5. Професор

Не дівчисько, а відьма. Очі її зелені величезні на вузькому обличчі з високими вилицями виглядали дикими, точно у засудженої відьми часів Середньовіччя. І викликали тільки одне бажання, таке ж дике і шалене, як іскри на дні її смарагдових вирів. Відкинувся на спинку стільця і прикрив очі всього на мить, дозволяючи собі ненадовго сховатися від нереальної зелені очей.

Я ж раціональний мужик, професор фізико-математичних наук, молодий і перспективний, як казав академік Лісовський, мій учитель і наставник.

Ось тільки я вже майже рік не міг прорахувати жодними формулами те, що відбувалося зі мною поруч з Ластівкою. Жоден закон фізики не пояснював той вогонь, що тік по венах, замінюючи кров, варто було їй опинитися поруч. Жодна теорема не відповідала на питання: якого біса відбувається? І якби ж тільки роздратування, його я розумів і пояснити міг. Але що робити з тим незвіданим, що вогненною квіткою розквітало десь в області серця?

Світові математики, філософи і фізики нічим не допомогли, зате мій шкільний друг Ромка Зимін довго не думав:

— Ууу, та ти влип, Лисе, — простягнув, потягуючи віскі з пузатої склянки під тиху музику.

Я і сам розумів, що влип. У що тільки?

Того вечора ми сиділи у клубі «Арт-хаус», який належав Ромці, і запивали його чергове невдале кохання.

Я тоді невесело посміхнувся, поглядом вишукував тоненьку фігурку дівчинки-бармена і не знаходив.

Розчаровано видихнув, дивлячись на бурштинову рідину у власній склянці. Пити перехотілося.

— Валькірію свою шукаєш? — вигнув брову друг, який розумів мене навіть без слів. — Сьогодні не її зміна, — і реготнув, вловивши мій розчарований подих. — Моя тобі порада, Лис, хапай її і тягни у своє лігво. А вже там ... — він багатозначно пограв бровами, за що отримав гострий погляд.

Але коли це Ромку зупиняли мої попереджувальні погляди? Він лише осклабився, паршивець, задоволений собою.

— Ой, як же добре, — ржав він, коли ми вибралися з клубу ближче до світанку. У його крові гуляло віскі, а у моїй і без алкоголю вогню вистачало. З лишком вистачило б, щоб спалити не одні Помпеї. — Закоханий Лис — це прекрасно. Моя Валькірія ідеальна пара для тебе. Не дівчисько — відьма. Гаряча, солодка…

Але я вже не чув його голос, хижак всередині підняв голову і тихо заричав. Хижакові не подобалося, що його дівчинку привласнив хтось інший. І я був солідарний з ним. Мені теж не подобалося. Ця дівчинка — моя! І крапка.

— Твоя дівчинка, між іншим, живе у моїй квартирі, — видихнув Ромка, потираючи розбиту вилицю. Глянув на розбиті кісточки пальців і з тихим риком стиснув кермо. Не вистачало ще через цього придурка розбитися до бісової матері. — І заміж за мене не пішла. А я її, Лис, заміж кликав. Їй дуже треба заміж. Трясця, — вилаявся, коли я не вписався в гострий поворот і ледь не вилетів на узбіччя.

Так ось, значить, хто довів Ромку до пияцтва. Дівчинка-бармен з очима кольору весняної зелені, смаком стиглої вишні і пристрастю дикої кішки. Дівчинка, що жила з ним під одним дахом. А цей вже точно свого шансу ніколи не упустить. І неважливо, що Валькірія йому відмовила зараз. Я знаю Ромку майже зі школи  — він завжди вмів підкорювати жінок. А тут така красуня вважай під боком.

Всередині все застигло від однієї думки, що Ромка отримає мою дівчинку.

«Уб'ю», — проричав подумки.

А вголос попросив тихо:

— Зима, стули пельку, будь другом, — але друг почув і простогнав так жалібно, немов я не кулаком його припечатав разок, а відбив печінку і нирки.

— Ти мене додому не вези, Лис. Не треба лякати дівчинку.

Лякати не став, а ось подивитися…

Вона з'явилася, коли сонце позолотило дахи будинків і боязко заглянуло в розкриті навстіж вікна квартири друга.

Прокляття. На вулиці майже нуль, а у неї вікна нарозхрист.

Втім, її легкий спортивний костюм, в якому вона вийшла на вулицю, теж не вселяв тепла. Похитав головою, тихо посміюючись. Божевільна дівчина. Навіжена і така моя. Кожним зітханням, кожною западинкою і опуклістю її точеного тіла. Моя жінка.

