Десять.

Окружний клерк, містер Освальд Пікерінг, виявився саме таким, яким Соло його уявляла — дріб’язковим бюрократом, схожим на бездушний механізм із закостенілих правил і напускної ввічливості.

Він сидів за масивним дубовим столом, що виблискував темним лаком й мав на собі шрами від років безжального користування. Його пальці, довгі та вузлуваті, неквапливо перегортали сторінки книги реєстрації, ніби кожен дотик був частиною ритуалу. Пікерінг мав химерний вигляд: худорлявий чоловік років шістдесяти з лишком, з червоною, зморшкуватою шиєю, що постійно вибивалася з-під надто тісного комірця. На носі сиділи окуляри в металевій оправі, які він кожні кілька хвилин поправляв, наче демонструючи, що відволікати його — це жахливий злочин.

Його волосся було тонке, наче зів'яле сіно, акуратно зачесане набік, але окремі пасма вперто стирчали в різні боки. На обличчі — вічно невдоволений вираз, мов саме існування відвідувачів порушувало якийсь особистий внутрішній кодекс його спокою.

— Реєстраційні справи — це не газета, міс Салліван, — буркнув він, не підводячи очей. — Доступ до них мають лише спадкоємці першої черги за законом або представники суду. Ви маєте документальне підтвердження вашого права?

— Я — донька покійної Розалін Салліван, — твердо відповіла Соло, зберігаючи спокій, хоча її терпіння вже тануло. Вона протягнула йому свідоцтво про народження. — Якщо цього недостатньо, то ви можете викликати охорону й особисто пояснити судді, чому відмовляєте мені в ознайомленні з публічним архівом.

Пікерінг роздратовано підняв голову, зиркнув на неї поверх окулярів і хмикнув.

— Нахабність — річ модна останнім часом. 

— Гадаю, будь-яка людина має право ознайомитись із майном своєї сім'ї, аби розуміти фінансову ситуацію, в якій вона опинилась, — зауважила вона. 

— Але ж це не жіноча справа, міс Салліван. У вас є батько й брати. Чому б вам не обговорити це з ними? Якщо є якісь проблеми, певен, вони владнають їх й без вашого втручання. 

— Вас не влаштовує те, що я жінка?

— Я не це мав на увазі…

— А в мене сформувалось зовсім інше враження.

Пікерінг сердито зітхнув і скривив рота, наче проковтнув щось гірке. Його обличчя з сухими щоками, на яких глибоко залягли зморшки, перекосилось в гримасі невдоволення. Він відкинувся на спинку скрипучого шкіряного крісла, що рипнуло, ніби погоджуючись із його обуренням.

— Я лиш хочу нагадати вам про встановлений порядок, — сказав він, надто старанно добираючи слова, щоб не розізлити її ще більше. — У подібних справах завжди краще, коли діють чоловіки, а не молоді… — він затнувся, ковтаючи недоречне слово, — …пані, які емоційно реагують на побачене чи почуте.

— Ваш підхід до відвідувачів застарілий, містере Пікерінг. Якщо ви й далі будете диктувати, що «жіноча справа», а що — ні, доведеться мені звернутися до юриста. І, як ви розумієте, він у мене вже є, — впевнено збрехала вона, витримуючи його прискіпливий погляд.

Пікерінг знову поправив окуляри, нервово облизуючи тонкі губи. Його обличчя червоніло від внутрішнього кипіння, й Соло бачила, яких зусиль він докладає, щоб не розкричатися на неї. 

— Дуже добре, — зрештою кинув він крізь зуби, відсуваючи шухляду. Очі, сховані за скельцями, зневажливо примружились. — Ви матимете доступ до того, що вас цікавить. Проте, спочатку вам доведеться підписати ось цю форму. — Він вийняв з шухляди пожовтілий бланк й поклав його на край столу. — І не більше ніж тридцять хвилин. Тут не бібліотека.

Соло взяла ручку і мовчки підписала документ, відчуваючи, як її переповнює хвилювання. Нарешті вона дізнається бодай щось з приховуваної батьком правди, а вже потім зможе планувати свої подальші дії.

 — Йдіть за мною, — сказав клерк. 

