Розділ 22

Ісабель зніяковіла від чоловічого погляду й лише знизала плечима. До дверей підійшов пес і торкнувся носом ноги чоловіка, і той, схилившись, погладив його.

— Він знайшов дорогу. Не кожному дано повернутись, — вирівнявшись, перевів погляд на Ісабель.

— Ваш пес врятував мене. А я його. І на нашийнику була ця адреса. Я… просто хотіла повернути його додому, — швидко промовила й перевела подих.

— Аргон не мій пес. Він пес мого брата Габріеля.

Пес гавкнув й зайшов усередину. Чоловік відступив і запросив дівчину зайти. Ісабель кивнула й повільно зайшла до квартири. Пес присів біля дивану, не зводячи з неї очей, і вона неквапливо оглянула простір. Світлі стіни, пастельний диван і білий стіл та крісла створювали відчуття позачасової тиші. На підвіконні лежала суха гілочка лаванди. Її аромат був ледь вловимий, ніби спогад, що вперто не полишає.

— Присідай, дитино, — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася глибина, як в озері, що приховує своє дно. — Кілька тижнів тому ти врятувала мене зі псом біля старої каплиці…

Ісабель, дивлячись на чоловіка, на мить задумалася, пригадуючи ту ніч порятунку.

— Ви отець Мікаель? — запитала Ісабель й чоловік легко усміхнувся. — Пробачте, я не впізнала вас.

— У тебе ж також був пес. І де він?

Ісабель відчула, як серце стиснулося від цих слів. Щось у його голосі, у тому, як він це сказав, змусило її відчути, що вона не може втримати емоції. Вона намагалася стриматися, однак сльози вже покотилися на щокам.

— Він… він більше не зі мною, — її голос зірвався, і вона не могла більше тримати це в собі. — Він був… моїм другом. А тепер… тепер його більше немає.

Здавалося, що кожне слово приносило біль. Ісабель не могла втриматися і схлипнула. Вона опустила голову, намагаючись сховати обличчя, але важко було стримати себе. Вона відчувала, як її серце стискається, а з груди виривається біль, від якого не було спасіння.

Мікаель тихо спостерігав, не кажучи нічого. Його погляд залишався спокійним, але в ньому було щось таке, що змушувало її відчувати, що він розуміє більше, ніж здається.

— Не варто ховати свій біль, — промовив він нарешті, і його голос був м’яким, майже ніжним. — Іноді те, що ми втрачаємо, знаходить нас знову.

Ісабель не знала, що сказати. Вона просто сиділа, відчуваючи, як вогонь всередині неї починає згасати. Мікаель залишав її в тиші, ніби даючи час.

— Баргрим завжди супроводжував мене. Він був не лише моїм охоронцем. Він був… хорошим! А тепер, коли його не стало, я боюся, що… залишуся сама. Можливо, я просто перебільшую, утім у мене є також страхи.

— А як же твої батьки?

Ісабель хмикнула й витерла сльози зі щік.

— Ну, батька я не знаю. А от матір… вона жінка з характером. І я, звичайно, люблю її, — затамувала подих, і Мікаель продовжував пильно дивитися на неї, очікуючи, що вона далі скаже. — Однак не хочу, щоб матері було багато в моєму житті. Не хочу бути залежною від неї. І щоб вона мала вплив на мене. Особливо після того, що вона зробила…

— І що ж вона таке зробила?

— Вона вогонь, який знищує та обпалює. А я не хочу стати такою, як вона.

— Чому ти мене врятувала?                                      

— Ну, як чому? — здивувалася питанню. — Тому що ви потребували допомоги. І до чого це дивне питання? Я що, повинна була пройти повз й удати, що нічого не бачила?

— Деякі саме так і роблять!

— Я не деякі… І якби я могла, то віддала би своє безсмертя… Ну, тобто, я образно це сказала, — швидко виправила себе, витираючи сльози. — І ваш пес чимось схожий на мого Баргрима. Це таке дивне відчуття… І він знайшов мене сам, причому другий раз… І рана якимось дивом зникла з його тіла…

Ісабель затамувала подих і перевела погляд на пса. Він підняв морду, і на мить їй здалося, що вона побачила в його очах Баргрима. Вона захитала головою й поглянула на Мікаеля.

— Що з тобою, дитя?

— Вас звати Мікаель. А цей пес, — мигцем поглянула на собаку, — вашого брата Габріеля… Мікаель і Габріель… Це ніби як… як… — вона важко зітхнула. — І… Цього ж не може бути…

Ісабель раптом вскочила з місця. Її очі широко розплющилися, а серце забилося сильніше. Вона стояла, ніби застигла на місці, і розгублено дивилася на Мікаеля.

— Хто ви такий? — емоційно вигукнула, і в її голосі пролунав не лише подив, але й тривога.

Мікаель залишався спокійним.

— Можливо, одного дня ти це зрозумієш, дитя.

— Я вже нічого не розумію… — прошепотіла Ісабель, її голос задихався від емоцій. — Я повинна йти.

