Розділ 4

Я бачу дівчину під душем. Її підборіддя опущене, рука лежить на стіні, а обличчя закривають довгі, вологі пасма волосся. З мокрого одягу стікає вода. Обстановка мені не знайома, але це й не важливо. Зараз важлива дівчина й відчуття. Точніше гарне, оголене плече незнайомки, якого торкаються мої пальці, і власне дихання. Чи то завмерле, чи то й зовсім зникле…

- Знову? Тільки не це! Ну чому, чому я його завжди чую!

Бум-с! Поруч із моєю подушкою приземлився плюшевий ведмідь сестри, і я захропів, коли волохата лапа закрила мені ніс.

- Тошко, будь людиною! Вимкни свій будильник, мені ж іще пів години спати!

Останнім часом я важко прокидався, тому будильник сигналив на всю гучність.

- А? Що? Т-так, зараз… - голова піднялася й знову впала на подушку.

Пару хвилин. Я продовжу цей сон ще на пару хвилин і встану.

Дівчина ще не встигла зовсім зникнути, плече виявилося гладким і ніжним, і я намагався втримати її образ, що стрімко відповзав у танучу імлу сну.

- Антоне, ти знущаєшся?!

Крістінка зістрибнула з ліжка й скинула в мобільному сигнал. Відібравши ведмедя, якого я встиг обійняти, стягнула з моєї спини ковдру й сердито пробурчала:

- І чому я маю тебе будити? Хто з нас узагалі-то старший?!

Питання прозвучало не без підтексту, і відповісти слід було без тіні сумніву, інакше мала запросто могла сісти на шию. Привідкривши одне око, я постарався надати голосу грізності.

- Я.

- Ха! Воно й видно, соню! — почувся смішок, і моє волосся знайомо скуйовдила жвава долоня. - Прокидайся, Тошко! Мені до школи йти десять хвилин, а ти точно у свій універ запізнишся!

Сестра залізла до себе в постіль і накрилася ковдрою.

Щастить же декому!

Повалявшись пару хвилин, я сповз із ліжка й, усе ще позіхаючи, став віджиматися від підлоги. Це був не найлегший, але найнадійніший спосіб остаточно прокинутися й забути незнайомку. Та й часу на збори залишалося зовсім нічого. Хотілося встигнути прийняти душ і звільнити ванну кімнату для сестри — останнім часом їй усе більше часу потрібно було на те, щоб зібратися до школи.

П’ятнадцять… Вісімнадцять… Двадцять…

Із пришвидшеним пульсом у голові прояснилося, очі розплющилися, і від позіхання не залишилося сліду.

Спрацював спалах.

Ч-чорт! Я відтиснувся від підлоги ще пару разів і піднявся. Мала вредина, замість того щоб солодко додивлятися сон, стояла на постелі в піжамі й сфотографувала мене ще раз.

- Ух ти! Тошко, ти такий кльовий, коли злишся! А зроби так: р-р-р-р! І брову підніми! Слухай! А ти не думав над тим, щоб набити собі на шиї татуювання? Крила! Ні, краще череп! А ще краще — ім’я коханої дівчини, га? Тільки ім’я має бути красиве — Прісцилла там, або Тейлор. Це ж так романтично!

- Я тобі зараз на дупі капцем наб’ю правила поведінки! Щоб не забула! Кріс! Ти знову за своє?! Я не жартую! Не видалиш фотографію, відберу смартфон до чортової матері й зіпсую камеру!

Я потягнувся до сестри, але вона, хитрюга, сіла до стіни й сховала мобільний під себе. Усміхнулася, показавши язика.

- Ти цього не зробиш!

Останні дні я втомився ловити Крістіну на дурному занятті — полюванні на мене в об’єктив камери її мобільного, і мені це добряче набридло. Може, вона й збиралася стати фотографом, але я точно не збирався бути предметом її експозиції й піддослідним об’єктом.

- Зроблю! Востаннє попереджаю! І ти, взагалі-то, спати збиралася!

- А я передумала! Пам’ять для нащадків важливіша за сон! От знайдеш дівчину, тоді й перестану! А зараз і не подумаю! І, між іншим, у нашому класі я найкрутіше роблю фотки, зрозумів? Інший брат мною пишався б!

Час минав, і я відійшов до шафи, щоб узяти одяг. Відшукавши футболку, закинув її на плече й поліз у комод по білизну та рушник.

- От і знайди собі іншого брата. А я тебе, Крістіно, востаннє по-доброму прошу!

Вийшло сказати сердито, і сестра притихла.

- Антоне? — обережно покликала.

- Що?

- А в тебе, випадково, немає «Інстаграма»? Зараз у ньому всі сидять.

- А що?

Інтерес до всього нового в Кріс зростав із кожним днем, буквально до всього, від нових серіалів до модних соціальних мереж, тому дивуватися не варто було.

- Ну, мені просто цікаво. Запитати хотіла. То є?

- Ні. На відміну від тебе, мені це не цікаво.

Сестра зітхнула — і несподівано з полегшенням.

- Це добре!

Я обернувся, і мала тут-таки відмахнулася.

- От і правильно! Мені дівчата розповіли, що «Інстаграм» — така муть! Картинки там усякі… фоточки, відосики. А в тебе сесія і серйозний проєкт! Мир, Антоне? — широко розтягнула усмішку.

Не знаю, що вона задумала, — часу з’ясовувати не було, але сваритися й ображатися ми з малою точно не вміли.

- Мир. Але тільки якщо зробиш мені чай і бутерброд! У мене залишилося десять хвилин, поспішай!

- Гей! Так нечесно!

Двері зачинилися, але я встиг сказати:

- А хто казав, що життя справедливе?