Глава 10

Однак чекати Даню Горобчика під дверима ванної кімнати виявилося ніяково, і я повернулася на кухню. Треба було допомогти мамі Даші прибрати зі столу посуд і сліди Степанчиної вистави. А судячи з того, як яскраво вона пройшла – відмивати доведеться не лише стілець та стіл, а ще й підлогу.

Мама Даша прибирала продукти в холодильник, Соня збирала посуд і прислухалася до розмови дорослих, а тато стояв біля вікна, спершись стегнами об підвіконня, склавши руки на грудях, і зустрів мене запитанням в очах.

Думаю, я знаю, про що він думав.

– Тату, я потім вам усе поясню, гаразд? – попросила збентежено. Було дуже соромно за все, що сталося. – Я не очікувала, що ви через мене залишитеся в місті, інакше ніколи б не пішла з дому. А речі на лавці… це моя дурість. Мені незручно вам у ній зізнаватись.

– І не треба, головне, що з тобою все добре! – вступила в розмову мама. – А що ти нам поясниш, Риточко? Наче ми самі не були молодими і не робили помилок. Робили. І ти, Андрію, я впевнена, теж їх не уникнув! – з тактовним натиском зауважила чоловікові.

– От саме, Дашо! – відповів тато. – А що, коли цей хлопець і є помилкою? Що в нього може бути спільного з нашою Ритою? Гра на барабанах і нічні тусовки в клубах?

– Андрію, будь ласка, говори тихіше! – понизила голос мама. – Ці твої командні звички тільки на роботі й в офісі хороші. А що в тебе може бути спільного зі мною? – звично затялася, встаючи на мій захист. – Ти теж, знаєш, розпускав пір’я, коли ми з тобою познайомилися. Я вже мовчу, ким ти мене вважав – а все через чутки й хибне перше враження!

– Ну, ти порівняла. Та в нас із тобою все спільне! Світогляд – і цього достатньо!

– Не знаю, – зачинивши холодильник, Даша подивилася на мене і розгублено знизала плечима. – Мені здається, ми просто виявилися не готові до того, що дівчинка виросла і їй потрібен особистий простір. І це не зовсім правильно з нашого боку, Андрію. Риті вже дев’ятнадцять. Я у її віці заміж вискочила, а ми дивуємось тому, що вона, виявляється, зустрічається з хлопцем. Який, до речі, - мама подивилася на чоловіка, – самого Воронова не злякався! Якщо ти не помітив.

Тато невдоволено підібгав губи й підвівся з підвіконня. Опустивши руки, підійшов до Соні, взяв у неї тарілки й відніс ближче до посудомийної машини. Неохоче, але все ж таки визнав очевидне:

– Я помітив.

– І? Що скажете, Андрію Ігоровичу? – підколола його мама. Її темно-руде волосся, прибране в акуратний хвіст, красиво лежало на плечі, і мені здалося, що тато, обернувшись, задивився на Дашу.

– Характер у хлопця є. Він справді не з боязких, – відповів натягнуто. – Інший би після витівки Стьопки одразу втік, а цей почервонів як рак, але залишився сидіти – отже, впертий. От тільки пихи багато – не завадило б зменшити. А ще переконатися, що він не дурить нашій Риті голову. Якщо я тільки дізнаюся – відірву до біса! Наречений – ти подивися. Вибачатися ще надумав!

– Андрію! – мама Даша понизила голос до шепоту і з побоюванням зиркнула в бік коридору, злякавшись, що гість може почути.

– У тому, що Рита йому сподобалася, я не сумніваюся, – продовжив тато, – а от чим цей смазливий нахаба привабив нашу розумницю-дочку – не зрозумію! – уперто хмикнув, розв’язуючи і знімаючи із шиї краватку. – Він же вітряний і безвідповідальний, як усі нероби! Тільки зуби скалити й мастак!

Я стояла біля столу, витираючи пудру, і тато, проходячи повз, підійшов і поцілував мене в край чола. Повісивши краватку на спинку стільця, взяв свій келих і налив у нього води, щоб остудити нерви.

