Розділ 13

Ісабель, зробивши кілька кроків вперед, простягнула руку. Простір затріщав і розірвався, випускаючи чорне силове поле. Воно, мов жива істота, вирвалося назовні й вдарило струмом. Ісабель відкинуло назад, утім вона не встигла навіть зойкнути, як Калеб миттєво кинувся вперед і підхопив її, не давши впасти. Він пригорнув дівчину до грудей, відчуваючи, як її тіло тремтить від напруги. Вона глибоко вдихнула, ніби тільки тепер згадала, що має дихати. На мить усе навколо зникло — лише її присутність заповнила світ. Він чув, як швидко калатало її серце, і сам не міг стримати свого — кожен удар луною віддавався в грудях. Його пальці, міцно обхопивши її талію, неначе відмовлялися відпускати, ніби тільки так він міг переконатися, що вона справді ціла.

— Як ти? — прошепотів Калеб, і його голос був глухим від стриманого хвилювання.

Ісабель упіймала його погляд — теплий, тривожний, і на мить затрималася на його вустах.

— Завдяки тобі усе добре.               

Вона опустила очі, ковзнула поглядом по його шиї і затрималася на адамовому яблуці, яке здригнулося від його важкого ковтка. І ледь помітно стиснула губи, борючись із бажанням, яке розгорілося в животі.

«А ну, дітки, відійдіть! Зараз татко прорветься!»

— Не роби цього! — стиснувши плечі Калеба, закричала Ісабель, утім вже було пізно.

Баргрим, люто загарчавши, кинувся вперед. З усієї сили врізавшись у силове поле, заскавулів. Чорна енергія відкинула його, і він, пролетівши назад, із гуркотом плюхнувся на землю.

Калеб, продовжуючи тримати Ісабель в обіймах, не втримався й засміявся. Вона пальчиками вщипнула його за щоку та, виглянувши з-за його плеча, занепокоєно вигукнула:

— Баргриме, ти як?

«Ох. Живий! Ну, хоча б перевірив… Політ пройшов нормально!» — стряхнув мордою Баргрим.

Ісабель оглянулася, широко розплющивши очі, і вдивилася в чорне силове поле, яке становилося більшим. Баргрим підійшов ближче, і хутро на загривку настовбурчилося.

«Те, що там — не хоче, щоб ми проходили. Але ми повинні».

— Як же ми пройдемо? Можливо, супер-пес ще раз спробує? — Калеб мигцем поглянув на Баргрима, і кудлатий ощирився.

— Спершу постав мене, будь ласка.

Калеб неохоче розтиснув обійми й обережно поставив Ісабель на ноги. Її пальці на мить затрималися на його грудях. Вона відчула, як під долонею калатає його серце — шалено й збито. Калеб лише силою волі змусив себе відступити на крок. Між ними залишилося тремтливе, невидиме тепло, яке не зникало навіть тоді, коли їх розділила відстань.

Ісабель обережно ступила вперед і, оглянувшись, промовила:

— Калебе, а тепер відійди!

Він, хоч і неохоче, зробив ще кілька кроків назад. Баргрим присів на задні лапи, мовчки спостерігаючи. Очі Ісабель спалахнули, немов усередині неї запалили факел. Із долонь вибухнуло полум’я — густе, помаранчево-золоте, об’ємне, майже живе. Вогонь стік униз, витікаючи з її рук, закручуючись у повітрі й сплітаючись у полум’яний батіг, що хижо сичав, немов змія.

Калеб застиг. Здивований. Шокований. І вражений водночас.

— Що ти… — тільки й прошепотів.

Ісабель зробила крок уперед, розмахнулася й із усієї сили хльоснула вогненним батогом по силовому полю. Звук удару був глухий, але повітря здригнулося, немов від напруги.

Вона вдарила вдруге.

Цього разу щось клацнуло — як тріщина в товстому склі. Удар потріскав бар’єр, і тріщини пішли по ньому, мов блискавки. А тоді відбувся вибух. Невидима структура розлетілася на сотні уламків, які, немов шматки крихкого скла, зірвалися в різні боки.

— Обережно! — крикнув Калеб, зриваючись із місця.

Та Ісабель зреагувала швидше. Вогонь навколо її рук згустився, й енергія, наче шторм, розійшлася від її тіла. Уламки бар’єру, які летіли просто на них, відскочили убік, розчинившись у повітрі за кілька метрів від них.

Повітря знову стихло. Батіг у руці Ісабель зник, розсипавшись іскорками. А Калеб, важко зітхнув, не зводячи з неї очей.

