Розділ 7

Я встигаю увійти до класу, де сподіваюся вивчати предмет «Право», разом із дзвінком, і вчителька, суворого вигляду жінка в похмурій сукні кольору вишні й з губами такого самого кольору, зустрічає учнів, стоячи біля дошки.

Її докірливий погляд змушує мене зупинитися й вибачитися. Пілар уже сидить за партою біля вікна, витріщивши очі й утягнувши голову в плечі, і знаком дає зрозуміти (провівши великим пальцем по шиї), що мені непереливки.

— Добрий день, міс Едвардс! Вибачте, що затрималася. Можна сісти?

Сподіваюся, моя подруга не помилилася, і я правильно вимовляю прізвище, інакше не уникнути ніяковості й непотрібних проблем. Зазвичай нових викладачів учням представляє особисто директор, але, судячи з того, як проникливо жінка дивиться і як спокійно тримається, їй це зовсім не потрібно.

— Як вас звати? — питає вона, і я відповідаю:

— Лена Холт.

Вона звіряє мої слова із записом у класному журналі й дозволяє:

— Сідайте, міс Холт, але врахуйте: ви отримали перше попередження. Друге запізнення закінчиться для вас штрафними балами й роботою з додатковим матеріалом. І це стосується всіх! — підвищує голос, оглядаючи клас. Простягнувши руку, показує мені на єдину вільну парту в крайньому ряду біля стіни:

— Займіть своє місце, будь ласка! Тепер протягом усього курсу воно ваше!

Я киваю, підхоплюю рюкзак і кваплюся сісти, але раптом спотикаюся, помітивши за останньою партою, наступною одразу після моєї, — Картера Райта.

Він дивиться теж приголомшено, для нього це точно неприємний сюрприз, і мої ноги ледь мене слухаються, коли я опускаюся перед ним на стілець.

Чорт! Тільки не це! Він не міг обрати той самий предмет, що й я!

У класі всього шістнадцять людей, а в школі великий вибір додаткових дисциплін для охочих отримати атестат із високими балами — макроекономіка, фотографія, східні культури й психологія, іноземні мови. У нашому місті розташований один із найкращих університетів у штаті, тому нікому не хочеться втратити свій шанс.

То чому саме право?!

Алексу завжди легко давалося навчання, він збирався вивчати журналістику й напевно закінчив би школу з відзнакою. Коли Грегорі Батлер якось пожартував, що природа справедливо розподілила ролі між близнюками — одному дала мізки, а другому кулаки, як Картеру, він образився і сказав, що його брат набагато розумніший, ніж усі гадають, і обов’язково це доведе.

Але мені завжди здавалося, що старший із братів розраховував на спортивну стипендію, як Ніколас. Хлопці з команди з лакросу просто божеволіли від торішнього успіху в міському чемпіонаті, і я чула, що Райта обрали капітаном… І раптом — ази юриспруденції.

Від крижаного погляду в спину лопатки скувало так сильно, що я не можу поворухнутися. При спробі витягти з надр рюкзака зошит і ручку — і те, й інше падає на підлогу, і я завмираю в нерішучості, розуміючи, що не здатна їх підняти.

— Пересадіть її в інше місце!

Міс Едвардс саме закінчує знайомитися з учнями, коли змушено переривається й поправляє на носі окуляри, відреагувавши на прозвучалу вимогу.

— Ви щось сказали, містере… е-е, Райт? — перепитує вона, ніби не розчула.

— Так, — чується глухе й жорстке за спиною. — Я сказав, пересадіть Холт в інше місце.

Господи, моє серце підстрибує й калатає, як у наляканої лані. Учні класу повертають голови в наш бік, і я вже готуюся схопитися… коли жінка знаком показує мені залишатися на місці.

— Назвіть причину, Райте, чому я маю це зробити?

Картер не ніяковіє. Навряд чи щось або хтось здатен його збентежити, судячи з холодного тону.

— Мені не подобається бачити перед собою Холт, от і все.

Він говорить правду, я знаю, що він мене ненавидить, тільки не можу зрозуміти чому. Однак зараз я не потребую відповіді, мені й самій хочеться забратися від хлопця подалі.