Він повів її до тьмяно освітленого архіву, що сполучався з його кабінетом суміжними дверима. Це була довжелезна, простора кімната, наповнена запахом старого, злежаного паперу та чорнил. Височенні, до самої стелі, дерев’яні стелажі стояли щільними рядами, утворюючи вузькі проходи. Вони були заставлені масивними книгами в потертих шкіряних оправах та важкими пожовклими теками, кожна з яких, здавалося, приховувала чиїсь забуті таємниці. На полицях виднілись вицвілі етикетки з датами, назвами округів і кодами, за допомогою яких можна було зорієнтуватись, шукаючи потрібну інформацію. 

Пікерінг пройшов до однієї з полиць, дістав звідти кілька об'ємних тек та обережно поклав їх на великий дерев'яний стіл у центрі кімнати.

— Ось, міс Салліван. Це все, що стосується записів власності на вашу ферму, а також пробаційні документи вашої матері. У вас є тридцять хвилин на ознайомлення. Якщо виникнуть питання або щось знайдете, що потребуватиме копіювання, зверніться до мене. Я буду за дверима. — Він кивнув на двері, що вели до його кабінету, і, не чекаючи відповіді, вийшов, залишивши Солену наодинці з кипою документів. 

Вона взяла в руки одну із тек й прочитала напис: "Салліван. Маєткові справи. 1920-1950 рр.". Тека виявилася товстою, її краї були потерті від часу та численних використань. Дівчина буквально впивалася очима в пожовклі аркуші, її пальці швидко гортали сторінки, шукаючи знайомі імена та цифри. Мозок працював на повну, намагаючись відфільтрувати зайве і вихопити найважливіше з потоку юридичного жаргону та давніх записів, адже часу Пікерінг відділив їй обмаль.

Вона зосередилась на пошуку заповіту матері. Перегортаючи пробаційні справи, Соло уважно вчитувалась у заголовки, шукаючи одне-єдине ім’я — Розалін Салліван. Листки шелестіли під її пальцями, кожна сторінка віддавала сухим подихом минулого. Судові постанови, формальні звіти, нотаріальні копії… сотні подій, зафіксованих на папері, промайнули перед її очима, поки вона, затамувавши подих, продовжувала пошуки.

Між пожовклими сторінками якихось забутих рішень окружного суду лежав потрібний документ — це була тонка, темно-коричнева тека з вицвілим, проте розбірливим написом: "Заповіт". Її серце стиснулося від незнайомого передчуття — було дивно тримати в руках річ, що залишилась від її покійної матері. 

Вона обережно витягла документ й обдивилася його зі всіх сторін. Він виглядав якось дивно: кутики були злегка пошарпані, ніби його не раз переглядали, а чорнило на титульній сторінці здавалося тьмянішим, ніж на інших старих документах, наче вже почало вицвітати, хоча й було написане, на перший погляд, тим самим почерком. Це була дрібниця, але вона чомусь одразу впала дівчині у вічі, викликавши ледь помітне відчуття неправильності, яке вона поки що не могла пояснити.

Руки трохи тремтіли, коли Соло розгорнула його. Заповіт підтверджував, що величезна частина земель у Плейнв'ю, зокрема сотні гектарів родючої землі під бавовняні поля, а також родинна ферма, належать її батькові, Гаррету Саллівану. Це не було несподіванкою, але побачити це чорним по білому, з печатками та підписами, було іншим відчуттям. Проте, далі на неї чекали справжні відкриття. Вона знайшла згадки про майно в Абернаті — невеликий будинок і, як виявилось, значно менші за розміром, але все ж цінні ділянки землі, які залишив їй її дід по материнській лінії, а ще серед документів, що стосувалися майна матері, Соло наштовхнулася на запис про "придане" на її ім'я. Сума була приголомшливою — три тисячі доларів. І найголовніше: ці гроші вона могла отримати лише в разі, якщо вступить у шлюб. Ні нотаріус, коли вона отримувала спадок від діда, ні батько не розповідали їй про це. Це шокувало її. У неї, виявляється, були гроші, а її батько, Гаррет, свідомо приховував це. Невже планував все привласнити собі після того, як продасть її Олдену? 

