Мені більше не страшно

2015 рік, мені сімнадцять років

Рік минув у самітництві. Я продовжувала викладати фото з довгими текстами в Instagram, спілкувалася із читачами й навіть відповіла на запитання інтерв’ю, які журналіст місцевої газети надіслав мені на пошту. Він хотів зустрітися, але я так і не змогла побороти страх. Після зустрічі з «мисливцями» я намагалася уникати незнайомців.

Більшу частину дня я проводила вдома. Займалася з учителями, щоб отримати випускний сертифікат. Їздила до бабусі в Донегал, де годинами гуляла берегом моря на самоті або ганяла дорогами на своїй машині. Або допомагала Сейджу з переїздом.

Він перейшов на останній курс універу, виписався з гуртожитку й одразу ж вирішив з’їхатися з якоюсь дівицею, яку жодного разу нам не показував. Здається, цього разу в нього назрівало щось серйозне: Сейдж світився, виблискував і немов пурхав у повітрі. Хіба що веселкою не блював. Ніколи його таким не бачила.

— Як її хоч звуть? — одного разу не витерпіла я. — Коли приведеш її на вечерю? Я скоро стану тітонькою? Вона така ж стара, як ти, чи молодша?

— Гей, мені двадцять два, а не дев’яносто два, — фиркнув Сейдж. — На вечерю поки не приведу. Тітонькою поки не станеш. Як звуть її, не скажу.

— Блондинка, брюнетка?

— Змінює колір під настрій.

— Як хамелеон?

— Краще розкажи, що робитимеш, коли настане час вступити до універу? — різко змінив тему Сейдж.

— Здобуватиму освіту вдома заочно. А що?

— Не дури, університет — це найкращий час у житті.

— Якщо шкіра не облазить від подиху вітру.

— Ми що-небудь придумаємо, — запевнив мене Сейдж, укладаючи мені на плече руку. — Носитимеш рукавички — такі тонкі, що ніхто навіть не помітить. Житимеш не в кампусі, а на орендованій квартирі, де ніхто не торкатиметься твоїх речей. Я буду неподалік, завжди зможу приїхати. Твоя хвороба не повинна ставати на заваді. Університет — це і справді чудово.

— Сейдже, я дуже хочу здобути вищу освіту, але без необхідності бачити інших людей. Я їх боюся. Не розумію їх і не відчуваю потреби спілкуватися.

— Апетит приходить під час їжі, — заперечив він.

Тоді я задерла рукав і ткнула йому в обличчя передпліччя зі свіжими шрамами, які залишила рука Аарона. І відмовилася надалі говорити на цю тему.

Однак брат вирішив не здаватися й вмовляв мене цілий рік. Саме вмовляв — вперто й наполегливо. Допоки я одного разу не витримала й не поскаржилася батькам. А ті, на мій подив, стали на його бік! «Лорі, але ж непогана ідея! Лорі, а чому б і ні? Лорі, якщо вжити всіх запобіжних заходів, то все вийде!»

Ну нічого собі! То кроку зробити не давали, оберігали від будь-якого чужого чиха, а тепер раптом із дому рідного випихають.

Але я прийняла тверде рішення не влазити в цей щиток із високою напругою.

— Не буде ніякого універу, заспокойтеся, — оголосила я і поставила на обговоренні жирний хрест. — Ви смерті моєї хочете, чи що? Я вчитимуся вдома заочно.

А потім я зустріла Мішель.

***

Якось мені написала незнайома дівчина, розповіла, що стежить за моїм Інстаграмом і запропонувала зустрітися: «У мене інша недуга, Лорі, але я все одно дуже хочу познайомитися з тобою. І можливо, дещо розповісти, якщо ти не проти. Напиши, чи можливо це. Я взагалі живу в Америці, але буду в Ірландії за місяць із батьками. Я знаю про історію, коли тебе схопили за руку й знімали все на камеру. Тому не заперечую, якщо візьмеш із собою когось із близьких. Наприклад, брата — він такий милий :) Мішель».