— Що це було? — хрипко промовив. — Можливо, нарешті скажеш, хто ти така?

Ісабель обернулася до нього й, усміхнувшись, відповіла:

— Трішки особлива.

Коли уламки бар’єру розвіялись, перед ними відкрився краєвид, від якого мороз повз по шкірі. Старий маєток височів серед мертвого ландшафту, ніби вирваний із кошмару. Вони утрьох ступили уперед. Чорні стіни були покриті плямами вологи й плісняви, дерев’яна шалівка місцями обвисла, ніби шкіра на кістках давно забутого трупа. Розбиті вікна витріщалися на них порожніми очницями, а сам будинок стогнав і поскрипував під легким вітром, ніби в передсмертній агонії. Дерев’яні сходи, які вели до головного входу, рипіли від кожного подиху повітря, а почорнілі двері здавалися живими — ніби в будь-яку мить могли роззявити пащу й поглинути кожного, хто наважиться наблизитися.

Калеб, вловивши ледь чутний запах крові, поглянув на Ісабель.

— Що там Мойра говорила про вівтар із кісток?

«Чую кров. Багато крові», — прогримів Баргрим, і його шерсть на загривку заворушилася.

— Баргрим також учув кров, — тихо промовила Ісабель.

Вони обійшли будинок. Біля покритої лишаями стіни стояв вівтар, складений із кісток. Грубо збиті черепи й кістки людських і нелюдських істот утворювали щось схоже на трон або клітку. Всередині нього клубочилася свіжа кров — темна, густа, що розтікалася ледь помітними ручаями. Запах був огидним, смердючим: важкий, металевий, змішаний із тлінням і чимось давнім, не призначеним для людського носа. Він в’їдався в легені, викликаючи огиду й тремтіння в тілі.

Ісабель зробила крок уперед і підняла руку. Її очі спалахнули полум’ям. З її долоні вирвався імпульс енергії — різкий, нестримний. Вогняна хвиля із силою вдарила по вівтарю. Структура з кісток розлетілася в порох, а в ту ж мить повітря пронизав пронизливий, нелюдський крик — наче сама пекельна безодня на мить прорвалася назовні. Вітер зойкнув, наче злякавшись, і змусив траву навколо маєтку тріпотіти в лиховісному танці. Повітря затремтіло. Світ навколо ніби притих, здригнувшись від чогось невидимого.

Ісабель, важко дихаючи, опустила руку. Баргрим тихо гарчав, вухами вловлюючи кожен шерех.

— Ну що, ходімо усередину? — перевівши подих, промовила Ісабель.

Вони зробили кілька обережних кроків, та раптом Баргрим і Калеб завмерли.

— Чую три серцебиття всередині, — тихо сказав Калеб, стискаючи пальці в кулак.

Баргрим нервово озирнувся, шерсть на загривку знову піднялася.

«І одне з них… б’ється надто повільно. Неначе доживає останні хвилини, — Баргрим озирнувся й додав: — І до нас йдуть перевертні».

Щойно Калеб збирався ступити вперед, як позаду почувся шерех. Вони різко обернулися. Із-за дерев вийшли Тайрон і Бред. Вони йшли обережно, насторожено роздивляючись довкола, але все одно їхня поява розітнула напружену атмосферу, мов куля.

— Що ви тут робите?! — різко вигукнув Калеб.

Тайрон і Бред зупинилися за кілька кроків від них.

— Амара телефонувала, — коротко пояснив Тайрон. — І тому ми з Бредом вирішили допомогти.

— Ну, добре, що Амара не прийшла, — хмикнула Ісабель, і Калеб повернув голову до неї. — Чи ти хочеш сказати, що я не права? — штовхнула ліктем у бік Беккера.

Бред лише кивнув, похмуро озираючи покинутий маєток.

— А він страшніший ніж був, — буркнув.

Калеб зітхнув, стиснувши щелепи, але злість поступово змінилася стриманою вдячністю. Їм справді могли знадобитися зайві руки. Особливо зараз.

Ісабель перевела погляд на похмурий вхід до будинку й, оглянувшись, промовила:

— Так. При першій же загрозі ви рятуєте свого друга, відьму й фейрі й швиденько робите звідси ноги. Все інше на мені й на Баргримі.

— Ти тепер нами командуєш? — незадоволено промовив Бред.

— Так! — кивнула Ісабель і рушила уперед, а за нею пішов Баргрим.

Калеб і Тайрон, переглянувшись, зітхнули.

— Ну й характер, — закотив очі Бред.

