***

На кухню увійшов Діон. Крихітне приміщення відразу заповнилося його присутністю — не лише фізично, а й емоційно. Його висока, широкоплеча постать здавалася ще масивнішою в тьмяному світлі свічки, тінь від неї стрімко розтягувалась по стіні, зливаючись із нерівностями старої тиньки. Соло відчула, як її серце знову прискорено забилося, а напруга, що осіла після довгої дороги, знову повернулася, змішуючись із незнайомим хвилюванням. 

— На скільки днів ти плануєш тут залишитись? — спитав він. Світло свічки тремтіло на його обличчі, виокреслюючи різкі вилиці та задумливий погляд.

— Я ще не вирішила, — Соло зняла з плити чайник і налила в чашки кип'ятку. — Тобі міцну каву робити? Цукру немає, а вода, здається, не дуже приємна на смак. 

Вона не підводила очей, зосереджено стежачи, як пара підіймається з чашок. Її руки були зайняті, поки вона насипала туди каву, й Діону здалося, вона навмисне уникає його погляду. Її постава була напруженою, плечі ледь зведені, ніби вона готовилась будь-якої миті дати йому опір, якщо він знову почне говорити їй неприємні слова. Зібране у пучок волосся вибилося з-під стрічки, кілька темних пасом спадало на її обличчя, частково затіняючи вираз очей. Кінці фіалкової стрічки лоскотали їй щоку — саме ту, де під шкірою проступав жовтуватий синець. Коли Соло схилялася, її лице ненадовго потрапляло під тьмяні промені свічки, й він бачив темні кола під її очима. Вона рішуче стискала повні губи, мов стримувала слова, що вертілися на її гострому язиці. 

 — В таких умовах довго не протягнеш, — зауважив хлопець. 

Він зняв з гачка старий, проїдений міллю рушник, вимочив його в раковині та почав витирати ним пилюку на столі, за яким вони збиралися вечеряти. 

— Я не затримаюся тут надовго. Впевнена, мій брат вже розказав батьку, де мене шукати, і скоро вони з Олденом навідаються сюди. 

— Тоді навіщо ти приїхала в Абернаті, якщо їм відомо, де ти?

— Бо я не мала вибору. Дістатися до Лабокка, щоб потім сісти на потяг до Остіна для мене зараз… е-е-м-м… трохи проблематично, — вона поклала на стіл чашки з кавою, сендвічі й присіла на край дерев'яного стільця, який підозріло заскрипів під її вагою. Розказувати, що у неї зараз немає грошей, Соло не хотіла. Діона це аж ніяк не стосувалося. 

— Що плануєш робити далі? Олден навряд чи так легко відчепиться від тебе.  

Діон сів біля неї, і крихітне приміщення кухні стало ще меншим. Він простягнув руку за сендвічем, взяв один і надкусив. Між ними повисло мовчання — не гнітюче, але напружене, як літній вечір перед грозою. Соло відчувала його погляд, що блукав по її обличчю, вивчаючи кожну рису, й це змушувало її нервувати. Вона теж взяла сендвіч і почала їсти, намагаючись не дивитися на нього, зосередившись на їжі. Варені яйця були трохи твердими, бекон — пересолений, хліб — сухуватий, але їй здавалося, вона ніколи не їла нічого смачнішого. Її тіло поступово розслабилось, а емоційна втома, що не полишала її весь день, потроху відступила. Під тьмяним світлом свічки на підвіконні, у затісній кухні з обшарпаними стінами й запахом кави в повітрі, вона вперше за довгий час почувалася майже в безпеці. Не зовсім спокійно, але мовби тріщина в її напрузі нарешті дала перший скрип.

Можливо, це присутність Діона так впливала на неї. У його мовчанні було щось надійне, стале. Його рухи — легкі, без поспіху, не тривожили її, а навпаки — заспокоювали. І хоч вона досі не знала, чи може довіряти йому повністю, все ж його присутність дарувала їй коротку мить затишку, якої вона так гостро потребувала.

— То що? Не хочеш розказувати? — поцікавився Діон, допиваючи каву.  

Соло злегка відсунула від себе чашку, в якій вже охолов напій, і схрестила руки на грудях. Її брови злегка зійшлися, а губи напружено стиснулись.

— Я не розумію, для чого тобі знати про мої плани? — вона глянула йому в очі. — Ми ж обговорили все у Плейнв'ю, хіба ні? Чи ти хворієш на дисоціативний розлад особистості й лише я це помічаю?

На його вустах з’явилась ледь помітна усмішка — Соло володіла відмінним почуттям гумору й вміла влучно нагадати про власну образу, не втрачаючи гідності. Її іронія обпалювала не гірше, ніж вітер, що зривався в преріях перед бурею. 