«Милий? Бачила б вона, як цей милий співає пісні Нікі Мінаж у туалеті, тримаючи в руках освіжувач повітря, як мікрофон, — видовище не для людей зі слабкими нервами».

Я розсміялася власним думкам. У повідомленні цієї Мішель було щось дуже привабливе й щире. «Зустріньмося, я не проти», — нарешті відповіла, ледве влучаючи по буквах від хвилювання.

За місяць ми зустрілися в Дубліні, куди Сейдж підкинув мене на машині, попередньо набивши багажник особистим мотлохом для перевезення у своє нове житло.

Мішель виявилася симпатичною американкою з каштановим волоссям і широкою усмішкою. Років двадцяти на вигляд. Вона замовила собі лате, я відкоркувала пляшку мінералки, яку принесла із собою, і ми хвилин десять розмовляли про всілякі дурниці, на кшталт погоди й нещодавнього Прайд-параду в центрі міста, немов придивляючись одна до одної.

А потім Мішель раптом змахнула сльозу й сказала, що страшенно рада бачити мене.

— Я читаю тебе вже десь пів року й просто обожнюю. Ти така смілива! Хвороба не зламала тебе, не увігнала в депресію, ти ставишся до неї з насмішкою і жартуєш над собою. Пам’ятаєш пост, де ти написала, що майже змирилася з тим, що хлопців тобі не бачити, і тому ось-ось почнеш збирати колекцію фалоімітаторів. Але в тебе одна проблема: як позбавити себе цноти самостійно? Я реготала, як ненормальна. Або пост, де ти вирішила-таки сходити в кав’ярню й випити там айс-фраппе, взявши із собою переносний стерилізатор. Ти ще запитувала, який дикий вигляд це матиме збоку, якщо ти раптом поставиш цю штуковину на столик і станеш стерилізувати кавову чашку! Ох, Долорес! Дивлячись на тебе, мені вперше захотілося розслабитися, прийняти себе й прожити з радістю те, що відміряно. Моя хвороба поки що не проявилася, але терпляче чекає свого часу.

Мішель стиснула в руці серветку й випалила наступне (немов боялася, що сміливість раптом залишить її, і вона більше ніколи про це не заговорить):

— У мене фатальне сімейне безсоння. Напевно, ти про таке навіть не чула. У всьому світі є всього сорок сімей, у яких є мутація, що призводить до цієї хвороби. Наша родина дізналася відносно недавно — лікарі діагностували все це вже після смерті батька, він був носієм. Мене вже перевірили. Загалом, мені не пощастило.

— Продовжуй, — підбадьорила я, бачачи, що чим далі, тим важче їй говорити.

— Приблизно до п’ятдесяти років у мене почнеться часте безсоння, що супроводжується панічними атаками. Потім до панічних атак приєднаються галюцинації. Потім виникне повна нездатність спати, супроводжувана швидкою втратою ваги. А далі я перестану говорити й не реагуватиму на навколишнє. Це остання стадія хвороби, після якої я помру. Усе займе приблизно пів року — рік. Лікування немає. Снодійні не допоможуть.

Навколишній світ зник. Зникли стіни кав’ярні, столики та відвідувачі, що стукають виделками по своїх тарілках. Залишилася тільки я, дівчина, що сидить навпроти, та історія, від якої в мене заворушилося волосся на голові. Мішель відсьорбнула кави й підняла на мене очі, поки я збирала докупи осколки свого колишнього я.

— Але мені більше не страшно. Я втомилася боятися. У мене ще багато років попереду, коли я можу міцно спати й бачити чудові сни. Обіймати хлопця, який хропе поруч. Вибирати постільну білизну в магазині й шовкові піжами. І насолоджуватися всім цим. Найскладніше з мамою. Я вмовляю її народити другу дитину. Якщо в неї з’явиться ще одна від іншого чоловіка, то з дитиною все буде гаразд. І ще з хлопцями складно.

Мішель здула чубок із носа й, боязко усміхнувшись, продовжила: