SOVABOO
"Пастка для серця" / емоційна, гостросюжетна новинка / візуалізація до книги

"Пастка для серця" — це історія, яка не давала мені спокою.
Вона ламала, "виривала серце" та іронізувала над моїми почуттями. Історія першого кохання, маніпуляції та брехні. Історія шаленої пристрасті і страху. Якщо я попередньо гальмувала героїв, боролася з ними, то із часом зрозуміла, що не варто цього робити. Нехай помиляються, страждають, кохають, живуть своїм життям, а я лише стану їхнім голосом...

*** Тереза давно навчилася носити маску: успішна, врівноважена, завжди з усмішкою. Але за цією ідеальністю — втрати, мовчанка, біль, який ніхто не бачить.
Одинадцять років тому вона втратила матір. І відтоді звикла виживати: бути сильною, незалежною, не довіряти. Однак, коли в небезпеці знову опиняється її молодша сестра, — Тереза знову робить те, що вміє найкраще: рятує. Без права на помилку.
І все могло б закінчитись гірше…
Якби не він — той, хто зник багато років тому. Друг дитинства.
Він допомагає не тому, що повинен. А тому, що не може інакше.
Та з його появою повертається й минуле. І правда, до якої Тереза не готова.
Вона опиняється на межі, де кожне рішення як крок по лезу. Пробачити чи зламатися під вагою брехні? Довіритися — чи втекти?
Це історія про вибір, який болить. Про втрати, що залишають пустоту.
І про почуття, які знову з’являються саме тоді, коли на них найменше чекаєш.



Уривок з розділу:
— Дякую, що був поруч.
— Завжди до послуг, — не зводячи з неї погляду, легко всміхнувся.
— І також дякую за ремінь.
— Це найменше, що б я міг зробити для тебе.
Тереза обійняла себе руками, ніби хотіла зібрати докупи всі ті розкидані уламки, що залишились після вечора. Кивнула, не в силі більше говорити.
— Йди до сестри, — м’яко промовив Даміан. — Тобі варто поговорити з нею.
Тереза зітхнула й опустила голову. Її плечі здригнулися, і сльози — гарячі, беззвучні покотилися щоками. Вона не стидала їх, не витирала. У цій темній хвилині слабкості не було ні масок, ні напускної впевненості. І розуміла, що попереду її чекала нелегка розмова не лише із сестрою, але й із батьком також.
Даміан зробив крок до неї. Його рухи були повільні, обережні, наче боявся, що вона може втекти. Але Тереза не рушила. Він торкнувся її плеча, і вона здригнувшись, підняла голову.
— Я буду поряд, якщо тобі потрібно, — м’яко прошепотів він.
Тереза заплющила очі. А потім, не знаючи, звідки взялася сила, зробила крок до нього й прихилилась до його грудей, неначе шукала тиші всередині внутрішнього шторму. Даміан мовчки обійняв її. Він не питав. Не вимагав. Просто стояв, а його руки були навколо неї — не як пастка, а як прихисток.
— Я не повинна була втрачати контроль, — прошепотіла вона крізь сльози. — Не перед батьком. Не перед сестрою і Кароліною… Ні перед тобою.
— Деколи варто дати собі зламатися. Хоч на хвилину. Щоб вижити.
— Це занадто, — прошепотіла. — Усе… занадто.
— Я знаю, — його голос був таким же спокійним, як і його дотик. — Але ти тримаєшся. І це не просто. Це — сила.
Вона підняла голову й зустріла його погляд. Сіро-зелені очі Терези були вологі, з тінями болю, втрати, але й глибоким людським теплом. Вона хотіла затишку, спокою й залишитися поряд із ним, хоча б на кілька хвилин, хоча б на мить. Відчувати його турботу й захист.
— Ти завжди такий… правильний?
— Лише з тобою, маленька розбійнице.
«Маленька розбійниця» — це так було сказано щиро й мило, що на обличчі Терези промайнула усмішка.
— Ти уже усміхаєшся, — поцілував у носик і вустами забрав її сльозу зі щоки. — Заради твоєї усмішки та спокою… я готовий порушити навіть ту межу, яку клявся ніколи не перетинати.
— Якщо ти це справді зробиш… я більше не зможу вдавати, що мені байдуже.
Тереза глибоко вдихнула й відступила на крок. Її погляд ковзнув по Даміанові. У сутінках він здавався ще вищим, ще мовчазнішим, злегка нахиленим до неї, з тими самими очима, в яких вона на мить побачила не тільки спокій, але й біль.
— Даміане… пробач, що я запитую: як ти пережив смерть батьків?
Запала глибока й важка тиша, яка окутала їх. Його очі на мить потемніли, і Тереза вже пожалкувала, що запитала. Але не встигла нічого сказати — він наблизився, майже впритул, і, не мовивши ані слова, нахилився й ніжно, майже невідчутно поцілував її у верхівку. Його губи ледь торкнулися її волосся, несміливо, з прихованим теплом і незвичною турботою.
— Доброї ночі, Терезо, — прошепотів він і відступив.
Тереза мовчала, відчуваючи, як його слова і цей простий жест змінює щось усередині неї. Як змінює її. Вона дивилася йому вслід, поки він сів у машину. Двері м’яко клацнули, і двигун загуркотів.
Він не озирнувся. Просто поїхав, як завжди — спокійно, впевнено, залишаючи по собі порожнечу… і тепло. А Тереза стояла ще кілька секунд, перш ніж рушити до дверей.




