Розділ 3

— А якщо я спробую сам розібратися? Без вашої допомоги?

— Що ж, тоді я вам не заздрю, — спокійно видихнула Півник.

— Чому це?

— Бо витратите силу-силенну часу, а звільнити мене ви все одно не зможете! — ну, хоч тут голос здригнувся.

— Я ж сказав, що ще нічого не вирішив!

— Зате вирішив ваш дід! Матвій Іванович сам приймав мене на роботу, особисто, і звільнити мене з компанії теж може тільки він!

— Ах, так? — повторив я за Рудою її здивоване, звужуючи погляд. Очікуючи, що ж вона зараз іще скаже?

Але вона відповіла вже куди стриманіше:

— Так, саме так. Подобається вам це чи ні. Тож… влаштовуйтеся, Андрію Ігоровичу. Знадобиться код від сейфа — звертайтеся, я буду в приймальні.

Сказала без зайвої пихи, розвернулася на невисоких підборах і попрямувала до дверей.

— Ей, Півникова? Принесіть мені каву! Я люблю чорну й гірку!

— Я — Півник!

— А потім не турбувати!

— Добре, як скажете. — Але перш ніж двері кабінету зачинилися, я встиг розчути: — …блін!

Довелося повернутися до дзеркала й провести рукою по щоці, критично себе оглядаючи:

Я що, і справді схожий на гобліна?

Подальше наше спілкування з Півник підтвердило: мабуть, так. Бо час ішов, а спільної мови зі своїм новим секретарем я так і не знаходив. Вона й далі мене нервувала, відволікала від роботи і, варто було їй потрапити на очі, викликала в голові думки, абсолютно недоречні в цю мить. І вже точно зайві!

Як вони з дідом познайомилися? Що в цьому кабінеті відбувалося до мене?

Чи так уже потребував Матвій Воронов свого секретаря, як уже за місяць став потребувати я?

І чому, чорт забирай, роздратування не минає, а тільки накочує сильніше, варто Півник опинитися поруч, зображаючи увагу й бажання мені допомогти?

Мені слід було думати про управління корпорацією, яку дід поклав на мої плечі, а не про таку дурницю. Про активи, інвестиції й плани. Про підписані домовленості з партнерами й великий масштаб робіт, які «Сезам» вів як у місті, так і далеко за його межами. Про людей, які працювали на фірму, про дорогу техніку й договори.

Перший час, коли від інформації й нових облич паморочилася голова, здавалося, що вона й зовсім злетить із плечей від наваленого на них тягаря відповідальності.

Для мене стало справжнім сюрпризом, як вправно Півник розписала в моєму графіку зустрічі, переговори й планові наради. Як примудрялася пропускати до мене потрібних людей і не відволікати тими проблемами, які цілком були до снаги молодшому штату директорів.

І хай я поскреготав зубами, але все ж прийняв дивний статут стосунків генерального та його особистого секретаря, коли виявив, що частина документів отримує підпис уже на її столі, а печатки на них з’являються навіть за моєї відсутності.

— Якщо ви проти, Андрію Ігоровичу, я з радістю приноситиму цю стопку документів на підпис до вас! Звичайно, це займатиме ще години дві вашого часу, але якщо ви наполягаєте… Ось, подивіться, тут звіти з бухгалтерії; тут — заяви з відділу кадрів; ось ця стопочка — листи. Найважливіші я завжди передаю вам на стіл! А це — технічна документація. Її завжди затверджує технічний директор, а вам надсилає формуляр. Але вам усе одно краще її одразу переглянути, щоб не створити зайвих затримок на виробництві. А ось це — нормативні акти і…

— Яка у вас освіта, Півникова?

— Вища.

— Спеціальність?

— Бізнес і економіка.

— Дайте я сам здогадаюся: ви відмінниця навчання й виграли конкурс, щоб потрапити в «Сезам». Я вгадав?

— Ні.

— Не може бути. У чому ж я помилився?

— У всьому. Але я не припускаюся помилок і серйозно ставлюся до своєї роботи. Даремно ви в мені сумніваєтеся, Андрію Ігоровичу. То мені залишати вам документи? Їх треба б підписати вже сьогодні, люди чекають.

