Краще б я цього не бачила

— Дякую, ба. Хоча я не до кінця розумію, у що конкретно вірити. У те, що мою хворобу навчаться лікувати? У те, що Сейдж виявиться не моїм братом, і я зможу вийти за нього заміж? — нервово розсміялася я. — Чи є інший спосіб відчути себе повноцінною? Інший спосіб дозволити собі торкатися когось і не померти?

«Якби ти не вірила в мене, хіба дізнався б я, як це — доторкнутися до небес?!» — вигукнув Джастін із динаміків, немов чув нашу розмову й брав участь у ній.

— До небес! — простогнала я. — Тут би людину просту помацати.

Бабуся розсміялася, промінчики зморшок оточили медово-карі очі, і я розсміялася разом із нею.

— Просто пам’ятай, я поруч і мрію разом із тобою, — повторила вона. — А коли двоє мріють — це вже зовсім не те що мрії одного. Запам’ятала?

— Запам’ятала.

— А тепер пересідай на пасажирське сидіння, моя ненаглядна. Піддамо газу! Мені сказали, що цей візок розганяється до ста кілометрів на годину за п’ять секунд! Старенькій не терпиться перевірити!

Я переповзла на пасажирське, клацнула пряжкою ременя безпеки й подивилася на бабусю з німим захопленням.

— Я буду твоїм солдатом! Щосекунди буду битися за твої мрії, маленька! — почала голосно підспівувати бабуся. Голос у неї сильний і гарний, такий тільки в спадкових аристократок і буває. Забурчав мотор, ми виїхали з гаража й попрямували до автостради. — Тому не хвилюйся, не плач, нам не потрібні крила, щоб летіти! Просто тримай мене за руку!

***

Того літа мені почали снитися сни.

Сни про дотики.

У них я ходила без рукавичок, їла ту саму їжу, що й інші люди за столом, обіймалася з друзями, цілувала хлопця. А він цілував мене — і мої губи не вкривалися опіками.

Моя підсвідомість намагалася знайти уві сні те, чого їй так бракувало в реальності. Я прокидалася вся змокла, розпалена, з палахтючим обличчям і липкими долонями.

Одного разу мені наснилося, що я танцюю з незнайомим хлопцем. Його рука гладить мене по обличчю, потім рухається вниз, окреслюючи лінію ключиці, стискає груди, зісковзує дедалі нижче й нижче, поки не торкається пояса моїх шортів. Але ось і пояс не зупиняє її. Рука вперто рухається до того місця, де з’єднуються мої ноги. А потім хлопець заглядає мені в обличчя, і я німію: це Сейдж. «Я кохаю тебе, Тейло», — каже мені він, і я підхоплююся на ліжку, мокра від поту.

Тієї ночі я так і не змогла заснути, загорнулася в ковдру й вирушила гуляти бабусиним «замком». Люблю темряву, вона набагато цікавіша за світло. Можливо, тому, що таїть у собі невідоме: чудовиськ і чарівників, монстрів і фей. А в тому світі, де є чари, є шанс, що мене зроблять нормальною, здоровою, такою, як усі. Легко, за допомогою магії.

У вітальні мерехтіли нічні світильники, догорали поліна в каміні, на овечій шкурі спала Гейзел. Я стягнула з холодильника шматок марципанового тіста й вийшла в сад. Побродила між дерев, подивилася на зірки, змерзла — холодні ночі не рідкість для цих країв. Навіть у липні температура може опуститися нижче десяти. Потім вирушила назад. Під ногами пружинив мокрий від вечірньої роси газон, дув слабкий вітер, і від аромату жимолості паморочилося в голові.

Я зупинилася, щоб відчепити від рожевого куща куточок ковдри, і в глибокій тиші розчула дивні звуки. Чи то сміх, чи то стогін. Звуки долинали із західної спальні з оксамитовою фіранкою і прочиненим вікном. Я підійшла ближче й повільно, міліметр за міліметром, зазирнула всередину, за фіранку.