Соло відклала заповіт убік, відчуваючи полегшення від того, що тепер у неї є гроші, і перейшла до наступної теки. У ній зберігалися папери, що свідчили про угоди, укладені Гарретом.

З кожним новим документом її серце стискалося дедалі сильніше. Тека була наповнена кредитними угодами та договорами позики, укладеними її батьком та Олденом. Виявляється, Гаррет позичав величезні суми грошей, використовуючи ферму та значні ділянки землі як заставу. Це були не просто позики — Соло одразу помітила, що умови були неймовірно невигідними для Гаррета, з астрономічними відсотковими ставками та пунктами, які дозволяли Олдену легко перебирати право власності у разі найменшої затримки платежу. Це скидалося на цілеспрямовану фінансову пастку.

Далі вона наштовхнулася на кілька сумнівних актів купівлі-продажу, де Гаррет нібито "продавав" частини своїх земель Олдену за сміховинно низькими цінами, набагато нижчими за ринкову вартість. Деякі з цих транзакцій були проведені заднім числом, а в інших документах були неясні формулювання щодо термінів погашення боргу та можливості викупу землі. Вона помітила розпливчасті посилання на "приховані умови" та "додаткові угоди", які, очевидно, не були офіційно зареєстровані, але згадувалися в кредитних зобов'язаннях. Це вказувало на складну схему махінацій, покликану викачати з її батька все майно, лишивши його, зрештою, ні з чим. 

Соло відчула, як гнів і відчай наростають у ній хвилею, що ось-ось прорве внутрішній спокій. У роті з’явився гіркий, металічний присмак — як після сильного удару в обличчя. Олден методично, майже з байдужою впевненістю, розтягував їхню спадщину по шматочках, мов хижий птах, що дзьобає м’ясо з ще теплої кістки. В його діях не було ані краплі емоцій — лише холодний розрахунок.

Вона стиснула заповіт у пальцях так сильно, що нігті вп’ялися в папір. Не потрібно бути юристом і орієнтуватися в усіх юридичних тонкощах, аби зрозуміти: її батько загруз у боргах, а Олдену потрібен не лише контроль над землями, а повне, безроздільне володіння їхнім майном через шлюб з нею. Вона усвідомила це дуже чітко, з крижаною ясністю: він хоче її не як жінку, а як ключ до ферми, угідь і прибутків. Ця думка огріла її, мов кувалда по голові, змусивши повітря застрягти в легенях. Її охопила різка хвиля нудоти, така сильна, що на мить світ почав обертатися, розпливаючись перед очима.

Соло оперлася об край стола, Її долоні стали холодними, пальці вкрилися потом. В голові лунали голоси — батька, Олдена, навіть Еліни — всі вони нашіптували про “порятунок”, “розумну угоду”, “жертву заради сім’ї”. Але зараз, коли вона тримала в руках ці пошарпані документи, все ставало на свої місця: в її шлюбі з Олденом кожен бачив лиш власну вигоду.

Їй потрібен союзник, подумала вона. Хтось, хто розуміється на законах і здатен витягти її з павутини шахрайських угод й брудних домовленостей між батьком та Олденом. Хтось, кого не злякає тиск, кого не купити ані обіцянками батька, ані грошима Олдена. Хтось, хто стоїть осторонь усіх цих змов — незалежний, сміливий та розумний… як от Діон Руайє. 

— Ваш час вийшов, міс Салліван, — сухий голос містера Пікерінга зненацька порушив напружену тишу архіву. Соло глянула на відчинені двері, в яких виросла худорлява фігура клерка — він стояв, зчепивши руки за спиною, й роздратовано дивився на неї крізь скельця своїх окулярів. 

— Я б хотіла отримати копії деяких документів. Скільки часу це займе? — запитала вона, показуючи клерку на заповіт та акти купівлі-продажу землі. 

Освальд Пікерінг, поправивши окуляри на кінчику носа, поглянув на папери, потім на неї, потім знову на папери. На його обличчі з’явився вираз, який Соло одразу впізнала: суміш зверхності та поблажливості.

— Міс Салліван, — почав він повільно, відкашлявшись. — Вибачте, але я не впевнений, що ви повинні втручатися в ці справи. Це доволі… делікатні питання. І, до того ж жінкам не личить займатися такими речами. Вашому батькові, Гаррету, безперечно, краще відомо, як вести сімейні фінанси. Він керує ними роками, чи не так?