Вхідні двері заскрипіли під їхнім натиском, видаючи звук, який, здавалося, розітнув заціпеніння самого дому. Усередині панувала темрява — густа, в’язка, така, що ніби хапала за горло. Ісабель підняла руку, і з її долоні спалахнула вогняна куля — тепле, помаранчево-золоте світло залило простір навколо них. Полум’я м’яко тремтіло, відкидаючи по стінах моторошні, криві тіні. Вогняна сфера ширяла в повітрі над її долонею, повільно рухаючись разом із ними.

— Ти володієш вогнем, — наблизившись до Ісабель, прошепотів Тайрон. — Це круто.

Дівчина хмикнула й, мигцем поглянувши на чоловіка, підморгнула. Тайрон усміхнувся. Бред захитав головою. А Калеб, насупившись, сказав йти за ним.

«Я вже тобі говорив, що ти стала фавориткою серед деяких перевертнів? — не стримав смішок Баргрим. — Дивися, а то почнуть за тебе ще битися!»

«Баргриме, досить. Зараз точно не на часі жартувати!»

Вони обережно ступали за Калебом, сходячи скрипучими дерев’яними сходами вниз — у підземелля. Повітря ставало дедалі важчим, сирість змішувалася із запахом крові та цвілі.

На дні темного коридору перед ними відкрилася сцена, від якої серце стискалося: у тьмяному світлі вони побачили три фігури, приковані до стіни іржавими ланцюгами. Їхні тіла були знесилені, змучені, а на шкірі виднілися подряпини й синці.

Калеб застиг, втупившись у чоловіка, прив’язаного в центрі.

— Джордан… — ледве чутно вимовив він і зробив крок уперед, утім Ісабель схопила його за руку й зупинила.

— Не поспішай, — прошепотіла й сама ступила уперед, щоб пересвідчитися, що не було силового поля.

Тайрон і Бред, переглянувшись, закам’яніли на місці, не вірячи своїм очам.

Ісабель із долоні перевела вогняну кулю вперед, і застигла. Вона впізнала Нессу, яка була поруч із Джорданом. Третя дівчина була незнайома — темноволоса, із гострими рисами обличчя й тонкими, майже зламаними пальцями.

— Потрібно зняти ланцюги, — прижмурилася Ісабель.

Баргрим без жодних вагань кинувся вперед. Його ікла блиснули у світлі вогняної кулі, коли він міцно вхопив ланцюг зубами й ривком перегриз його. Метал заскреготав, піддавшись натиску.

— А це точно пес? — скривився Тайрон.

Джордан безсило похитнувся, і Калеб миттєво підхопив його, підтримуючи. Тайрон і Бред наблизилися й допомогли піднятися дівчині.

Раптом стіни довкола здригнулася. Калеб напружився першим, вуха його перевертня уловили це раніше за інших: спершу легкий стукіт… потім — більше… і більше…

Кроки. Важкі, різкі, злісні. Хтось наближався.

За кілька митей стукіт переріс у шерех — наче щось із пазурами дерлося стінами підземелля, шкрябало, насуваючись на них невидимим жахом.

— Так, Тайроне й Бреде, негайно забирайте їх! — скомандував Калеб, не зводячи погляду з темряви.

Чоловіки переглянулись, коротко кивнули й кинулися до Джордана та третьої дівчини. Ісабель схилилася над Нессою, допомагаючи їй підвестися. Тіло фейрі затремтіло, неначе в судомах.

— Нессо, тримайся! — прошепотіла Ісабель.     

Та коли Ісабель торкнулася її плеча, Несса різко відсахнулася й закричала, панічно намагаючись відштовхнутися від неї. В її очах світилася дика, майже тваринний жах.

— Нессо, це я! — Ісабель міцніше обхопила її, не даючи впасти. — Все буде добре! Ми виведемо вас звідси!

У цей момент із тіні, яка клубочилася під стелею підземелля, з’явилися перші демони. Їхні очі світилися брудно-червоним світлом, а тіла нагадували спотворені, напіврозкладені форми з гострими кігтями й пащами, повними зубів.

Баргрим загарчав, загрозливо виставивши ікла, і з шаленим риком кинувся вперед. Його рухи були блискавичними — потужними ривками він зіштовхував перших демонів, не даючи їм наблизитися.

Калеб ступив поруч із Ісабель, м’язи його були напружені до краю. Вогняна куля яскраво спалахнула, відкидаючи довгі тривожні тіні по стінах. Відчувши небезпеку, перевертні заричали — диким, хрипким звуком, що відлунював у вузькому підземеллі.