— Схоже, до тебе повернувся настрій. А я вже занепокоївся, чому це ти така мовчазна, — кинув він з удаваною легкістю, відкинувшись на спинку стільця.

— Ти не відповів на моє запитання, — відрізала вона, схрещуючи руки на грудях. 

У напівтемній кухні її постать здавалася ще тендітнішою, ніж була насправді. Її великі очі, темні й виразні, пильно дивилися на Діона, і в них читався виклик, що не терпів відмовок. Тонкі брови були зрушені до перенісся, на вилицях — ледь помітний рум’янець, що то спалахував, то згасав у тьмяному світлі свічки. Вона знову ставала тією, кого він зустрів у Плейнв’ю: різкою, прямою, незламною, навіть коли її світ тріщав по швах.

— Іноді ти ставиш абсолютно нелогічні запитання, маленька міс революціонерка, — його голос став трохи нижчим, з тією притаманною йому іронічною м’якістю, якої вона не помічала більше ні в кого. — Я ніяк не можу збагнути — ти дійсно нічого не знаєш, чи лише вдаєш, що нічого не знаєш.

Соло важко зітхнула, відвела погляд і провела долонею по розтріпаному волоссю, прибираючи пасмо, що впало на щоку.

— Ти маєш на увазі ворожнечу між нашими сім'ями? Але в першу нашу зустріч я вже казала тобі: мене не було в Плейнв'ю двадцять чотири роки. Звідки ти взяв, що я знаю про все, що тут відбувалося стільки років?

Діон на мить замовк. Його щелепа ледь помітно стиснулась, ніби він зважував, чи варто говорити далі. Він не вірив їй повністю. Можливо, вона не обманювала його, та він не звик довіряти малознайомим людям, адже яскрава, приваблива обкладинка — це лише фасад, за яким часто ховається підла натура. В минулому він вже мав гіркий досвід, тому кожен її крок, кожне слово він сприймав крізь призму обережності.   

— Тобі міг розповісти хтось із твоїх братів чи сестер, — зауважив хлопець. — Твій батько надто підлий, тому я не здивуюсь, якщо він досі мовчить. Але мовчати не могли всі.

Соло гірко посміхнулась. У її очах з’явився блиск — не від сліз, а від злості й образи.

— Хіба після моїх заручин з Олденом ти ще не зрозумів, що їм всім наплювати на мене? — вона майже прошипіла це, стискаючи пальці на колінах до болю. — Я двадцять чотири роки прожила бозна-де — і жодного листа, жодного дзвінка від них. Вони згадали про мене лише тоді, коли зрозуміли, що можуть на мені нажитися. Все, що їм потрібно — це моя ферма і ті три тисячі доларів, що залишила мені покійна мати.

Вона замовкла, втупившись у темну поверхню столу. Діон не зводив із неї пильного погляду. Його здивувало те, що вона сказала, і водночас у ньому піднялась хвиля гніву — не на неї, а на всіх, хто дозволив їй почуватися зайвою у власній родині. Він не розумів, як її батько міг так поводитись з нею, його донькою, навіть якщо був ще тим мерзотником. 

— Як я можу впевнитись, що ти сказала правду? — голос Діона став жорстким. — Не хочу образити тебе, але… ти — Салліван. А вірити Салліванам — це як сунути руку в пастку і сподіватись, що вона не зімкнеться.

Соло мовчала кілька хвилин. Її груди здіймалися у важкому, нерівному диханні, а пальці стискали край столу так сильно, що побіліли кісточки. З однієї сторони, він мав рацію — з чого б це вірити їй, доньці його ворога,  та його слова все одно зачепили її.   

— У мене є документи, — сказала вона. Голос був тихим та рішучим. — Підтвердження того, що мій батько... — вона ковтнула повітря, — використовує мене як розмінну монету. Він підробив заповіт моєї матері, приховав право власності на ферму, змовився з Олденом, намагається привласнити мої гроші… Знаю, я не зобов'язана нічого тобі доводити, але ти як юрист можеш допомогти мені, або принаймні вказати, як діяти далі.

Вона зробила паузу й подивилась йому у вічі — відкрито, нічого не приховуючи. 

— Але спершу я хочу знати, чому ти так люто ненавидиш мою родину. Ми не зрушимо з місця, поки між нами буде ця тінь.

Діон не відповідав одразу. Його погляд потемнів, а щелепа напружилася. Здавалося, він веде мовчазну боротьбу — не з нею, а з минулим, яке роками горіло глибоко в його серці, пекло з середини, отруюючи життя. Він ні з ким не наважувався про це говорити, навіть з матір'ю, яка вдавала, ніби все гаразд, а насправді картала себе, що не вберегла єдину доньку.  

— Бо твій батько винен у смерті моєї сестри.

