Розділ 20

Полум’я ще тліло посеред подвір’я, і всі погляди були прикуті до тіла Тайрона. Він продовжував здригатися, закочуючи очі й щось бурмотів.

Калеб миттєво кинувся до Ісабель. Присівши поруч, обережно торкнувся її плеча.

— Ти… в порядку?

— Так. — Ісабель важко зітхнула й перевела погляд на Тайрона. — А от із ним не все добре.

Калеб поглянув на Тайрона, і м’язи на його щелепі сіпнулись. Чорна жижа в ранах друга знову заворушилася, пульсуючи, мов жива. Від неї струменів різкий, сірчистий чужий запах.

Калеб допоміг Ісабель підвестися, і вона глибоко вдихнула.

— Ти небезпечна. Але, можливо, саме це нам і потрібно, — розвів руками Лазар і перевів погляд на Тайрона. — Бреде, Калебе, перенесіть його в кімнату. Я огляну його рани.

— Ви йому допоможете? — нарешті озвався Бред.

— Ні, я це для драми сказав, — хмикнув Лазар, нахилившись над Тайроном. — Очевидно, що допоможу.

— Почекайте, — Ісабель схилилася над Тайроном й оглянула його рану. — Дивіться, — звернулася до Лазара, — на ранах присутня ще та жижа.

— Так-так, і її потрібно позбутися, — скривився відьмак.

— Це маю зробити я, — додала Ісабель, і всі присутні поглянули на неї.

— Ти впевнена? — склавши руки на грудях, запитав Калеб.

— Ні, — чесно відповіла. — Однак я повинна це зробити!

— Ну що ж, влаштуй нам майстер-клас, — скептично кинув Лазар, схрестивши руки на грудях.

Ісабель зиркнула на Лазара, закотила очі й глибоко вдихнула.

— І всім вам… перевертням, варто відійти!

Калеб і Бред відступили вбік. Джордан обійняв Амару, і вони зробили кілька кроків назад. Незворушно стояли лише Данте й Джулія. Ісабель підняла голову й зиркнула на містера Беккера.

— Вас двох це також стосується.

— Я Альфа. Я можу забрати біль Тайрона, щоб він зміг зцілитися, — наблизився Данте.

— Так, це може спрацювати! — кивнув Лазар. — Враховуючи, що живого місця на Тайроні немає. І рани глибокі.

— Тоді, містере Данте, візьміть Тайрона за руку. А я буду контролювати процес, щоб та клята жижа не напала на вас. Можливо, вона хотіла вселитися в когось… сильнішого.

Данте мовчки кивнув і, присівши поряд, взяв Тайрона за руку. Ісабель потерла долоні, і між пальцями пробігла червона іскра. Вона повільно почала витягувати чорну жижу. Її краплі виривалися з ран, скручувалися в повітрі й спалахували, зникаючи в червоному вогні. Тіло Тайрона сіпнулося, і з горла вирвався нечистий звук — не рик, а крик, змішаний із болем і чужою люттю. Калеб і Бред одразу опинилися поруч і схопили його за плечі, втримуючи.

— Я не можу на це дивитися, — прошепотіла Амара. Її обличчя зблідло, а губи затремтіли.

Джордан міцніше притиснув Амару до грудей і відступив, закриваючи її собою, ніби щитом. Джулія, поглянувши на доньку, ступила до них і лагідно доторкнулася до її плеча. Джордан, поглянувши на жінку, кивнув їй, і вона легко усміхнулася.

— Все буде добре, — прошепотіла Джулія й перевела погляд на чоловіка, який, міцно тримаючи руку Тайрона, час від часу зиркав на них.

Ісабель мовчки працювала, очі блищали напругою, і врешті-решт останні краплі темряви вирвалися назовні й зникли в полум’ї, а рани на тілі Тайрона повільно почали заживати. Вона, опустивши руки, важко зітхнула.

— Непогано, — посміхнувся Лазар і кивнув.

— Дякую, — Ісабель із-під чола поглянула на відьмака.

— Можна я побуду з ним? — прошепотів Бред і, наблизившись до Тайрона, схилився над ним.

— Залишайся, — махнув рукою Лазар.

Тим часом Джулія, обійнявши доньку, перевела погляд на Джордана й наблизилась до нього. Її очі м’яко заблищали. Вона торкнулася його щоки, а тоді поцілувала в чоло — не як головна вовчиця, не як дружина Альфи, а як мати, яка приймає вибір своєї доньки й благословляє того, кого та кохає й від кого чекає дитину. Це не скасовувало вигнання, не повертало до зграї, але давало інше — визнання.

— Дякую, мамо, — кивнула Амара й перевела погляд на коханого.

Джордан поцілував кохану в щоку й із-під чола поглянув Данте, очікуючи його реакції. Беккер старший підвівся й зробив крок, однак Джулія оглянулася й, швидко подолавши відстань між ними, взяла чоловіка за руку й стиснула її. Його погляд був суворим. Але за цією зовнішньою стриманістю нуртувала буря. Він перевів погляд на Амару. Донька стояла в обіймах Джордана й, поглянувши на батька, захитала головою.

