Просто переплутали пляшки

Наприкінці літа, буквально за тиждень до від’їзду додому, я познайомилася з Джессі — сином Себастьяна. Йому було вісімнадцять або близько того. Він заїхав до батька в гості, вони разом лагодили вінтажний бабусин кабріолет.

Джессі ходив туди-сюди в промасленій майці, подавав батькові інструменти й курив Silk Cut біля дверей гаража. Мері приносила сендвічі з тунцем і каву з «Бейлісом».

Я сиділа неподалік і дуріла з Гейзел. Акіта була зовсім старою і ледачою і відмовлялася носити мені м’ячі, але повалятися зі мною на траві, як і раніше, любила.

— Долорес! Хочеш сендвіч? — крикнула Мері й помахала мені рукою.

Я встала й попрямувала до гаража, на ходу пригладжуючи волосся. Їсти не надто хотілося, але це була можливість ближче роздивитися незнайомого хлопця. Я рідко зустрічала нових людей, і вони завжди викликали інтерес.

Хлопець випустив із рота густий сизий дим і простягнув мені долоню.

— Привіт. Я Джессі.

Я виставила руку в латексній рукавичці.

— Долорес.

Той спантеличено подивився на неї і ніяково потиснув пальці.

— Готуюся до вступу в медичний, звикаю до рукавичок, — поквапилася збрехати я, поки він не встиг подумати, що в мене якась шкірна хвороба. Сподіваюся, Мері та Себастьян не надто багато знають. Мері в курсі, що мені можна їсти тільки зі стерилізованого посуду, але, здається, думає, що в мене просто слабкий шлунок.

— Я бачив твою машину, розкішна, — Джессі кивнув на «A7», що стояла так само, у гаражі.

— Дякую, — відповіла я.

— Прокатаєш мене як-небудь?

— У мене ще немає прав. Бабуся злегка… поквапилася.

— Хочеш, повчу тебе?

Його батько закотив очі та витер руки об промаслену ганчірку. Мері простягнула мені апетитний бутерброд, загорнутий у целофан.

— Не буду проти, — кивнула я. — Сподіваюся, ти… досвідчений водій.

— Поки що ніхто не скаржився.

Усе це звучало двозначно і страшенно мені подобалося. Хотілося взяти його сигарету й зробити затяжку. Так, я знала, що це буде те саме, що обхопити губами розпечений цвях — потім уся шкіра злізе. Але ці думки однаково крутилися в голові знову й знову.

***

Джессі і я сиділи в салоні моєї машини. Мені було і страшно, і радісно водночас. Здавалося, це перший раз, коли я перебуваю так близько до сторонньої людини. Та ще й привабливого хлопця. Джессі поклав мою руку на важіль перемикання швидкостей.

— Тільки «ручка», тільки хардкор? — підморгнув він.

— Бабуся вибирала.

— Я чув, вона жінка хоч куди.

— О так. Її друге ім’я — Милосердя Не Проси.

— А як щодо тебе?

Моя рука все ще лежала на важелі передач, а рука Джессі — на моїй.

— Що щодо мене? — змахнула віями я.

— У тебе можна просити милість?

Він жартував, можливо, злегка фліртував, але в мене перед очима одразу ж постав Вільям, який затуляв голову й обличчя руками, поки я нацьковувала на нього собаку.

— Я хороша дівчинка, сама доброта, — відповіла я.

Джессі розсміявся, не чуючи в моєму голосі іронії. Усмішка — просто розкішна. Я подумала, він недовго допомагатиме своєму батькові лагодити машини. Якесь модельне агентство обов’язково накладе на нього лапу, роздягне в шиповану шкіру, навчить дивитися так, що від одного погляду плавитимуться стіни, — що вже казати про серця…

— Шкода, що неповнолітня, — відповів він і прибрав долоню з моєї руки.

Я подивилася на його губи, і на мене знову накотило те саме відчуття, яке я відчула в саду, дивлячись у чуже вікно. Низ живота налився теплом, пульсуючим і важким. А в голові закрутилася одна думка: за поцілунок доведеться всього-то місяць полежати в лікарні.

Усього-то місяць.

