П'ять.

Кленова вулиця виявилась доволі пустинною. Вона тягнулася рівною стрічкою серед безкраїх техаських просторів. З лівого боку до самого горизонту розлягалися великі, акуратно оброблені поля, на яких вирощували пшеницю та сорго,  а праворуч майоріли одноповерхові фермерські будинки, розташовані за пів милі один від одного та оточені невеликими фруктовими садами й господарськими будівлями.

Соло прив'язала коня під високою, крислатою яблунею. Дерево здавалося старожилом цього місця, його гілля сягало майже землі, створюючи густу тінь. Навколо простягався занедбаний сад, густо зарослий високою травою, різноманітними бур'янами й поодинокими кущами диких ягід. Оскільки іншого корму для коня вона не знайшла, то сподівалася, що свіжої трави йому вистачить, аби втамувати голод. 

Сам будиночок, що стояв трохи далі, справляв гнітюче враження. Невеликий, одноповерховий, він здався Соло покинутим та забутим. Фарба на дерев'яних стінах облізла й потріскалася, оголюючи потемніле від часу дерево. Кілька вікон були забиті дошками, а ті, що вціліли, тьмяно поблискували брудним склом, крізь яке ледь проглядала темрява зсередини. Дах місцями просів, а стара черепиця виглядала пошкодженою і розсипалася.

Перед будинком виднівся покошений ґанок з хиткими сходинками та поламаними, обвитими засохлою виноградною лозою поручнями. Розставлені на ґанку глиняні горщики, в яких колись росли квіти, валялися перевернутими, розбиті на черепки, а їхня висохла земля розсипалась по дерев'яній підлозі. Кілька кущів троянд, що росли навколо будинку, вилися колючими стеблами по вікнах та стінах, безладно переплітаючись. Їхній солодкуватий аромат нагадував про колишню дбайливість господарів, ніби їхні душі навічно вкорінилися у ці землі разом із посадженими ними квітами. 

Всередині було всього чотири кімнати. Пройшовши крізь скрипучі вхідні двері, Соло опинилась в невеликій передній, стіни якої були обклеєні випаленими сонцем шпалери з невиразним квітковим візерунком. На підлозі лежала пожовкла від часу доріжка з лінолеуму, малюнок на ній давно витерся, а місцями лінолеум потріскався. Єдиним предметом меблів була стара, потріскана етажерка, на полицях якої виднілися лише порожні банки та кілька пожовклих газет.

Троє дверей, пофарбованих у темно-синій колір, вели в окремі кімнати. У вітальні стояв старий, вкритий пилом диван з подушками та кілька похилих крісел, оббитих вицвілою тканиною. На стінах висіли побляклі фотографії в потемнілих рамках, на яких ледь можна було розпізнати обличчя людей. У кутку стояло старе піаніно з потрісканою клавіатурою, вкрите шаром пилу.

Друга кімната виявилася невеличкою спальнею, з єдиним забитим дошками вікном. У центрі стояло старе двоспальне ліжко з провислим матрацом та брудними, зношеними ковдрами. Поруч знаходився антикварний туалетний столик, зроблений із палісандрового дерева. На стіні висіло запилене дзеркало, а на стільниці лежало кілька книг в потріпаних палітурках.

Наступною була кухня. Тут панував ще більш гнітючий безлад. Стара газова плита була вкрита іржею, поруч стояла раковина з іржавим краном та горою щербатого посуду. На пошарпаних полицях шафок виднілися порожні банки й чашки. Під вікном знаходився невеличкий стіл та дві табуретки, дерев'яна підлога була застелена тканою доріжкою. 

Двері з кухні вели до крихітного прибудованого приміщення, облаштованого під ванну кімнату. Стіни були обкладені кахельною плиткою блідо-зеленого кольору, яка місцями відвалилася, оголюючи темну цеглу. У кутку стояв пожовклий від часу унітаз з потрісканою поверхнею, а поруч — стара чавунна ванна на левових лапах, з облупленим де-не-де емальованим покриттям, що потьмяніло від довгого використання. Зі стіни звисав погнутий кран без змішувача, а стара душова лійка валялась на підлозі, від'єднана від шланга. В протилежному кутку були прилаштовані раковина та овальної форми дзеркало. Маленьке, забите дошками віконце пропускало лиш кілька слабких променів світла, а прикручена до стелі лампочка давно перегоріла. 