— Тату, не потрібно…

— Данте, я все одно поважаю вас, попри все. Утім від Амари й дитини не відмовлюся. Ніколи.

Данте злегка скривився. У голові роїлися думки: «Вона ще така молода… Чи справді він гідний її? Чи зможе захистити?»

 Стиснувши щелепу, він зробив крок, неначе хотів підійти, вирвати, вивести. Але зупинився. Усе тіло напружилось, ніби щось тримало. Його інстинкт кричав, що має втрутитися, що доньку треба вберегти. Але розум шепотів: «Вона зробила свій вибір».

Джулія, ніби відчувши внутрішній конфлікт чоловіка, насупилась:

— Данте, ми вже про це говорили. І більше я повторювати не буду.

Погляд Данте ковзнув від Амари до Джордана, затримавши очі на животі доньки. Він відчув, як щось щемке стискає груди. Потім зітхнув, ніби випускаючи із себе частину спротиву.

— Це твій вибір, Амаро. — Його голос був глухим, але в ньому більше не було ворожнечі. — Сподіваюся, ти справді зможеш дати їй усе, — кинув Джордану й відійшов убік.

Доки Ісабель, Лараз і Бред оглядали поранення Тайрона, щоб пересвідчившись, що чорну жижу повністю витягнули з його тіла, Калеб увесь цей час стояв осторонь, схрестивши руки на грудях, мовчазний спостерігач у тіні. Його погляд ковзав між Амарою, Джорданом і батьками. Він бачив, як батько ледь стримує себе, як сестра намагається втримати рівновагу, як Джордан не ховає рішучості, а матір ніби перебуває між двома вогнями. Однак не втручався. Вони повинні вирішити свої непорозуміння самі.                  

— Данте, Джуліє, із усією повагою до вас, утім прошу покинути маєток! — озирнувшись, голосно промовив Лазар, схрестивши руки. — Родинні драми влаштовуйте в себе вдома, а не в моєму маєтку.

Данте хотів щось відповісти, але натомість лише видихнув, ще раз кинув погляд на Джордана й розвернувся. Джулія мовчки рушила за ним, попутно обернувшись до сина, і підморгнула йому. Їхні кроки стихли, і на подвір’ї стало значно спокійніше.

Лазар і Бред обережно підняли тіло Тайрона й, крокуючи вглиб маєтку, зникли за дверима. Ісабель підійшла до Калеба й промовила:

— З Тайроном усе буде добре.

— Сподіваюся, — зітхнув Калеб. Його плечі трохи розслабилися, ніби напруга, що досі тримала його в сталевих лещатах, нарешті почала слабшати.

До них наблизилися Амара й Джордан.

— А ти крута, — поглянувши на Ісабель, промовив Джордан.

— Хто? Я? — вигнула брову. — Та перестань. Я лише… трішки маю деякі особливі здібності.

— Ну все, брате, тепер у тебе буде вільна кімната, — усміхнулася Амара, злегка торкнувшись його руки.

— Ну так, у Калеба ж є дві сусідки, — не стримавши фиркання, промовила Ісабель.

Усі поглянули на неї. Калеб пирхнув і захитав головою, не коментуючи. Джордан, обійнявши кохану, поцілував її в щоку й додав:

— І тепер я Амару нікуди не відпущу, — обережно поклав долоню на її живіт і, ніби відчувши серцебиття їхнього малюка, усміхнувся. — А вільну кімнату можеш використати у своїх цілях.

— Ха-ха, які ви всі тут гумористи! — розвів руками Калеб.

Вони рушили до виходу й за кілька хвилин розійшлися в різні боки.

— Мені навіть соромно стало, що я раніше думала про Джордана погано, — прошепотіла Ісабель, зупинившись біля автівки Калеба. Вона оглянулась і провела поглядом за Джорданом та Амарою, які обіймались і неспішно йшли вулицею.

— Дякуючи тобі, Джордан повернувся.

— Це не лише моя заслуга, — прошепотіла Ісабель, поглянувши на Калеба.

Вони сіли в автомобіль, і дівчина додала:

— А ще я зіпсувала твою футболку.

Калеб подивився на футболку, яка висіла на ній клаптями, завів двигун і промовив:

— Я куплю тобі нову.

— На твої слова Баргрим би зауважив, що ти занадто переймаєшся за мене.

— Ну, слова Баргрима мали б сенс, — підморгнув Калеб.

Ісабель легко усміхнулася, та в її погляді було більше втоми, ніж тріумфу.

— До речі, у тебе є нові шини?

— Є, — кивнула Ісабель. — Але я ніколи не думала, що вони знадобляться.

Калеб легко всміхнувся, але в його очах промайнуло щось схоже на смуток чи розуміння. Приїхавши до будинку Ісабель, він вийшов із машини першим, обійшов авто й відчинив дверцята з її боку.