Придумати відповідь я не встигла, втрутилася Соня. Повернувшись до батька, сестра розплющила вії, заправила за вуха темні пасма волосся довжиною до плечей і мрійливо зітхнула:

– Тату, ти що! Даня ж такий симпатичний! Я очманіла, коли його побачила! І він зовсім не надутий хлюпик, як Авдошка Великолєпний! Наша Рита в нього по вуха закохана, сперечаємось? І він в неї – теж!

– Соня, перестань, – спіймала я руку сестри, але вона вже увійшла в раж і затанцювала на місці. З нею так завжди, то мовчить, мовчить, а потім розговориться – не зупиниш. Ще й небилиць напридумає цілий оберемок!.. Втім, у цьому ми схожі.

– Так! А скажеш ні? – заявила мені. - Я помітила, як ви одне на одного дивилися! Я все бачила! Начебто між вами – таємниця! Та-єм-ни-ця! – радісно проспівала сестра і покивала головою з упевненістю детектива, який має доступ до секретних даних.

– Що?

– Що? – обоє бітьків одразу сполошилися і, здається, подумки схопилися рукою за серце. На відміну від Соні, вони були дорослими людьми і домислювали буквально.

– Рито? – запитально озвався тато, мало не розчавивши в сильних пальцях келих. – Доню, невже є те, про що ми не знаємо?!

О господи! Ще трохи таких натяків, і цього Горобця на мені оженять! Навіть із душу вийти не встигне!

– Ні, що ви! – замотала я головою, виставивши перед собою долоню. – Нічого такого, про що ви подумали – немає! Просто ви поїхали, а Даня якраз повернувся в місто, от я й подумала, що можу запросити його в гості на чай. Але якби ви були вдома, то я б ніколи…

– На чай?! – на кухню встиг увійти Стьопка і тепер із сумнівом хмикнув, нахилившись до підлоги, щоб підняти вимазану в кетчупі серветку: – Мабуть, з повітряними тістечками. Х-ха! – підтягнув на стегнах штани. – І хто в цей дитячий садочок повірить?

Це було вже занадто. Досі брат нічого собі такого не дозволяв, і на правах старшої сестри я повернулася до нього й сердито відповіла:

– Не твоє діло!

– Рит, та чого ти… – примирливо пролепетав брат, але я все одно відважила йому легкого потиличника:

– А це за кекси та горох, розумник! І взагалі, сам напакостив, сам і прибирай! Хіба я тебе просила втручатися?

Двері до ванної кімнати відчинилися, і в кінці коридору з’явився Горобчик – вже в шортах і футболці, все такий же спортивний та ідеальний хлопець. Повернувши голову, подивився на нашу компанію, потім на мене і попрямував до передпокою.

Напевно, мені варто було самій його провести, але коли в тебе велика сімʼя, яка звикла мислити й діяти колективно – зробити це майже неможливо.

– Я піду проведу Даню?

– Звичайно, Рито, – сказала мама, але слідом за мною потяглася Соня, за нею Стьопка… А за ними і Даша «випадково» визирнула з кухні, почувши раптом, як гість у передпокої сердито вилаявся.

– Що це? Знову?!

Горобчик стояв біля дверей, тримав у руці свій кросівок, а на підлозі біля його босої ноги, з якої він встиг стягнути шкарпетку, лежало розбите яйце – точніше все, що від нього залишилося, коли хлопець витрусив сюрприз зі свого взуття.

Але обурився хлопець не в мій бік, як я очікувала, а підняв погляд на тата. Він щойно увійшов до передпокою слідом за Дашою і тепер похмуро спостерігав за тим, що відбувається.

– Вам не здається, Андрію, що це вже занадто, – сказав Данил несподівано серйозним тоном, тим самим здавшись старшим. – Босоніж я звідси не піду, не чекайте! Я вам не хлопчик для сімейних розваг. Пробач, Рито, – він глянув на мене, – але твоєму братові не завадило б добряче надрати вуха. Якщо він зараз не зізнається, де ще напаскудив – я це зроблю, будьте певні. Досить із мене на сьогодні сюрпризів!

Слова хлопця прозвучали досить холодно і серйозно, щоб до Стьопки дійшло, що з таким Горобчиком жартувати не слід і пора пірнати в тінь.