Соло вийшла на задній двір, розуміючи, що аби вона вміло їздила верхи, то нізащо не заночувала б у такому занедбаному місці. Звісно, вона не звикла до розкоші, але після трьох годин, проведених під палючим сонцем, їй не завадила б гаряча ванна. Її шкіра була липкою від поту й до неї неприємно приставав одяг, м'язи нили від болю, а взуття, здається, натерло мозолі на ступнях. Тому вона оглянула порожні приміщення, що колись використовували як амбари для зберігання урожаю, і в одному з них знайшла збите з дерева корито та порожні відра. Дівчина витягнула корито на двір, й прилаштувавши його під стіною, пішла з відрами до іржавої ручної колонки, щоб накачати води. 

Їй довелося пройтися через все подвір'я туди й назад разів п'ять, з зусиллям качаючи холодну воду, поки корито не наповнилось до країв. Її руки нили від незвичної роботи, але вона ще занесла води коневі. Той жадібно почав пити, шумно втягуючи прохолодну воду в себе, й Соло з полегшенням спостерігала, як він втамовує спрагу після довгої дороги. Сонце все ще було високо в безхмарному небі, заливаючи подвір'я гарячим післяполудневим світлом. Довгі тіні від старої яблуні та покошеного сараю тягнулись через зарослу траву, нагадуючи химер. Дивно було знаходитись в цьому чужому, незнайомому місці, про яке вона дізналась тільки вчора. Колись воно належало її матері, й тут, очевидно, до самої смерті жив її дід. Соло ніколи не бачила його, але він залишив їй чималі гроші, які вона витратила на навчання в коледжі та власне житло, бо після пансіону їй нікуди було податися. Новоспечена сім'я вважала її багатійкою, однак їх чекає неабияке розчарування, коли вони почують правду. І цей містер Олден, про якого вони говорили… вона розкриє йому очі настільки, що він сам відмовиться від шлюбу з нею. Дарма батько будує повітряні замки! Йому не змусити її, які б погрози він не придумав.

Зітхнувши, Соло вернулася до будинку, сподіваючись, що до вечора вода встигне достатньо нагрітись і вона зможе змити з себе не тільки пилюку, а й неприємні думки. 

***

Її розбудив незрозумілий гуркіт знадвору. 

Протерши заспані очі, вона злізла з ліжка й запалила парафінову свічку, знайдену в тумбочці на кухні. Годинник на руці, який Соло по звичці забувала знімати на ніч, показував другу годину ночі. Через забите дощечками вікно в спальні панував суцільний морок, від якого її не полишало моторошне відчуття, тому дивно, що вона взагалі зуміла заснути. Після холодної ванни просто неба Соло до опівночі блукала по кімнатах, розглядаючи меблі, фотографії на стінах, старі пошарпані книжки, бо атмосфера будинку чомусь пригнічувала її. Вона почувалася напружено, ніби хтось невидимий весь час спостерігав за нею, хоча в будинку висіла мертва тиша, а відсутність електрики змушувала лежати в темряві до тієї пори, поки сон, врешті, не зморив її.

Соло не стала одягати штани. Вирішивши, що це, можливо, відв'язався кінь, вона взяла свічку й вийшла на вулицю в одній чоловічій сорочці, що ледь доходила до середини стегон. Ніч, наповнена скрекотанням цвіркунів та далеким виттям койота, що доносилося з полів, приємною прохолодою торкнулася її оголеного тіла. У вологому повітрі відчувався ледь вловимий аромат сухої трави, квітів та пшеничного колосся. Місяць, хоч і не повний, щедро розливав бліде сріблясте світло, ледь розганяючи густі тіні, що ховалися за деревами та ангаром. На чорному небі де-не-де яскраво мерехтіли зорі, зачаровуючи своєю красотою. 

Не помітивши нікого на подвір'ї, Соло відправилась на задній двір, де під розлогим гіллям старої яблуні залишила на ніч свого коня. 

Щойно вона повернула в закуток, як її серце шалено закалатало у грудях — біля дерева метушилися дві темні чоловічі постаті. Один з них вже відв'язував віжку від стовбура, а інший тримав коня за вуздечку, намагаючись вивести його з тіні. Кінь неспокійно перебирав ногами, відчуваючи чужу присутність, й сердито фиркав, грюкаючи переднім копитом.

— Гей! Що ви робите?! — крикнула Соло, її голос прорізав нічну тишу, як гострий ніж. Тремтливе полум'я свічки в її руці здригнулося від несподіваного хвилювання, що закололо кінчики пальців. Вона була впевнена — в таку глушину ніхто не забреде, хоча Анна попереджала її про можливу небезпеку.