— Виконуйте, Півникова! Не бачите, я тут із договорами розбираюся, хай їм грець!

— Бачу. Але я — Півник…

— Ви все ще тут? Ідіть уже, мені зараз не до вас!

— Добре.

— І нікого до мене не впускати, я працюю з конфіденційною інформацією!

— Звичайно, Андрію Ігоровичу.

— І самі не миготіть. Що у вас за звичка смикати мене з кожного питання? Ви заважаєте мені зосередитися!

— Так ви ж самі до себе покликали!

— А тепер ідіть.

— Як скажете…

— Куди ж ви, Півникова? Поверніться! Я просив чорну каву. Без цукру! І не тягніть там, терпіти не можу пити охололу…

Хоч як хотілося сумніватися, а довелося визнати, що Півник була в компанії на своєму місці, і дід тримав її біля себе не просто так.

Коли знайшлися невідповідності в рахунках і документах, а потім виникли й перші підозри, що до махінацій усередині «Сезама» причетна група наближених до керівництва людей, я половині штату скасував премії до зарплати. У тому числі позбавив щедрих премій директорів та їхнє оточення, бажаючи розібратися, хто саме з них виступає головним тіньовиком.

За великим рахунком — дрібниця, але, як я й очікував, осине гніздо загуло й стало сприймати мене всерйоз, чого я й домагався.

Що ж до мого секретаря, то я не поспішав їй довіряти. Вона була особою, наближеною до мого діда, і при всій її виконавчості продовжувала викликати багато питань. Я й досі не знав, як вона потрапила в приймальню самого Воронова і хто доклав до цього руку. А от навіщо — припущень було чимало, і я мав намір усе з’ясувати.

Коли в Півник зарплата зменшилася на третину, я чекав, що вона прийде й нарешті попросить розмови тет-а-тет. Тихо ввійде в мій кабінет і, пускаючи сльози, почне вимолювати утримання. Адже напад із дідом стався раптово, а він напевно її балував. Що-що, а жадібності я за ним не пам’ятаю.

Я був майже певен, що розгадаю таємницю їхніх стосунків і розплутаю клубок тутешніх зв’язків… а вона не прийшла. І не приходила. Причому ні погляди, ні рухи старанної Півник не видавали в ній бажання покаятися й щось у мене попросити. І це тільки підігрівало злість.

Бо я більше ні біса не розумів! Судячи зі скромного одягу, невеликих золотих сережок із зеленими каменями, які так пасували до її каре-болотних очей і білої шкіри, судячи з простенької сумочки — великих грошей у Півник не водилося. А на прямі питання, як вона потрапила до приймальні генерального, вона відповідала ухильно: влаштувалася, мовляв, через відділ кадрів, і крапка. Усі питання до Матвія Івановича!

Ну так, так я в цю казочку й повірив! Теж мені, знайшлася дівчина з вулиці! Нехай розповість цю байку людям довкола, яким рота не затулиш. Таким, як Купріянов, але не мені.

То невже в них із дідом і справді щось було? І наскільки серйозно? Може, тому вона й не дивиться на мужиків довкола, хоча охочих підкотити до мого секретаря тут вистачає. І ж навіть не фліртує ні з ким, я б помітив.

А може, це тому, що в неї хтось є?..

Після чергової безсонної ночі й цілого дня, проведеного в роз’їздах та на об’єктах, голова розколювалася, і тиснуло в скронях. Я повернувся до офісу похмурий, голодний і злий. Проклинаючи ту годину, коли у Франкфурті пролунав дзвінок і несподівано вирвав мене з мого звичного життя в місто, де я народився і де думав, мене більше нічого не тримає. Того життя, де в Андрія Воронова був власний бізнес, дім, мати, спортзал, час на нормальні вечерю й обід у ресторанах, і де був секс. Так, із діловою партнеркою, але ми з Анною непогано ладнали, коли справа стосувалася ліжка й не стосувалася почуттів. Вона багато чого могла запропонувати.

А зараз у мене що? Поїсти до ладу ніколи, не кажучи вже про те, щоб із кимось переспати.