Розділ 1

Я одягла кожушок, шапку, відчинила попою двері й викотила зі спальні валізи. Простягнувши їх коридором, зупинилася на порозі вітальні й звернулася до батьків:

— Ну все, мамо, тату, не поминайте лихом, це сталося! Я йду з дому! Проводити мене не треба, відмовляти теж. Можна у вікно помахати білою хусткою на благословення, і потопала я в нове життя!

Час, щоб піти з батьківського будинку я, звичайно ж, обрала не найвдаліший. Годинник на стіні показував десяту вечора, за вікном йшов сніг, а по телевізору транслювали важливий для всієї країни хокейний матч. Але коли рішення прийняте, вибирати не доводиться — або я наважусь сьогодні, або ніколи. Тому, що бувають у житті кожної людини такі моменти, коли залишається покластися на зірки. А зірки цього передноворічного дня захотіли, щоби я, нарешті, усвідомила очевидне — сторінку моїх п’ятирічних стосунків із Жориком перевернуто назавжди!

Тато, прийнявши позу штангіста перед відповідальним жимом, раз по раз відривав від дивана опорну точку і стежив за грою хокеїстів, а мама читала любовний роман. І судячи з того, як почервонів її кінчик носа, на який уже встигли сповзти окуляри — кохання в романі було жахливо до чого любовне. Страшної сили справжнє! А не те що в мене!

Он, на обкладинці, дикун благородний скаче на коні. І, звичайно ж, з оголеним торсом і гривою волосся, що розвівається не гірше, ніж у його скакуна! Та на таку гриву пів гаманця коштів перевести треба! Без регулярного відвідування перукаря та дієтолога не обійтися, а йому хоч би хни — скаче собі по прерії, жодного разу не в пилюці. І я вже мовчу про скульптурний торс та депіляцію. Ех, тільки в книжках ось такі й бувають!

Мама перевернула сторінку і мрійливо посміхнулася — ну, звичайно! Тато пошкріб лисину й підвівся. Знову сів. Нецензурно вилаявся. Тільки Лайза — німецька вівчарка та хатня  улюблениця, підняла голову і здивовано повернула морду в мій бік — мовляв, ти чого бузиш, Наталко?

Ось так завжди. Ну чому собаки набагато краще відчувають людей?

Я кашлянула й солідно погриміла валізою.

— Гей, батьки! — гукнула не без образи. — Я взагалі-то від вас йду! А ви сидите собі, начебто так і треба!

— А що, не треба? — відгукнувся тато — він у мене ще той жартівник. — Давай, дочко, легкої дороги! — махнув рукою, продовжуючи стежити за хокеїстами, як кіт за мишами. — Як підеш, так і прийдеш! Ми завжди тобі раді! Тільки пивка на зворотному шляху захопи, — тато з побоюванням покосився на маму й обережно мені підморгнув, — безалкогольного!

Взагалі-то з дому я йшла не вперше, але щоби так серйозно — ніколи!

— Наташо, що сталося? — Мама нарешті відклала книгу вбік і поправила на носі окуляри. — На роботі щось трапилося? Чи знову зі своїм стоматологом вирішила зійтись? Ти ж Георгія покинула? — нахмурила вона лоба. — Чи вже ні? Щось я з вами зовсім заплуталася!

Мама Жорика не любила. Ні, не так. Мама мого колишнього хлопця терпіти не могла! Але не любила вона його не тому, що сама шкідлива, а тому, що він п’ять років голову її доньці морочив, у великому коханні присягався, з валізкою в кімнату в’їжджав і виїжджав, а зробити пропозицію руки та серця так і не зібрався.

— Ні, мамо, з Жорою ми розійшлися остаточно! — підтвердила рішуче. — Сльоза Крокодилівна перемогла, щоб її чорти вхопили! А ще, здається, у нього є інша дівчина.

Останнє речення я сказала тихіше, але мама однаково випустила книгу з рук і здивовано ахнула. Дикун на повному скаку телепнувся носом об підлогу — так йому і треба!

— У кого інша? — запитала вона, роззявивши рота. Від подиву в неї навіть подиху не вистачило: — У цього тхора плішивого?

Тато відразу погладив лисину й обурився, відреагувавши за принципом «чую дзвін, та не знаю, де він».

— Але-но! Попрошу без образ! Чого це я тхір?

— Та сиди ти, Феякін! — відмахнулася мама. — Не про тебе мова! Я про Георгія говорю!

— А-а, — з розумінням кивнув тато, повертаючись до хокею. — Якщо про Георгія, то правильно! — Він знову підняв над диваном п’яту точку, стежачи за шайбою, яка стрімко мчала до воріт суперників. — Гнати його треба в шию, я Наташці давно товкмачу! Он, наш Вовчик, той одразу з Ольгою одружився й дітей настругав, за ніс не водив! А цей одне ниє — мама проти, мама не перенесе… Тьху! Та хіба ж це мужик?! Шмаркля! Та будь на місці Наташки Володька, він би давно цього горе-залицяльника зі сходів спустив!

Ну ось, знову двадцять п’ять. Знову тато за своє.

Є в мене старший брат Вовка — гордість сім’ї, що працює на півночі. Ось він ідеальний син та всьому приклад. І спортсмен, і вчився добре, і університет закінчив з червоним дипломом інженера-енергетика, не те що я — вивчилася в коледжі на перукаря, і цілком щаслива.

Уже сім років минуло з часу закінчення школи, а тато лише років зо два, як заспокоївся. До того все дивувався: ну що, мовляв, Наталко, у тебе за професія така? Ось мати — старший економіст, він — досвідчений кінолог, а я так — не зрозуміло хто.