***

Ми з Джессі обмінялися номерами телефону, і того ж вечора я отримала від нього перше повідомлення. «Солодких снів. Сподіваюся, до завтрашнього дня ти не забудеш, де газ, а де гальмо :)»

Мене аж із ліжка викинуло. Я закружляла кімнатою, перебираючи в голові слова, і тут же настрочила відповідь: «Сподіваюся, ти до завтрашнього дня не забудеш моє ім’я?»

Тиша, але зовсім коротка. Трель вхідного повідомлення: «Не зможу забути його, навіть якщо захочу. Воно крутиться в мене в голові».

Я залізла в ліжко й негайно вистрибнула назад. Чому все це так збуджує? Адже це всього лише листування, слова, що відображаються на екрані мого телефону.

«А сам тим часом сидиш у барі й залицяєшся до дівчат. Вгадала?» — написала я.

«Навіть близько ні. Навколо темрява, і я думаю про тебе».

«Так я і повірила. Передавай привіт бармену. І багато не пий. Тобі завтра мене вчити», — підколола його.

«Бармена тут і близько немає. Тут тільки дерева, ніч, тиша і твоє вікно».

Що?!

Я схопилася з ліжка й відсунула фіранку. У саду стояв Джессі й махав рукою. Я не бачила обличчя в напівтемряві, але розглянула, що він підносить телефон до вуха. Мій тут же вибухнув рингтоном. Я підскочила з несподіванки й миттєво прийняла виклик.

— Ти що, з глузду з’їхав?! Що ти тут робиш?! — хихикнула я в слухавку.

— Залишився в батька, твоя бабуся не заперечувала.

— А що, думаєш, вона скаже, якщо дізнається, що я тусувалася з тобою серед ночі?

— Думаю, голову мені відкрутить.

— Тоді ми їй не скажемо. Мені подобається твоя голова.

Я накинула на плечі куртку, натягнула рукавички й рушила до виходу навшпиньки, тихо-тихо, щоб жодна душа не почула. Вийшла за двері й мало не врізалася в Джессі, що стояв на порозі.

— Ну що, сідаємо в машину й збігаємо, ти і я? — хрипло прошепотів він.

Я різко видихнула.

— Я пожартував, — розсміявся він. — Але ти встигла прорахувати в голові всі варіанти й вже вирішила, що покладеш у валізу. Так?

Джессі сів на сходинках і простягнув мені пляшку «Хоп-Хауса-Тринадцять».

— Будеш?

Я знала, що це гарне пиво, Сейдж любить його. Я теж уже пробувала й із задоволенням вип’ю знову в компанії Джессі.

— Окі-докі, тільки зачекай хвилинку, — я забігла в дім, відшукала на кухні стерилізуючі серветки й гарненько обтерла пляшку від відбитків пальців Джессі. Заодно розкрила її чистим ножем, прихопила одну з диванних подушок і попрямувала до дверей.

Раптово мені перегородила дорогу Гейзел. Зніяковіло завиляла хвостом, ткнулася носом у стегно.

— Іди спати, завтра ми весь день проведемо разом, обіцяю, — я потріпала її по голові й відчинила було двері, але акіта вчепилася зубами в кінчик моєї піжами й уперлася лапами в підлогу.

— Гейзел, місце, — сказала я суворо. Я хотіла, щоб собака залишилась всередині. Вона дуже любила охороняти мене, а Джессі — не та людина, від якої потрібен був захист.

Гейз слухняно лягла біля каміна, поклала голову на лапи й подивилася на мене з німим докором.

— Ну не дуйся, завтра я вся твоя! — пообіцяла й вийшла за двері.

Джессі чекав на мене. Усміхнувся, коли побачив, як я підкладаю під сідниці подушку й улаштовуюсь зверху, як птах на гнізді. Він підніс до губ пляшку й зробив ковток. Я теж відпила. Язиком потік солодкуватий лагер із легким фруктовим ароматом і присмаком абрикосів.

— То що привело вас сюди, шляхетний лицар, у таку годину?

— Прекрасна принцеса, заточена в замку. Величезні очі, зухвала усмішка, латексні рукавички…

Я хихикнула. Джессі відставив пляшку й взяв мене за руку, роздивляючись долоню.

— Я приніс принцесі чарівний нектар, і вона прилетіла вниз, відчувши його запах. Як винний метелик.

— Шкода, що до нектару солоних горішків немає, — розсміялася я, теж відставляючи пляшку. — Гаразд, продовжуй. Як думаєш, що буде далі?