Грабіжники різко обернулися. В місячному світлі блиснули їхні перекошені від несподіванки обличчя. Той, що тримав вуздечку, грубо смикнув коня, намагаючись швидко повести його геть. Інший, кремезний чоловік у насунутому на очі капелюсі, щось буркнув своєму спільнику й кинувся в бік дівчини, змахнувши чимось блискучим у руці. На шиї у нього висів увімкнений ліхтарик. 

— Отакої! Панянці не спиться посеред ночі, чи що? — загиготів він. 

Соло відсахнулася, інстинктивно схрещуючи руки на грудях — білизни під сорочкою не було, бо вона попрала її та повісила сушити на мотузці, прив'язаній під дахом сараю. Свічка випала з її пальців і згасла. Вона опинилась в повній темряві, лише слабке місячне сяйво окреслювало силуети грабіжників та її переляканого коня. 

— Як ви смієте вриватися в чужий дім?! — обурилася вона, її голос тремтів, але в ньому звучала рішучість. — Покиньте мого коня й валіть звідси негайно, інакше я викличу констебля!

— Ще б чого! — хрипло зареготів грабіжник, роблячи до неї кілька загрозливих кроків, хижо виблискуючи іржавим ножем у місячному світлі. — Зараз ми подивимось, яка ти смілива, коли ми трохи розважимося з тобою! Агов, Одноокий, сюди живо! У нас тут краля чоловічої ласки забажала!

Другий грабіжник, той, що тримав коня, квапливо подався у їхню сторону, його золоті зуби поблискували у темряві зловісною усмішкою. Його обличчя у півтіні здавалося ще більш потворним, а єдине видюче око зловісно блищало, оцінюючи її зверхнім поглядом. Кінь відчайдушно ржав, смикаючись і намагаючись вирватися з міцних рук злодія.

"Ох, дідько! Як легковажно з мого боку!" — подумала вона, нервово облизуючи язиком сухі губи. По спині прокотився холодний піт й, попри літню пору, Соло відчула озноб. Страх міцно стиснув її серце, і вперше за стільки вона пошкодувала, що не носить з собою зброї.   

Повільно відступаючи, вона направилася в сторону сараю. Там, під потрісканою глиняною стіною, височіла нерівна купа цегли, яку вона примітила ще вдень, коли шукала воду. Якщо їй пощастить, хоча б одному із покидьків вона точно розіб'є голову — це дозволить виграти трохи часу, аби втекти від них. Її пальці судомно стиснулися, готуючись схопити важку цеглину, як тільки вона підійде до стіни достатньо близько.  

— Егей, красунечко, злякалася нас? — грабіжник зняв з шиї ліхтарика та направив його світло прямісінько дівчині в лице. На мить їй засліпило очі й вона, втративши орієнтацію в темряві, необачно спіткнулася, зачепившись ногою за щось велике й тверде, заховане у траві. 

Вона не втрималась на ногах. Відчайдушний крик застряг у її горлі, коли вона з усього маху полетіла на груду дерев'яних дощок і врізалась головою об тверду, шорстку цеглу.  Жалючий біль миттєво пронизав кожну клітину її тіла, а повітря покинуло легені. На мить усе навколо попливло перед очима темними плямами, й Соло здалося, що від такого сильного болю її зараз знудить. 

Огидне гиготіння грабіжників, сповнене зловтіхи, змусило її здригнутися. Вона розплющила очі, намагаючись прогнати запаморочення, що заважало ясно мислити. Її роздерті до крові долоні інстинктивно заковзали по шорсткій, нерівній поверхні дощок, на яких вона незграбно розпласталася, шукаючи хоч якоїсь опори чи гострого предмета, яким можна було б захиститися.

— Та відпусти вже того бісового коня! — гаркнув до Одноокого його напарник,  тицяючи ліхтариком в сторону дівчини. — Спочатку розберемося з дівкою! 

— А як втече? Мені, що, тоді власними копитами клепати до Плейнв'ю? — буркнув Одноокий, неохоче відпускаючи вуздечку коня, який одразу ж відскочив назад, натягнувши віжку.

— Який же ти недоумок! Прив'яжи його назад до дерева, кажу тобі! 

— То ти не міг раніше сказати? Йди сам його прив'язуй, якщо такий розумний! 

— У тебе мізки повністю відбило? — люто прошипів його напарник. — Я перший з нею… а вже потім ти. Зрозумів?

Поки вони сперечалися, Соло намацала шматок розбитої цеглини й міцно стиснувши його пальцями, заховала руку за спину. Іншою рукою вона оперлася об слизькі, нестійкі дошки, намагаючись підвестися на ноги. Її погляд був прикований до грабіжників. 

— Давай, забий на гальма, придурку, бо голу дівку побачиш хіба що у своїх брудних снах!