Його слова прозвучали, мов постріл гармати. Очі Соло розширилися від жаху, змішаного з недовірою. Здавалося, світ навколо застиг, а єдиним звуком, що порушував моторошну тишу кухні, стало шалене биття її власного серця. Кожна клітина її тіла напружилася, чекаючи на продовження, водночас відчайдушно бажаючи, щоб ці слова ніколи не прозвучали. Вона відчула, як холодний піт проступає на шкірі, попри раптово задушливе повітря, що липкою ковдрою огорнуло її з ніг до голови. 

— Що?.. — прошепотіла вона, усвідомлюючи, що накоїв її батько. 

— Він був одержимий Ліліан ще тоді, коли жила твоя мати, а після її смерті... — його голос зірвався. Слова виривалися, немов отрута, яку він довго носив у собі,  — він взагалі з'їхав з глузду. Переслідував сестру, обіцяв шлюб, гроші, нескінченне щастя. Дійшло до того, що вона боялася вийти на вулицю через нього. Його не зупиняло навіть те, що вона кохала іншого й  чекала від нього дитину.

Діон різко підвівся з-за столу й почав міряти кроками крихітний простір між ними. Кожен його крок відлунював у напруженій тиші кухні, мов важкий удар об землю. В його рухах не було спокою — тільки стримана лють, що от-от прорветься назовні. Він проходив повз неї знову і знову, і кожного разу її плечі здригалися від тривоги, яку неможливо було приховати. Соло не зводила з нього очей. 

— І знаєш, що сталося з тим чоловіком? Вони з Олденом позбулися його. Мов тягаря. Зник безвісти на фронті. А твій батько, ніби нічого не було, приїхав до нашого будинку — в костюмі, з квітами, з каблучкою. Він прийшов до вагітної жінки, чия душа щойно розвалилася на друзки, і запропонував їй нове життя.

Дівчина встала, ледь тримаючись на ногах. Її пальці судомно стиснули край столу, мов останню опору в щойно зруйнованому гіркою правдою світі. Вона завжди знала, що її батько — холодний і жорстокий, та ніколи не уявляла, що він здатен на таку ницість. Від думки, що він привселюдно залицявся до молодої дівчини, поки його дружина лежала прикутою до ліжка й доживала останніх днів, її скрутило від огиди. У горлі піднялася нудота. Кров, здавалося, відхлинула від лиця. 

— Ні… цього не може бути… — сльози розпачу обпекли її бліді щоки, змиваючи останні залишки спокою в серці.

Соло зневажала батька за те, що він викинув її зі свого життя, — та тепер з жахом розуміла: те вигнання було лише жалюгідною краплею в морі того зла, яке він заподіяв іншим людям. Все, у що вона несвідомо хотіла вірити, зруйнували всього кілька слів, від яких груди стискало так, що вона не могла дихати. 

— А потім Ліліан… більше не витримала, — продовжив Діон тихим, надломленим голосом. — Моя мама знайшла її вранці. Вона лежала на підлозі, біля дитячого ліжечка, міцно стискаючи в одній руці фотографію свого мертвого чоловіка, а в іншій — пляшечку з таблетками. Мій батько почав власне розслідування, та його швидко звільнили. Він хотів добитися справедливості, щоб заспокоїти душу Ліліан, але після розмови з Гарретом його тіло знайшли у річці.

Настала тиша, моторошна і болюча.

Соло дивилася на Діона, намагаючись осягнути важкий тягар його слів. Кожне з них — мов лезо, що розтинало рани, яких він вже давно не міг залікувати, було шрамом на його душі та завдавало невимовного болю. Але найстрашніше — вони розривали і її зсередини. 

Вона стояла нерухомо, мов скам’яніла, відчуваючи, як тіло зраджує її. У грудях наче хтось зім'яв усе повітря, й вона жадібно хватала його сухими губами, поки кожна клітина її тіла протестувала, відмовляючись приймати те, що вона почула. Її пальці злегка здригалися, мов крізь них пройшов струм. У голові виник гул — глухий, монотонний, від якого в скронях запульсувало болем.  

Вона знала, між нею і Діоном завжди існуватиме прірва, що розділятиме їх. Та хіба могла подумати, наскільки ця прірва виявиться глибокою, темною й жахливою, наповненою тінями нерозказаних трагедій і кров'ю невинних людей? Що його біль стане і її болем? 

— То ось чому… — прошепотіла вона, не впізнаючи власного голосу. — Ось чому ти з першого дня так відносився до мене… бо я його донька…

Він не відповів.

В цю мить вона зрозуміла — між ними лежить не лише гірка правда, а й кров. І навіть якщо вона насправді інша, навіть якщо вона не винна в гріхах батька, її стосунків з Діоном це все одно не змінить.