Глава 14
– Та ну? Так я й повірив, – скорчив недовірливу пику. – Про диплом, чувак, заливай у вільні вуха, а я тебе знаю краще за всіх. Ти що, вирішив забити на особисте життя? З якого це дива? Ні, я розумію, коли ти забиваєш на нього на спортивній базі, але в місті?.. Та ти ж завжди, коли повертаєшся, відриваєшся так, що святих винось!
Він якраз опинився біля столу й, побачивши на ньому мої записи та роздруковані на принтері аркуші, взяв один із них до рук.
– Якого… – знов присвиснув. – Невже справді пишеш диплом?! – здивувавшись, уважно глянув на мене. – Птице, ти не захворів?.. Відколи це ти відмовився від нормального сексу й повернувся до перегляду дорослих рейтингових каналів?.. Якщо я зараз увімкну телевізор, то виявлюся правий?
Я був здоровий, як бик, а що до мого особистого життя, то воно не стосувалося навіть мого брата.
Підійшовши до Ваньки, я забрав у нього аркуш, поклав на стіл і стиснув зуби.
– Іди до біса! Якщо ти теж услід за Женькою й матір’ю збираєшся виїдати мені мозок, хто була та дівчина, то краще звали за обрій!
– Ні, до Градова я пізніше поїду. А хто вона?
– Птиц…
– Гаразд, мовчу! Захочеш, сам розкажеш. Але знай, я завжди готовий розвісити вуха!
Ванька зняв куртку, кинув її в крісло й впав на диван, розкинувши руки. Потягнувшись, розім’яв своє гнучке тіло й жалібно спитав, приклавши долоню до живота:
– Даню, у тебе хоч їжа в домі є? Я голодний, мов вовк! Я ж не залишився на сніданок у батьків Каті, а зараз і коня з’їв би.
– А чому не залишився?
Ванька з дитинства любив дуркувати, ось і тепер скорчив розчулену пику й протягнув:
– Не повіриш. Скучив за своїм братиком-пупсиком! Іди сюди, солоденький, я тебе цьомну в дзьобик!
Я на секунду прикрив очі, хитнув головою… і, схопивши подушку, сміючись, запустив її у Ваньку, який спритно ухилився й зіскочив з дивана. Але тікати було нікуди, і його шия знову опинилася в моєму захваті.
– А я дивлюся, Клоне, тебе Катюха натренувала! Раніше ти в мене з першого разу на горіхи отримував!
Волосся у Ваньки було довше за моє, тож вийшло добряче його скуйовдити.
– А то! Тобі до неї далеко, правильно мислиш!
– А тепер дістанеш із другого!
Я відважив братові жартівливого потиличника, у відповідь отримав такого ж і відпустив руки. Ми відсміялися, насправді радіючи можливості бачити один одного. Взявши із шафи чисту футболку, я натягнув її на себе й покликав брата на кухню.
– Гаразд, ходімо, чортяко, приготую щось поїсти, якщо вже ти приїхав! На дещо я здатний і без дівчат. Не хочу потім мати справу з твоєю Катею!
***
Виявилося, що справи за кордоном у брата та його нареченої – дрібної ботанки на прізвисько Умка – складалися чудово. Часу вони з Катею не гаяли й планували остаточно повернутися до міста через рік, а поки що Умка за запрошенням серйозного фонду брала участь у міжнародному науковому проєкті, а Іван пройшов кастинг у популярне танцювальне шоу й отримав престижну роботу. Його взяли танцювати в масовці, але я був стовідсотково впевнений, що мине зовсім небагато часу – і Ванька себе покаже.
Він просто не вмів бути іншим, готовий заради мрії, якщо треба, вилізти зі шкури й наростити нову. Стати найкращим.
Втім, як і я.
Ми проговорили добру частину дня, поки не настав час їхати по Катю.
Забравши дівчину з дому її батьків, уже втрьох вирушили за місто, до маєтку нашого вітчима, у якому він жив із нашою мамою. Там за спільним обідом я й дізнався, що Ваня з Катею незабаром планують весілля, й остаточно змирився з думкою, що їхні стосунки – всерйоз і надовго.
У всякому разі зазвичай зібрана Умка виглядала сором’язливою, але щасливою, і до кінця обіду опинилася у Ваньки на колінах. І, здається, їм із братом було байдуже, що про це думає господар маєтку – шановна в місті людина Роман Градов.
Він був радий і не приховував цього. Наш вітчим виявився непоганим мужиком і свого часу взяв участь у нашому вихованні, впустивши колись двох прищавих підлітків у своє серце. Він любив нашу матір і жодного разу не дав нам приводу в цьому засумніватися. Тож мені було зрозуміло, чому Іван повідомив новину в його будинку.
– Ну от, спочатку Женя та Ілля, а тепер і Ваня з Катею створять сім’ю, – щасливо зітхнула мама, притулившись до чоловіка. Усі сиділи за столом вільно, продовжуючи розмову. – А як же ти, Даню? Ми жодного разу так і не познайомилися ні з однією твоєю дівчиною. Коли вам було по шість років, ви обіцяли все робити разом. Та тільки Ваня, виявляється, добряче тебе обскакав!
Це було риторичне запитання, на яке я відповідав не вперше, тому навіть не напружився.
– Не хвилюйся, мам. Одружуватися найближчим часом я не планую, ти ж знаєш. Мені й так непогано живеться, якщо не сказати – чудово, без жодних стосунків і наречених.
– А як там юна білявка поживає? – озвався вітчим. – Та, у якої з тобою угода. Чи не приходить більше прибиратися до пана Горобчика?
Великий Бос хмикнув, а я змінився на обличчі, похмурніючи.
Ніколи б не подумав, що в Іллі виявиться такий довгий язик. Або, швидше, в Женьки, якій він по секрету розповів про дівчисько зі шваброю в моїй квартирі. Женька проговорилася мамі, мама – вітчиму та Ваньці… У підсумку про існування Ромашки тепер знали всі.
Один я сумнівався: а чи була вона взагалі?
Мій телефон мовчав, а від жовтих хризантем у машині не залишилося й сліду.
«Була», – підказала пам’ять. Ще жодна дівчинка, засинаючи поруч, не розповідала мені казку.