— Сьогодні багато речей сталося, яких ніхто не чекав, — промовив тихо.

Ісабель злегка зітхнула, дозволивши собі коротку паузу, перш ніж ступити на землю.

— Моя пошкоджена автівка! — махнула рукою в бік чорного пікапу. — А я піду переодягнуся.

— Гаразд, — кивнув Калеб.

Ісабель зайшла в дім. У коридорі зняла взуття, кинула швидкий погляд у дзеркало. Втомлена, із розтріпаним волоссям і брудними плямами на футболці, де ще залишилися сліди від вогню, у результаті чого були дірки.

— Знову в смітник, — пробурчала й, піднявшись у кімнату, розстібнула блискавку на штанях.

Змінивши порваний і заплямований одяг на чорний топ й темні штани, вона зібрала волосся в пучок і вийшла на подвір’я.

Калеб працював біля її автівки, майже беззвучно й швидко. Його рухи були впевненими й точними. Бруд уже вкривав руки й передпліччя, ледь зачепивши щоку. Ісабель підійшла ближче, тримаючи в руці чистий рушник.

— Ти так швидко все… зробив.

Калеб хмикнув і поглянув на неї.

— Залишилося замінити ще одне колесо.

Ісабель відійшла вбік і мовчки спостерігала за ним. Коли робота була завершена, то подала йому чистий рушник.

— Гаразд, механіку, тримай. Не хочу, щоб ти залишив відбитки на всьому моєму подвір’ї, — засміялась.

Калеб випростався, прийняв рушника з усмішкою і витер руки, не зводячи з неї погляду.

— Це офіційна подяка?

— Ні, — відказала з ледь помітною усмішкою. — Це офіційна плата за бруд. Подяка буде з кавою, — знизала плечима. — Якщо, звісно, не поспішаєш. Або... що забажаєш.

Калеб витер руки до кінця, кинув рушника на капот і знову глянув на неї. У погляді вже не було ані втоми, ані обережності, лише тиха впевненість і щось глибше, що змушувало серце Ісабель битися частіше. Вона хотіла ще щось сказати, однак не встигла. Калеб зробив кілька кроків до неї й обережно поклав долоню їй на спину. У цьому дотику не було поспіху, лише ніжність. Ісабель напружилася, відчувши його тепло на своїй шкірі, але не відсторонилася. Тоді він нахилився й поцілував її. Легко, тепло, неначе торкнувся полум’я і воно не обпекло. Ісабель здригнулася, інстинктивно відхилившись, наче торкнувшись чогось забороненого. Очі широко розплющені. Вона затамувала подих, здивовано кліпала, але… залишилася в його обіймах.

— Що ти робиш? — прошепотіла.

Калеб всміхнувся, легко, з тією ж небезпечно-сексуальною усмішкою, яка змушувала її серце стискатися.

— Цілую, — відповів і знову нахилився, цього разу повільніше.

Його губи заново торкнулися її — м’яко, терпляче, ніби він давав їй вибір. Ісабель завмерла на мить, невпевнено відповіла, наче вчилася на ходу, доторкаючись до нього, спершу боязко, а потім трохи сміливіше. Поцілунок був недосвідченим, але справжнім. У ньому не було гри, тільки дві душі, які врешті наважилися доторкнутися одна до одної.

Коли Калеб відступив на подих, вона все ще трималася за його футболку, її серцебиття пришвидшилося, а погляд був розгубленим. У грудях клекотіло щось нестримне, щось, що хотіло більшого — ще одного дотику, ще одного поцілунку. Але десь поруч із цим бажанням жеврів страх. Її пальці стиснули тканину сильніше, вона не хотіла відпускати його. Ще ні.

— Це… — Ісабель глибоко вдихнула, — це було… не так, як я собі уявляла.

— Краще?

І вона, не відводячи від нього очей, кивнула. Її серце билося швидше, немов намагаючись наздогнати те, що щойно сталося. Десь у глибині душі прорізалась тиха, ледь відчутна надія, така тендітна, що вона боялася навіть подумати про неї вголос. Він усе ще тримав руку на її спині, і від цього дотику було не просто тепло, було спокійно й безпечно.

Неочікувано повітря прорізав гучний гавкіт. Ісабель і Калеб різко обернулись. На подвір’ї, між деревами, стояв великий білий пес. Його шерсть сяяла в променях західного сонця, а очі пильно стежили за ними.

Ісабель витріщилась і зробила крок уперед.

— Це той самий пес. Учора він врятував мене. А я його.

Пес знову загавкав, наче підтверджуючи її слова, і різко рвонув із місця, зникаючи між дерев.

— Я ж хотіла сьогодні навідатись до нього в клініку… — вигукнула вона, вже біжучи слідом. — Як він узагалі тут опинився?

— Питання на потім, — кинув Калеб, наздоганяючи її.

Вони мчали за псом через ліс, пробираючись поміж гілля й м’якої трави. Серце билося в грудях, але тепер від хвилювання. І раптом, між деревами, у тонкому просвітлі промайнула дівчина…