Одноокий ображено фиркнув, його єдине око люто зблиснуло. Він кинув на дівчину жадібний, дикий погляд, облизуючись вологим язиком, мов зголоднілий койот, що передчуває здобич. Її серце шалено забилося в грудях від страху, змішаного з хвилюванням. Вона спостерігала,  як він неохоче тягне коня назад до яблуні, поки його напарник загрозливими кроками наближався до неї. 

— Йди-но сюди, кралечко, — прохрипів він, криво посміхнувшись, і на ходу грубо розстібаючи брудний шкіряний ремінь на своїх штанях.

Попри біль, від якого зводило все тіло, Соло зуміла підвестися на ноги. Від огиди в неї скрутило шлунок, а в роті з'явився різкий присмак гіркоти. Вона затамувала подих, не зводячи з нього очей. Кожен її м'яз напружився в очікуванні потрібної миті, й вона навіть не задумувалася, що може забити його на смерть.

Коли грабіжник зупинився навпроти неї й потягнув свої брудні, липкі руки з вузлуватими пальцями, щоб схопити її за плечі, Соло зробила стрімкий випад вперед і щосили приклала цеглиною по його косматій голові. Він не встиг зреагувати. Глухий звук удару розрізав нічну тишу, й чоловік безпорадно осів на землю, застогнавши від раптового болю.

Вона кинулася тікати. Заплутуючись босими ногами в колючій траві, що боляче шмагала по щиколотках, і все ще тримаючи в руці цеглину, вона не наважувалась обернутися. Попереду були настіж відчинені дерев'яні ворота. Над ними шаруділи листям крислаті дерева, тіні яких нагадували мовчазних привидів, що схилилися до воріт, мов нічні вартові. 

Бліді промені місяця падали на порожню вулицю, окреслюючи її нерівну поверхню та довгі тіні від поодиноких телеграфних стовпів. Вдалині, над пшеничними полями здіймалася тонка лінія світанку, сіро-жовтувата на тлі чорнильного нічного неба. Навколо панувала тиша. Було лиш чути, як прохолодний вітер лагідно колише колосся та її власне важке дихання, від якого пекло й розпирало в грудях. 

Соло бігла, поки вистачало сили, ігноруючи біль у ногах. Кожен вдих давався з неймовірним зусиллям, грудна клітка здавалася залізним обручем. Та страх, змішаний з адреналіном, гнав її вперед, мов батіг.

«Тільки не припиняй бігти… Не зараз, дівчинко…» — шепотіла вона, змушуючи себе робити крок за кроком. Грабіжники зовсім скоро наздоженуть її. Їм дістався її кінь, а дорога здавалася такою довжелезною й нескінченною, що довго Соло не протримається. До найближчої ферми, що знаходилась за пів милі від неї, їй нізащо не дістатися. Тому вона, врешті, зупинилася, жадібно хапаючи ротом повітря. Серце так голосно билося в грудях, що дзвін його ударів барабанив у голові, а дихання стало болючим та уривчастим. Вона ледь трималася на ногах. 

Втім, часу на перепочинок у неї не було. Позаду гупотів копитами її кінь. Соло налякано озирнулася й розгледіла в темряві двох вершників, один з яких розмахував руками в повітрі. Окрім телеграфних стовпів та густого колосся, що височіло на протилежній стороні узбіччя, жодного укриття дівчина не знайшла. 

— Стій, клята дівко! — волав той грабіжник, якому вона розбила голову. 

У неї не залишалось іншого вибору. Соло рвучко кинулася на протилежну сторону, сподіваючись, що серед посівів пшениці вона зуміє відірватися від них. Та в повітрі зненацька прогримів постріл. Його оглушливий тріск розірвав нічну тишу, й навіть коники, що ховалися в траві, замовкли. Від несподіванки Соло перестала дихати, а її серце, стиснуте липкими долонями жаху, пропустило кілька ударів. Босі ступні дівчини приросли до холодної землі. Вона завмерла посеред дороги, відчуваючи, як кінцівки сковує страхом, і більше не змогла поворухнутися.  

На землю, прямо перед нею, раптово впала смуга яскраво-жовтого світла, на кілька хвилин засліпивши її. Соло почула, як позаду заревів двигун автомобіля, але зреагувала надто пізно — удар був миттєвим, вона майже не відчула болю. Її ніби чиєюсь сильною рукою відкинуло в сторону й останнє, що вона запам'ятала — це яскравий спалах, що прокреслив тонку лінію на чорному небі. 

То самотня зірка швидко зникала за обрієм.