— Я не питаю, що вам подобається, — не менш холодно зауважує своєму учневі міс Едвардс. — Я попросила назвати причину.

— Мені погано видно через неї.

— Ось як? — здивування на обличчі вчительки змінює скепсис. — Назвіть свій зріст, містере Райт.

Судячи із заминки, запитання Картеру не подобається, але він усе ж відповідає.

— Шість футів, мем.

— А можу я дізнатися ваш зріст, міс Холт?

Я вимовляю тихо, але мене чують:

— П’ять футів і чотири дюйми, мем.

— Добре, — киває вчителька, — так я і подумала. Ви обрали цю парту самостійно, містере Райт? — уточнює у хлопця. — Без моєї участі?

— Так, мем.

— Чи пам’ятаєте ви головну тезу Декларації незалежності?

За її важливим виглядом легко вгадати, що вона майже впевнена в позитивній відповіді, і Райт її не розчаровує.

— Чудово пам’ятаю.

— Тоді будьте ласкаві, нагадайте нам її, будь ласка. Інакше я засумніваюся, чи не помилилися ви дверима кабінету?

Усі в класі затамовують подих, і я теж. Скандалу за участю директора нікому не хочеться. Я б із радістю пересіла, аби тільки зупинити цю розмову, — Пілар не помилилася, міс Едвардс виявилася міцним горішком, інша вже давно викликала б адміністрацію.

— «Усі люди створені рівними, і всі вони наділені Творцем невід’ємними правами...» — декламує Райт. — Так говорить першоджерело. Особисто я в цьому сильно сумніваюся, але гадаю, ви мали на увазі цю частину Декларації, мем?

— Саме так, дякую.

— Чи треба мені прочитати напам’ять і Білль про права людини? — у сухому тоні Картера чується насмішка. — Може, одразу перейдемо до поправок до Конституції та основ правового статусу особи? І все через Холт?

Я все-таки не витримую й витягуюся на стільці, готова зіскочити з нього будь-якої миті.

— Обов’язково перейдемо, всьому свій час. А поки що, молодий чоловіче, я так і не почула причини вашої вимоги, — нагадує Едвардс.

Хлопець за моєю спиною неохоче й шумно видихає.

— Ну гаразд, вона особиста! Так зрозуміло?

— Анітрохи. Усі особисті причини рекомендую залишати за порогом навчального закладу. Інакше нашій школі загрожує перетворитися на те, на що ледь не перетворився Білий дім під час скандалу «Монікагейт», а мені б цього не хотілося.

Викладачка переводить погляд на мене.

— Міс Холт, у вас є заперечення? Прошу врахувати, що це ви запізнилися й прийшли до класу останньою. Тож вибір був невеликий.

Запитання звучить несподівано, і я смикаю підборіддям:

— Ні!

— Добре. Тоді ви маєте законне право займати своє місце. У вас же, містере Райт, — звертається вона до Картера, — є три пропозиції на вибір. І всі, зауважте, винятково в правовому полі!

— Слухаю вас, міс Едвардс.

Жінка киває, складаючи руки на папці перед собою.

— Перше — ви можете звернутися до окуліста. Друге — змінити мій предмет на більш вам відповідний. Звісно, зараз це зробити непросто, з огляду на закриті списки й навчальний процес, що вже почався, але думаю, адміністрація школи піде вам назустріч. І третій варіант — подати на мене скаргу. Зізнаюся, останній варіант не найшанованіший мною, але мені буде вкрай цікаво обговорити вашу претензію в директора разом із вами. Отже?

Я не бачу, але уявляю, як стискаються щелепи Картера.

— Продовжуйте урок, міс Едвардс!

— Дякую, містере Райт…

Увесь урок я сиджу ні жива ні мертва, відчуваючи, як горить потилиця. Так близько ми ще ніколи не перебували одне від одного з братом Алекса — забажай він простягнути руку й торкнутися мене, у нього б це запросто вийшло, тож ігнорувати його близькість не виходить.

Зошит я все-таки підняла, але про що йшлося на уроці і що я в нього записала — зовсім не запам’ятала.