Аргон обережно торкнувся її руки мордою, ніби прощаючись, і вона перевела на нього погляд.

— Бувай, песику.

Вона різко розвернулася й майже вибігла з квартири. Її кроки глухо відбивалися на сходах, ніби гнали її геть. Серце калатало, щоки ще були вологі від сліз, а в голові вирував клубок думок, страху й здогадів, які ще більше шокували її.

Вибігши на вулицю, вона зупинилася, втягнула повітря на повні груди й сперлася долонею об машину, спробувавши заспокоїтися. Руки тремтіли, коли вона дістала ключі з кишені пальта. Раптом погляд ковзнув через дорогу, і вона завмерла.

Там стояв Натаніель. Він обіймав дівчину з довгим, мов сніг, білим волоссям. Їхні постаті виглядали майже нереальними, застиглими в моменті, наче фрагмент сну, в який вона не мала потрапити. За кілька секунд вони обидва повільно повернули голови в її бік. Натаніель усміхнувся й помахав рукою. За мить і білявка зробила те саме.

— Нефіліми, — прошепотіла.

Ісабель похитала головою, намагаючись отямитися.

— Збожеволіти можна… — пробурмотіла вона, знову дивлячись на ключі, мов на щось єдине реальне.

Сівши за кермо, вона завела двигун і виїхала на дорогу, відчуваючи, як реальність за вікнами починає втрачати чіткі обриси. Місто залишилося позаду…

Ісабель міцно тримала кермо обома руками, хоч пальці вже й затерпли.

Вперед. Просто вперед.

А потім вона побачила роздоріжжя. Дорожній знак, залитий сяйвом, як ритуальний оберіг на шляху. Ісабель зупинилася. Мотор захрипів і завмер. Долоня повільно лягла на ключ запалення.

— Що далі? — прошепотіла вона в порожнечу.

Тиша навколо була настільки щільна, що здавалась живою. Ліс стояв застиглим контуром. Дорога пусткою. Вона вдихнула. Потім ще раз. І розвернулася. Автомобіль рвонув уперед, колеса шурхнули по гравію. Її серце билося гучніше за двигун. Аж раптом вона побачила її. Просто посеред дороги, у кількох метрах попереду. Жінка в чорному. Довге волосся, що не ворушилось навіть від вітру. Темні очі, які палахкотіли у світлі фар, як дві розпечені жарини.

Ліліт.

— Боже-е-е… — прошепотіла Ісабель й натиснула на гальма.

Ліліт не ворухнулася. Лише посмішка з’явилась на її вустах, повільна, майже ледача.

Ісабель ще не встигла оговтатися, як дверцята відчинились самі, з тихим клацанням, мов запрошення до пастки.

— Тікаєш від когось, доню?

— Від самої себе, — тихо промовила й вийшла з автівки. — А ти чому прийшла?

— Я ж твоя мама. І хочу, щоб ти повернулася до мене. Я ж багато не прошу! — розвела руками.

Ісабель хмикнула й склала руки на грудях.

— Я не повернуся. І давай без образ та настанов. І так все… паршиво.

— Я не прийшла, щоб лякати, чи настанови давати, — її голос, як шовк, але під ним ховалась сталь. — Повторюю ще раз: я хочу, щоб ти повернулася до мене.

— Я не твоя лялька…

— Ні, — прошепотіла Ліліт, нахилившись ближче, — ти моя любима донька.

— Так-так… Я твоя єдина донька. І окрім мене в тебе ж також є гончі й демоняки. У тому числі й зрадливий Талгарон. До речі, де він?

— Це не так і важливо, — махнула рукою Ліліт. — Не переводь тему розмови.

— Гм… значить, він живий. Очікувано.

— Чому ти так противишся повернутися до мене? Невже тобі так сподобався цей гидкий світ?

Ісабель хмикнула й захитала головою.

— Мамо, я люблю тебе, однак прошу,  не будь… нестерпно-контролюючою.

— Ось так ти заговорила з матір’ю, — скривилася Ліліт. — Ти навіть уявити не можеш, в яких муках я тебе народила… Для мене це був справжній подвиг.

— Мамо, не маніпулюй цим.

— І я хочу побачити те, що ти ховаєш від мене.

Ліліт схопила Ісабель за голову. Вона закотила очі й здригнулась, коли крізь її свідомість щось пройшло — холодне, тягуче, яке шукає щілину в її свідомості.

Промайнув спалах.

Баргрим. Його смерть. Тепло, що йшло з тіла. Сльози, які вона не могла зупинити. Крик, який вирвався з грудей, коли він згас.

Ще один спалах.

Калеб. Його руки на її тілі. Погляд. Усмішка. Його голос. Поцілунок.

Ісабель вирвалась з її хватки з надлюдською силою. Відскочила назад, мов випущена з пастки, і закричала:

— Мамо, що ти робиш? Не смій торкатись мого розуму!

Ліліт застигла, а тоді розсміялась — тихо, зневажливо, з тією хижою насолодою, що йде з глибини демонічного нутра.