— А це вже вас не стосується, містере Пікерінг, — відрізала вона. — Куди мені звернутися, щоб зробити копії? 

Клерк лише хмикнув, знизавши плечима:

— Такі документи вимагають часу для підготовки. Оригінали потрібно перевірити, а потім... починати процес копіювання… Ви ж розумієте, це займе кілька днів, можливо, тиждень. 

— Але ж зараз є прилади, які роблять копії набагато швидше… — наполягла вона, намагаючись стримати роздратування.

— Це вам не Остін, міс Салліван! — голос Пікерінга став жорсткішим. — Тут усе рухається трохи повільніше. Технології до нас надходять не з космічною швидкістю. І, якщо хочете знати мою думку, надмірна поспішність ще нікому не приносила користі.

Соло відчула розчарування. По його зневажливому виразу обличчя, підозрілому погляду й затягнутій манері говорити, вона розуміла: він не просто не хотів допомогти — він навмисне гальмував її дії. Можливо, батько давно підкупив його? Тут, у Плейнв’ю, минуле не любить, коли його чіпають. А тим більше — чужими руками. 

— Гаразд, я можу зачекати тиждень, — зітхнула вона. Її губи ледь помітно стиснулися, коли вона знову глянула на нього. Під маскою бюрократичної нудьги ховалося щось більше — незацікавленість, що виглядала надто цілеспрямовано, надто "зручно". 

— Тоді напишіть письмову заяву на необхідні вам копії документів в мого помічника. Ми розглянемо її в установлені строки. І, повірте, це найшвидший варіант із можливих.

— Добре.

Дівчина вийшла з архіву, пригнічена тим, що через приховані мотиви клерка їй не вдалося отримати вагомі докази підлих намірів містера Олдена. Для неї це був великий термін — чекати цілий тиждень. Вона чудово розуміла розрахунок Олдена та Гаррета: якщо сьогодні вона заручиться, з весіллям тягнути не будуть. А щоб зірвати заручини, потрібна справді серйозна причина, яка хоча б відстрочить заручини на невизначений термін. Поки що такої причини вона не знайшла.

***

Банк «Плейнв'ю Траст енд Сейвінгс» розташовувався за кілька крамниць від Будинку окружного суду, і ця коротка відстань здавалася справжнім випробуванням у спеку, що панувала над містом. Сонце пекло нещадно, заливаючи вулиці Плейнв’ю розплавленим золотом, наче хто зумисне намагався випалити з них останні сліди прохолоди. Повітря тремтіло від спеки, мов марево над розпеченим металом — кожен подих безжально обпалював шкіру, змушуючи Соло шкодувати, що вона одягнула темну сорочку Діона.

Вийшовши з Будинку суду, вона відразу попрямувала до банку, що стояв на розі вулиці, ніби сторож старого порядку — двоповерхова цегляна будівля кольору запеченої глини з масивними білими колонами при вході. Фасад, хоч і добряче вицвілий від сонця, зберігав стриману елегантність: бронзові літери на табличці виблискували у світлі полудня, а широкі вікна з важкими дерев’яними рамами були прикрашені акуратними фіранками з мереживом.

Усередині панував прохолодний напівморок, що різко контрастував із пеклом зовні. Протертий лінолеум, блискучі латунні решітки на стійках касирів, масивні вентилятори, що гудуть у кутках — усе це створювало атмосферу повоєнної стабільності. На стінах висіли чорно-білі фотографії: врожаї бавовни, молоді подружжя з чеками, смиренні чоловіки в капелюхах, що потискають руку менеджерові.

У центрі зали стояли кілька дубових лавок для відвідувачів, а за великим конторським столом — із чорнильницею й довгим телефоном із диском — сиділа сувора жінка в окулярах, що непривітно зиркнула на дівчину, як тільки та підійшла.  

— Доброго дня. Мене звати Солена Салліван. Я б хотіла дізнатись, як можна отримати спадщину у вигляді грошової суми, а також інформацію про можливі кредити мого батька Гаррета Саллівана. Куди мені звернутись? 

