5. Професор

Не дівчисько, а відьма. Очі її зелені величезні на вузькому обличчі з високими вилицями виглядали дикими, точно у засудженої відьми часів Середньовіччя. І викликали тільки одне бажання, таке ж дике і шалене, як іскри на дні її смарагдових вирів. Відкинувся на спинку стільця і прикрив очі всього на мить, дозволяючи собі ненадовго сховатися від нереальної зелені очей.

Я ж раціональний мужик, професор фізико-математичних наук, молодий і перспективний, як казав академік Лісовський, мій учитель і наставник.

Ось тільки я вже майже рік не міг прорахувати жодними формулами те, що відбувалося зі мною поруч з Ластівкою. Жоден закон фізики не пояснював той вогонь, що тік по венах, замінюючи кров, варто було їй опинитися поруч. Жодна теорема не відповідала на питання: якого біса відбувається? І якби ж тільки роздратування, його я розумів і пояснити міг. Але що робити з тим незвіданим, що вогненною квіткою розквітало десь в області серця?

Світові математики, філософи і фізики нічим не допомогли, зате мій шкільний друг Ромка Зимін довго не думав:

— Ууу, та ти влип, Лисе, — простягнув, потягуючи віскі з пузатої склянки під тиху музику.

Я і сам розумів, що влип. У що тільки?

Того вечора ми сиділи у клубі «Арт-хаус», який належав Ромці, і запивали його чергове невдале кохання.

Я тоді невесело посміхнувся, поглядом вишукував тоненьку фігурку дівчинки-бармена і не знаходив.

Розчаровано видихнув, дивлячись на бурштинову рідину у власній склянці. Пити перехотілося.

— Валькірію свою шукаєш? — вигнув брову друг, який розумів мене навіть без слів. — Сьогодні не її зміна, — і реготнув, вловивши мій розчарований подих. — Моя тобі порада, Лис, хапай її і тягни у своє лігво. А вже там ... — він багатозначно пограв бровами, за що отримав гострий погляд.

Але коли це Ромку зупиняли мої попереджувальні погляди? Він лише осклабився, паршивець, задоволений собою.

— Ой, як же добре, — ржав він, коли ми вибралися з клубу ближче до світанку. У його крові гуляло віскі, а у моїй і без алкоголю вогню вистачало. З лишком вистачило б, щоб спалити не одні Помпеї. — Закоханий Лис — це прекрасно. Моя Валькірія ідеальна пара для тебе. Не дівчисько — відьма. Гаряча, солодка…

Але я вже не чув його голос, хижак всередині підняв голову і тихо заричав. Хижакові не подобалося, що його дівчинку привласнив хтось інший. І я був солідарний з ним. Мені теж не подобалося. Ця дівчинка — моя! І крапка.

— Твоя дівчинка, між іншим, живе у моїй квартирі, — видихнув Ромка, потираючи розбиту вилицю. Глянув на розбиті кісточки пальців і з тихим риком стиснув кермо. Не вистачало ще через цього придурка розбитися до бісової матері. — І заміж за мене не пішла. А я її, Лис, заміж кликав. Їй дуже треба заміж. Трясця, — вилаявся, коли я не вписався в гострий поворот і ледь не вилетів на узбіччя.

Так ось, значить, хто довів Ромку до пияцтва. Дівчинка-бармен з очима кольору весняної зелені, смаком стиглої вишні і пристрастю дикої кішки. Дівчинка, що жила з ним під одним дахом. А цей вже точно свого шансу ніколи не упустить. І неважливо, що Валькірія йому відмовила зараз. Я знаю Ромку майже зі школи  — він завжди вмів підкорювати жінок. А тут така красуня вважай під боком.

Всередині все застигло від однієї думки, що Ромка отримає мою дівчинку.

«Уб'ю», — проричав подумки.

А вголос попросив тихо:

— Зима, стули пельку, будь другом, — але друг почув і простогнав так жалібно, немов я не кулаком його припечатав разок, а відбив печінку і нирки.

— Ти мене додому не вези, Лис. Не треба лякати дівчинку.

Лякати не став, а ось подивитися…

Вона з'явилася, коли сонце позолотило дахи будинків і боязко заглянуло в розкриті навстіж вікна квартири друга.

Прокляття. На вулиці майже нуль, а у неї вікна нарозхрист.