Я дивився на неї, жадібно поглинаючи кожен жест. Ось вона заплющилася і хитнула головою з високим хвостом, поправляючи провід від навушників. Ось подивилася на телефон, провела по екрану пальцем, вмикаючи музику, тому що негайно посміхнулася і подивилася прямо на мене.

— Трясця, — тихо вилаявся, дивлячись в розкосі зелені очі тієї, що була моєю.

Хто ж знав, що нею виявиться відмінниця і Армагеддон в одній особі – Дарина Ластівка.

А тепер ця дівчинка сидить навпроти і дивиться на мене як на інквізитора. І від цього погляду в голові зовсім не благородні бажання, а цілком собі такі приземлені і чисто чоловічі. І позбутися від них без втрат практично неможливо.

Рятує злість. Дивна, ірраціональна. На жінку, що щоночі кидала свою дочку заради розваги в клубі. Так, нехай це було роботою і приносило непоганий заробіток, але я прекрасно пам'ятав ту ніч, коли вона пішла зі мною. Така приваблива і така недосяжна.

— Навіть не думай, друже, — хмикнув Ромка, простеживши мій погляд. — Моя Валькірія — невинна і цнотлива. Об неї вже зуби сточили всі мужики клубу. І мене це невимовно радує, знаєш. Приємно усвідомлювати, що в нашому продажному світі є ось такі...дівчатка.

Я і не думав. Тієї ночі так точно, бо в мене наче дах зірвало. І здається, не тільки у мене одного.

— Платоне Даниловичу, — обережний голос Ластівки повернув з минулого у сьогодення, де я був дуже злий на неї.

До речі, Ромка не говорив, що Ластівка живе у нього разом із дитиною. Значить, вона не просто залишала її в нічні зміни, вона взагалі кинула.

Рідну дочку кинула невідомо на кого, а з чужими точно мати рідна. Тільки тому я придумав ідеальну комбінацію, в яку Варя вписалася дуже точно і вчасно.

Тільки тепер змінна знову змінила своє значення і  ідеальне рішення задачки, яке майже замайоріло на горизонті, знову стало туманним і обросло безліччю невідомих.

Що ж з тобою не так, дівчинка зі смарагдовими очима?

— Відставити паніку, Ластівка, — наказав, коли дівчина нервово озирнулася на двері, над якими дзенькнув дзвіночок. — Зараз ми з'їздимо в одне місце, і все вирішимо.

— В яке місце? Навіщо? — запитала, коли я викликав таксі.

Дивне питання, враховуючи той факт, що вона чудово чула, куди ми поїдемо.

Натягнута точно струна, того й гляди лопне.

— Лісне — елітне селище в ста кілометрах від міста. Там чудова школа, де у вас, студентка Ластівка, найближчі два тижні буде проходити практика.

— Яка практика, Платоне Даниловичу? Ви що, не зрозуміли, у мене зникла дитина. І поки я її не знайду…

— А ще, Дарино, — безцеремонно перебив дівчину, хоча її праведний гнів мене навіть захопив. Цілком ймовірно, що все не так погано, як може здатися. Іноді факти призводять до різних наслідків. — Там живе одна людина, яка допоможе нам знайти Варвару.

Мої факти говорили, що будь Варя дійсно моєю — Ластівка б її не побачила.

Але хто я такий, щоб це робити? Ніхто, і навіть аналіз ДНК, який буде готовий через декілька днів — вже не має значення, тому що я точно знаю, що одинадцять років тому я не був знайомий з Дариною Ластівкою, як і ніколи не бував у місті, де вона жила в той час.

Залишилося тільки відвезти Дарину в Лісне, віддати їй Варвару і забути про все.

«Ось і славно, — відгукнувся внутрішній цензор голосом кращого друга. — Не потрібна тобі, заберу собі».

«Хрін тобі, вона моя», — подумки «відбрив» друга і глянув на притихлу Дарину.

Сонце грало сонячними зайчиками по її блідому обличчю, ніжно гладило високі вилиці з розсипом веснянок. Треба ж, а я не помічав, що у неї веснянки – руді, точно художник залишив бризки фарб на її шкірі.

А сонце тим часом розважалося, торкаючись дівочих губ, і я мимоволі облизав свої, згадуючи наші поцілунки зі смаком марокканської кави.

Ластівка немов відчула мою увагу, підкинула голову, схльостуючись поглядами. Мій синій і її зелений, зараз насиченого темного кольору, точно малахіт.

Вона дивилася уважно, втягуючи у вир емоцій, що тайфуном закручувалися в її чаклунський зелені. І на самому дні її відвертого погляду розповзалося мідне сонце.

Забути? Відпустити? І віддати в руки якомусь придурку чоловічої статі? Що там Ромка говорив? Заміж їй треба конче?

Буде їй заміж. Головне, щоб тепер Варя не підвела.