У кімнаті горів нічник, на розвернутому ліжку сплелися в обіймах два людські тіла. Я впізнала Мері — бабусину економку, молоду жінку з білою, як молоко, шкірою. І Себастьяна — бабусиного охоронця й шофера, який зазвичай супроводжував бабусю там і сям, опікувався її машинами й стежив за порядком.

Вони розмовляли про щось, сміялися, волосся Мері трохи змокло на скронях, і обличчя порожевіло, рука Себастьяна лежала на її оголених грудях, наче нарешті знайшла найзручніше місце на світі.

Я вперше побачила оголене чоловіче тіло в усій його, так скажемо, оригінальності. Масивне, засмагле, зліплене зовсім по-іншому, ніж тіло жінки. Спина з косими широкими стрічками м’язів із боків, руки й груди в темному волоссі, і, нарешті, — той самий орган, який у житті виявився куди більшим, ніж у підручниках анатомії.

І тіло Мері виявилося зовсім не таким, як моє: у ньому не було напруження, скутості, страху, що до неї ось-ось можуть доторкнутися. Вона довіряла тому, хто був поруч, вбирала кожен його дотик, як суха земля воду. Вона була вільна — ось воно, найвідповідніше слово. Вільна.

Гадаю, між ними щойно сталося те, про що писали в книжках «Про це», але цей факт не справив на мене особливого враження. Мене вразило інше: цей момент близькості, який вони розділили разом. Ці дотики, яких я ніколи й ніде не спостерігала: ці часті, жадібні поцілунки — люди не цілуються так на публіці; те, як він торкався її грудей і обличчя, і як кінчики її пальців, не знаючи сорому чи сумніву, пестили у відповідь його тіло…

Себастьян потягнувся до світильника й погасив світло. Кімната потонула в темряві. А я все стояла біля вікна, не відчуваючи ні ніг, ні рук — тільки хворобливе оніміння в животі, кишках і голові. І чомусь смуток.

***

Наступного ранку до бабусі приїхав Сейдж. Я не бачила його цілий місяць, але приїзд мене не потішив. Я до пуття дивитися на нього не могла, червоніла й намагалася уникати. Тепер я знала, як саме він проводить час зі своїми дівчатами. Теж лежить із ними в ліжку в чому мати народила, і все таке інше. І це знання більше не дозволить мені стрибати до нього в ліжко зранку з криками «Доброго ранку, дурнику!», не дозволить розгулювати будинком у коротеньких піжамних шортиках і напівпрозорій майці, що ледь прикриває груди, або стрибати на спину дикою кішкою, коли він зовсім не чекає. Я навіть не впевнена, чи зможу тепер просто обійняти його, не думаючи про те, що він міг робити напередодні зі своєю подружкою.

Сейдж не міг не помітити всіх цих змін.

— Ну а зараз-то чого дуєшся, дрібна? — запитав він, коли зустрів мене рано вранці у вітальні. Зола в каміні вже встигла охолонути, і Сейдж збирався вичистити його перед вечірньою топкою.

— Я вже не дрібна, Сейдже.

— О-о-о, дрібна злиться! Залишилося з’ясувати, на кого.

— На життя.

Сейдж мало зі сміху не покотився. Він рідко сприймав мене серйозно. Для нього я була дурненькою, маленькою молодшою сестрою, яка особливо комічна, коли намагається міркувати про життя. І його хихикання не аби як розлютило. Секунду тому я збиралася втекти з вітальні, але тепер вирішила залишитися й виплеснути все із себе, як вихлюпують на газон відро брудної води після прибирання.

— Я бачила вчора чоловіка й жінку в одному ліжку. Не в кіно, а по-справжньому.

Сейдж одразу ж припинив хихикати й зітхнув.

Таким ти мені подобаєшся більше, бовдуре.

— І? — запитав він, закочуючи рукава й починаючи вигрібати попіл із каміна.

— І краще б я цього не бачила.

— Що, усе було так жахливо? — спробував пожартувати він, щоб уникнути чергової філософської розмови.

— Ні, усе було чудово, — процідила я крізь зуби. — І в цьому полягає проблема.

Сейдж не придумав, що сказати. Струсив із рук сірий попіл, підійшов до мене й просто обійняв.

— Спробуй не думати про це.