— І все це… — вона зробила крок уперед, повільно, ніби хижачка до пораненої здобичі, — через нього? Через якогось перевертня? Справді?

— Справа не лише в ньому…

— Почуття, емоції — це твоє прокляття, Ісабель. А я хотіла зробити тебе вільною.

— Вільною… чи такою ж, як ти? — її голос знову став твердим.

На мить між ними запала тиша. А потім Ліліт посміхнулась.

— І коли прийде час… ти сама повернешся до мене. З розбитим серцем. Однак я не збиратиму тебе з уламків.

— Мамо, моє серце й так вже розбито, якщо ти не знаєш. Місіс Морріс, знищене поселення фейрі, втрата Баргрима й ти… ти також розбиваєш мені серце. Як ти не можеш зрозуміти? — емоційно вигукнула Ісабель, і на мить її зіниці спалахнули.

Ліліт стиснула вуста. Її обличчя застигло, мов мармур. Ісабель розвернулась, відчинила дверцята автівки, сіла за кермо й гучно закрила їх за собою.

— Бувай, мамо, — прошепотіла Ісабель, натискаючи на педаль. — Поговоримо, коли вгамуєш свої амбіції!

Шини заскреготіли. Машина рвонула з місця, залишивши Ліліт одну на дорозі. Її руки тремтіли й щелепа стиснулась до болю. А тоді вона різко задерла голову до неба, очі палахкотіли темною люттю.

— Ти радієш, так?! — її голос прокотився полем, змішуючись із вітром. — Задоволений?! Забрав у мене все! А тепер хочеш забрати й доньку?! Я знаю… все знаю…

У небі зібралися хмари, важкі, темні, мов олово, і пролунав грім.

— Це твоя гра? — заверещала вона. — То бий! Давай! Покажи, на що здатен!

Блискавиця розсікла небо й із гуркотом вдарила просто поруч із нею. Асфальт розлетівся шматками, і земля здригнулась.

— Як іронічно, правда? — розсміялась. — Тебе також покинув твій синуля…

Блискавиця ще раз вдарила поряд з нею, і Ліліт, стиснувши кулаки, закричала від гніву. Полум’я здійнялося навколо. Її силует зник у спалаху темряви й вогню.

Іноді світ руйнується не вибухом, а шепотом. Одним словом. Одним поглядом.

Ісабель не знала, що болить більше — те, що матір знову маніпулювала нею, чи те, що побачила в її серці.

Коли стикаєшся з вибором, чи ти готовий йти вперед попри всі труднощі?

Повернувшись у Французький квартал, вона довго сиділа в машині, не в змозі поворухнутись. У голові гуділо, а серцебиття ніяк не вгамовувалося, видаючи свій стукіт… Тук-тук…

Сонце сховалося за будинками, і вечір повільно розливався по небу. Десь у грудях тиснуло, розпач чи полегшення, Ісабель до кінця не розуміла. Вона втупилася в кермо, зціпивши пальці на шорсткій поверхні, мов це могло втримати її від розпаду. Губи пересохли, підборіддя тремтіло, а дихання було нерівним, коротке, ніби в організмі забракло місця для повітря. У скронях калатало, і лише знайомий голос повернув її до реальності.

— Ти припаркувалася біля мого будинку!

Ісабель здригнулася. Поглянувши на Калеба, прошепотіла:

— Я не мала наміру стежити за тобою. Це було випадково.

— Ти засмучена. Щось трапилося?

Вона зморщила лоба, ковтнула гіркий клубок у горлі й зрештою відповіла:

— Я відвезла пса. Все… нормально. Ніби.

Калеб відкрив дверцята й подав їй руку.

— Ходімо!

Вона легко стиснула його долю й вийшла. Утім, зробивши крок назад, похитала головою.

— Не варто. Я краще поїду додому.

Калеб скинув сумку з плеча, зробив крок назустріч і просто притиснув її до себе. Обійми були теплі, міцні, несподівано спокійні. Ісабель здригнулася, а потім здалася. Важке зітхання вирвалося з грудей, і вона, поглянувши на Калеба, прошепотіла:

— Тобі варто триматися від мене якомога далі…

Ісабель відступила на крок і глибоко вдихнула.

— З якого це дива?

— Я зустріла матір. І вона застосувала проти мене свою силу й побачила тебе. Я не хочу, щоб ти через мене постраждав…

Калеб знизав плечима, ніби сказане не мало для нього ваги. Взявши її за лікоть, легенько потягнув у бік будинку.

— Ти взагалі чув, що я тільки що сказала?

— Чув, — кивнув.

Ісабель нахмурилася. Вона намагалася стриматися, але голос зрадницьки здригнувся.

— У тобі що, взагалі немає інстинкту самозбереження?

— Ти ж мене захистиш від матері? — підморгнув.

— Калебе, я взагалі-то… серйозно.

— І я серйозно. Ти хочеш залишитися сьогодні сама?

— Ні, не хочу, — опустила очі.

Калеб відпустив її лікоть і підхопив сумку.

— Ходімо, — кивнув. — Якщо ти пам’ятаєш, у мене є вільна кімната.