мене до вас запитання, — одразу починає Кевін з місця в кар’єр, усівшись поруч зі мною на лавку й розпаковуючи свій ланчбокс, який приніс у руці. — Що ви думаєте про ідеономіку та її аспекти? Вам ця тема цікава?

За секунду до його появи ми з Вік слухали розповідь Пілар про симпатичного хлопця, який у рекламі зображатиме банан, поролоновий костюм манго і телефон, який він у неї неодмінно попросить, тому переключитися на Кевіна виходить не відразу.

— Про що? — Вік жує сендвіч і піднімає брови. — А простіше можна, Лоуренсе? — тицяє в хлопця мізинцем. — Вічно ти зі своїми розумними слівцями апетит псуєш!

— Ну, як ви ставитеся до життя й саморозвитку? Вам цікаві ідеї з цього приводу?

— Відстій і нудьга! — хмуриться Вік.

— Думаю, так, — відповідаю я. — Це цікаво.

— Викладай по суті! Що ти ще придумав? — питає Пілар.

Кевін киває, відкладає обід і дістає з рюкзака ручку та блокнот. Розгорнувши останній, входить в образ спритного репортера, який вирішив будь-що здобути сенсацію.

— Я хочу написати мотиваційну статтю й провести опитування серед старшокласників! Досить бездумно йти по життю! Ми вже в тому віці, коли час замислитися про важливі речі!

— Наприклад, про які? — цікавлюся я.

— Та хоча б про життєву філософію і власну особистість, — охоче відповідає Кевін. — Але для початку треба відповісти на кілька запитань.

— На які? — Пілар голосно відкушує шматок яблука, і він дзвінко хрумтить за її щокою.

— Наприклад, чому, якщо на помилках учаться, так важко терпіти поразку?.. Чи погано вкрасти їжу, щоб нагодувати голодну дитину?.. Коли людина чесніша із собою: коли каже «так», але хоче сказати «ні»? Чи навпаки?.. Чому ми частіше себе сваримо, ніж хвалимо? Що люди скажуть про вас на ваших похоронах?

Вікторія невесело сміється, підхоплюючи губами трубочку з пакета холодного чаю.

— О, я знаю, що тобі відповість дев’яносто дев’ять відсотків учнів!

— І що ж? — готується записати її думки Кевін.

— Іди ти в дупу, Лоуренсе, зі своєю ідеономікою! І бажано не повертайся! Зовсім здурів?

Хлопець давно звик до нашої компанії, тому відсуває блокнот убік і все-таки дістає свій сендвіч із напоєм.

— Дарма ти так, Вікторіє, — каже з ледь вловимою образою. — Насправді це дуже важливо — навчитися відповідати на незручні запитання самому собі. І що раніше, то краще!

— Та дурня це все!

— Ну, не скажи. Я не хочу дожити до сорока років, перш ніж навчуся це робити. Якщо хочеш знати, невдоволення собою погіршує якість життя, тому так важливо працювати над самосвідомістю!

— Кевіне?

— Що?

Вікторія відсуває чай і закушує нижню губу.

— А ти думав про те, щоб переспати з дівчиною? Зі мною, наприклад? Ну ж бо, відповідай!