Працівниця за столом відірвала очі від паперів, повільно, з показним незадоволенням. Її тонко вищипані брови злетіли догори, а губи стиснулись в тонку лінію. Погляд, холодний і пронизливий, ковзнув по Соло згори донизу, немов рентгенівський промінь, що сканує наскрізь. На бейджику, прикріпленому до голубої блузки, було вказано її ім'я: “Тереза”.

— Міс, це конфіденційна інформація. Ми не розголошуємо деталі фінансових операцій будь-кому, хто зайде з вулиці, — відрубала вона, її голос звучав сухо й різко. — Щодо спадщини, якщо ви претендуєте на грошову суму, то маєте надати офіційні підтвердження. 

— А я можу поговорити з вашим менеджером? Або кимось, хто пояснить мені, що необхідно зробити, щоб підтвердити право на спадщину? — поцікавилась Соло. 

— Менеджер зараз зайнятий. Якщо хочете, я дам вам перелік необхідних документів, — Тереза відірвала із записника чистий аркуш паперу та почала щось записувати: — Вам знадобиться нотаріально завірене свідоцтво про смерть, документи, що підтверджують родинні зв’язки, витяг з пробаційного суду щодо призначення спадкоємця… все у двох примірниках. І навіть із цим усім процес триватиме кілька тижнів, якщо не місяців, — додала вона з очевидним задоволенням. — Банк не може діяти інакше. Ми дотримуємось процедури.

Соло забрала у неї листок, розчаровано стиснувши його в холодних долонях. Гроші були потрібні не лише для того, щоб заплатити Діонові за ремонт автомобіля. Вона хотіла якнайшвидше перебратися в Абернаті, а без роботи, яку вона втратила через батька, їй довго не протриматися. Звісно, в неї залишилось житло в Остіні, й вона могла б продати його, але ж вона не планувала назавжди переїхати в Абернаті, щоб займатися фермерством.

Вона підвела очі на працівницю:

— Гаразд. Я спробую зібрати документи якомога швидше. Але є ще одне питання: якщо я тимчасово не маю доступу до спадку, чи можу я отримати позику під заставу майна? Можливо, земель чи будинку?

Вперше на обличчі Терези з’явився ледь помітний натяк на зацікавленість. Її очі мимоволі спалахнули, й вона повільно відклала ручку, зосереджуючи увагу на дівчині. 

— Ви хочете отримати кредит? — перепитала вона, зіщулюючи очі. В її погляді з'явилась професійна настороженість. — У такому випадку вам доведеться надати підтвердження вашого права на володіння тим майном, яке ви плануєте заставити. А також... — її голос набув глузливої нотки, — довести свою платоспроможність.

— Тобто, довідки про доходи?

— Або поручительство. Родича, наприклад. Батька чи… майбутнього чоловіка.

Соло спіймала її погляд — твердий, колючий, мов поліроване скло. В очах працівниці банку не було ані тіні співчуття, ані розуміння, лише безжальна констатація фактів та небажання йти на зустріч. Вона ніби наскрізь бачила її скрутне фінансове становище, й від того, як презирливо вона дивилась на дівчину, остання її надія повільно розпадалась на шматки.  

— А без поручительства ніяк не обійтись?

— На жаль, — з показним жалем розвела руками та. — Банк не видає кредитів без жодних гарантій. Правила є правила. Особливо, коли йдеться про великі суми.

— Зрозуміло. Дякую за роз’яснення, — коротко кивнула вона. — Гарного вам дня.

— І вам, міс Салліван, — з удаваною люб’язністю відповіла Тереза, одразу ж опускаючи очі назад до паперів, що лежали в неї на столі.

Соло покинула банк, і розпечене техаське сонце одразу ж огорнуло її, змушуючи мружитися. Вона кинула короткий погляд на юридичну фірму Діона, відчуваючи, як розчарування навалюється на неї важким тягарем, мов щось липке та непосильне, чого їй ніколи не позбутися. Воно пройняло до кісток, заповнюючи її груди гіркою безнадійністю. Очевидна відмова Пікерінга, марний візит до банку й порожні формальності — все це складалося в один невтішний висновок: самотужки їй не впоратись.