5. Професор

Втім, її легкий спортивний костюм, в якому вона вийшла на вулицю, теж не вселяв тепла. Похитав головою, тихо посміюючись. Божевільна дівчина. Навіжена і така моя. Кожним зітханням, кожною западинкою і опуклістю її точеного тіла. Моя жінка.

Я дивився на неї, жадібно поглинаючи кожен жест. Ось вона заплющилася і хитнула головою з високим хвостом, поправляючи провід від навушників. Ось подивилася на телефон, провела по екрану пальцем, вмикаючи музику, тому що негайно посміхнулася і подивилася прямо на мене.

— Трясця, — тихо вилаявся, дивлячись в розкосі зелені очі тієї, що була моєю.

Хто ж знав, що нею виявиться відмінниця і Армагеддон в одній особі – Дарина Ластівка.

А тепер ця дівчинка сидить навпроти і дивиться на мене як на інквізитора. І від цього погляду в голові зовсім не благородні бажання, а цілком собі такі приземлені і чисто чоловічі. І позбутися від них без втрат практично неможливо.

Рятує злість. Дивна, ірраціональна. На жінку, що щоночі кидала свою дочку заради розваги в клубі. Так, нехай це було роботою і приносило непоганий заробіток, але я прекрасно пам'ятав ту ніч, коли вона пішла зі мною. Така приваблива і така недосяжна.

— Навіть не думай, друже, — хмикнув Ромка, простеживши мій погляд. — Моя Валькірія — невинна і цнотлива. Об неї вже зуби сточили всі мужики клубу. І мене це невимовно радує, знаєш. Приємно усвідомлювати, що в нашому продажному світі є ось такі...дівчатка.

Я і не думав. Тієї ночі так точно, бо в мене наче дах зірвало. І здається, не тільки у мене одного.

— Платоне Даниловичу, — обережний голос Ластівки повернув з минулого у сьогодення, де я був дуже злий на неї.

До речі, Ромка не говорив, що Ластівка живе у нього разом із дитиною. Значить, вона не просто залишала її в нічні зміни, вона взагалі кинула.

Рідну дочку кинула невідомо на кого, а з чужими точно мати рідна. Тільки тому я придумав ідеальну комбінацію, в яку Варя вписалася дуже точно і вчасно.

Тільки тепер змінна знову змінила своє значення і  ідеальне рішення задачки, яке майже замайоріло на горизонті, знову стало туманним і обросло безліччю невідомих.

Що ж з тобою не так, дівчинка зі смарагдовими очима?

— Відставити паніку, Ластівка, — наказав, коли дівчина нервово озирнулася на двері, над якими дзенькнув дзвіночок. — Зараз ми з'їздимо в одне місце, і все вирішимо.

— В яке місце? Навіщо? — запитала, коли я викликав таксі.

Дивне питання, враховуючи той факт, що вона чудово чула, куди ми поїдемо.

Натягнута точно струна, того й гляди лопне.

— Лісне — елітне селище в ста кілометрах від міста. Там чудова школа, де у вас, студентка Ластівка, найближчі два тижні буде проходити практика.

— Яка практика, Платоне Даниловичу? Ви що, не зрозуміли, у мене зникла дитина. І поки я її не знайду…

— А ще, Дарино, — безцеремонно перебив дівчину, хоча її праведний гнів мене навіть захопив. Цілком ймовірно, що все не так погано, як може здатися. Іноді факти призводять до різних наслідків. — Там живе одна людина, яка допоможе нам знайти Варвару.

Мої факти говорили, що будь Варя дійсно моєю — Ластівка б її не побачила.

Але хто я такий, щоб це робити? Ніхто, і навіть аналіз ДНК, який буде готовий через декілька днів — вже не має значення, тому що я точно знаю, що одинадцять років тому я не був знайомий з Дариною Ластівкою, як і ніколи не бував у місті, де вона жила в той час.

Залишилося тільки відвезти Дарину в Лісне, віддати їй Варвару і забути про все.

«Ось і славно, — відгукнувся внутрішній цензор голосом кращого друга. — Не потрібна тобі, заберу собі».

«Хрін тобі, вона моя», — подумки «відбрив» друга і глянув на притихлу Дарину.

Сонце грало сонячними зайчиками по її блідому обличчю, ніжно гладило високі вилиці з розсипом веснянок. Треба ж, а я не помічав, що у неї веснянки – руді, точно художник залишив бризки фарб на її шкірі.