У ту ж мить їхні очі спалахнули яскраво-жовтим, немов у них запалилися дві палаючі зорі. Нігті видовжилися, перетворюючись на гострі, мов леза, пазурі. Ікла прорізалися з-під губ, виблискуючи в темряві. Їхні постаті стали ще масивнішими, кожен рух наповнився нелюдською силою і первісною люттю.

Ісабель, не вагаючись ні секунди, відійшла від Несси, яка ледве трималася на ногах, і, сконцентрувавши енергію, кинула вогняну кулю в стіну праворуч. Пролунав глухий вибух — каміння й пил розлетілися навсібіч, пробиваючи нову дорогу до виходу.

— Сюди! — підхопивши Нессу за талію, вигукнула Ісабель.

Баргрим, ричачи, збивав одного демона за іншим, його лапи, мов молоти, вдаряли по істотах з люттю, що ледь стримувала сама земля. Перевертні, вже наполовину у своїй звіриній формі, із шаленим ревом рвалися через натовп ворогів. Їхні очі сяяли червоним, а зуби й пазурі блищали в темряві, коли вони здирали м’ясо зі своїх ворогів, прориваючи собі шлях до виходу.

— Калебе! — закричала Ісабель, оглядаючись назад. — Забирайте друга й дівчину й мерщій звідси!

Калеб, зціпивши зуби, рухався вперед, витягуючи Джордана й дівчину.

«Я прикрию!» — заричав Баргрим, кидаючись на демонів, мов звір, що палає в гніві. Його лапи рвали підлогу, коли він раз за разом уражав чергового ворога, що насмілився наблизитись.

Ісабель тримала Нессу за руку, допомагаючи їй йти, хоча фейрі важко трималася на ногах, ще не оговтавшись від пережитого. Її очі, хоч і заплющені, почали розплющуватися, коли вона отямилася від болю та шоку, що накривав її мов холодна хвиля.

— Вони… катували нас, — прошепотіла Несса, важко дихаючи, зітхнувши, ніби знову переживаючи той жахливий досвід. Її слова пролунали як спогад про пекло, що вони пройшли в підземеллі.

Ісабель гірко стиснула губи, її погляд був сповнений співчуття, але й твердої рішучості. Вони пройшли занадто багато, щоб дозволити цьому всьому закінчитися так.

Калеб попрямував вперед, допомагаючи Джордану, який ледве йшов, а Бред підхопив на руки дівчину, яка була без свідомості. Як тільки всі вибралися на подвір’я, останнім вибрався Баргрим — величезний пекельний гончий. Його шкіра була твердою, як чорний камінь, а вогняні очі світилися, немов два розпечених жарини.

Калеб і Тайрон заричали, готові напасти на будь-яку істоту, яка виглядала як загроза. Їхні м’язи напружилися, а їхні погляди, вже звиклі до боротьби, ставали все більш небезпечними. Але Ісабель, немов якимось невидимим бар’єром, стала між Баргримом та перевертнями.

— Зупиніться! Це Баргрим. Ось він справжній.

Всі замовкли, не наважуючись на крок, поки Баргрим не зробив перший рух — він рикнув, його жахливий голос гулко прокотився навколо.

І саме в цей момент будинок, який стояв перед ними, почав розвалюватися. Почався тріск, і з даху посипалася сипка цегла. Здавалося, ніби самі основи цього місця не витримували, тріщини розтягувалися, а стіни руйнувалися, мов картковий будиночок. Почувся свист — відлуння, яке не залишало ані спокою, ані надії.

— Тікайте! — Калеб зірвався з місця, ледь не кричачи. — Тайроне, Бреде, забирайте всіх і мерщій звідси!

— Я зможу йти! — поглянувши на Ісабель, промовила Несса.

Тайрон підхопив Джордана й, озираючись через плече, швидко кивнув фейрі, наказуючи йти за ним. Бред, тримаючи на руках непритомну дівчину, похитуючись, побіг вперед, ковзаючи між уламками, не озираючись. Вони щосили намагалися втекти, поки ще залишався шанс.

Але саме тоді, коли їхні постаті зникли за руїнами, земля під ногами застогнала й затремтіла. З густої темряви почав вимальовуватися силует.

— Ти сама прийшла до мене! — зловісно промовив Талгарон, ступаючи з мороку вперед, тримаючи в руках довгий, наче витесаний із нічної темряви спис.

Ісабель, відчувши, як її серце пропустило потужний удар, швидко стала перед Калебом, захищаючи його собою.

— Ти чекав на мене? — хмикнула. — Як мило!