Ні, тато мене, звичайно ж, поважає й дуже любить, але вважає, що всі мої особисті невдачі від простоти життєвих запитів. Мовляв, надто малим я задовольняюся. І якби його дочка була гордим інженером з амбіціями, як брат, я б миттю відправила Жорика на Місяць!

Сперечатися з татом складно. По-перше, він такий самостійний чоловік, що навіть голову сам собі голить ще від часу служби в армії — які вже тут перукарі! А по-друге, з ним навіть собаки бійцівських порід не сперечаються — поважають.

Пам’ятаю, було мені років вісім, коли одного разу тато привів у будинок американського бандога Тіма — не пес, махіна! Ми з Володькою три дні верещали від захоплення. Сильний був пес, як танк, і з таким самим норовом. З господарем своїм не вжився — той його в клітці тримав, виховував побоями та голодом. А з нами нічого, олюднився. Ми його в сім’ї й відгодували, і приголубили. Став такий песик славний — мене на санчатах катав, ніс облизував. Ми його Хрюнею прозвали, бо хрюкав смішно, коли йому черево чухали. Десять років із нами прожив…

Але щось я абстрагувалась.

Так ось. Тата свого я люблю, і навіть дуже, але з його тезою про успіх особистості докорінно не згодна. Точніше, з ребром жорсткості цієї тези. Звичайно, престижна професія — це певний статус в очах суспільства, з цим важко посперечатися. Але чи саме наявність статусу робить нас щасливими? Хіба крім диплома солідного ВНЗ більше нема за що себе поважати?

Ну ні. Для мене набагато важливіше справжнє покликання та своє місце в житті. Ось якщо тобі пощастило, і ти це місце знайшов — то будь хоч молекулярним біологом, хоч п’ятою скрипкою в оркестрі, помічником пекаря або продавцем ялинкових іграшок — усе вирішує внутрішня гармонія і крапка!

Те саме і з людиною. Якщо є він у тебе — коханий і єдиний, для якого ти — дорожча за весь світ, то хіба має значення, зі статусом він чи без? Шофер таксі він, чи стоматолог, який подає великі надії?

Ні, звичайно, є дівчата, для яких це суть важливо, але це не про мене. Адже я Жорика любила просто так.

Так, я не вивчилася на економіста, як мріяли батьки, і не стала інженером, як брат, зате я такий перукар, що народ до мене за два місяці наперед у чергу записується. У робочу зміну чаю випити ніколи! І працюю в найкращому салоні міста, куди візьмуть не кожного. По центру ходжу, як королева, бо всі вітаються — особливо біля мерії. А як не вітатись, коли всі відомі та важливі особи в нас обслуговуються?

І, якщо вже на те пішло, так і заробляю не менше брата. Два роки гроші на машину накопичувала, але ж купила — Деу Матіз! Згодна, не Феррарі, але ж Вовці чотири тисячі умовних на квартиру безоплатно відвалила. А особисто мені й моєї машинки вище маківки вистачає!

— Тату, ну до чого тут Вовка та сходи? — опустила я плечі. — Я ж до останнього думала, що в нас із Жориком все серйозно. Що в нас буде сім’я, діти. Що він подорослішає і зрозуміє: мама, звичайно, добре, але в нього має бути своє життя! Адже він добрий і мене любить.

Тато пирхнув, мама зітхнула, а я тут же похмуро себе поправила, згадавши телефонну розмову зі свекрухою, що не відбулася, з якої й дізналася, що в колишнього з’явилася інша:

— Точніше, любив. Але тепер усе! Набридло, хочу почати нове життя з чистого аркуша! Ось зараз і хочу! Ви маєте рацію, давно настав час розрубати цей гордіїв вузол і зізнатися, що нічого в нас не вийде, поки жива Сльоза Крокодилівна. Тому і йду. Завтра вітер зміниться, Жорка знову стирчатиме біля під’їзду, і я, як завжди, не витримаю. А я хочу витримати, інакше ми так і двадцять років будимо мучити одне одного.

Шайба пролетіла повз ворота, тайм закінчився, і батько встав з дивана. Підтягнув домашні штани.

— Наташо…

— Стривай, мати! — тато зупинив маму, притиснувши до себе. — Все правильно наша дочка каже! — кивнув схвально. — Тільки цього разу, Наташка, якщо вже зібралася рубити, то так рубани, щоби відсікло по-серйозному! — Він стиснув руку в кулак і потряс біля обличчя. — А ми, якщо цього тхора тонконогого побачимо, то і скажемо, що ти на Аляску поїхала. І нічого нашій дочці голову морочити!

— Сергію, заспокойся! Наташа з Георгієм самі у всьому розберуться, — делікатно зауважила мама, відчуваючи, що старший Феякін запалюється.

— Та турбуюся я, Людо! Переживаю! Наташка надто добра в нас, уся в мене! Я її, можна сказати, душею відчуваю! Тонкими фібрами, не те що ти!

Ой. А ось це тато даремно — у мами відразу розгорнулися крила. Точніше, руки уперлися в боки, і вся делікатність зникла, пішовши на крутому розвороті в піке.

— Що-о?! — вона поставила окуляри на маківку й змахнула віями. Зсунула над переніссям брови. — А ти думаєш, Феякіне, я не відчуваю? Я не хвилююся?! Та в мене серце більше твого болить на все це дивитись! То сходяться вони, то розходяться! То Жорка нашій Наташці супчики варить, очей із неї не зводить, а то до мами біжить! То є його черевики в нашому передпокої, а то вже ні! Не для того я доньку двадцять п’ять років виховувала, щоби ця пришелепкувата Ізольда зі своїм сином їй голову морочили! Не для того сиджу з тобою по пів року на дачі, щоби Наташка своє життя влаштувати могла! Ти думаєш, Сергію, у мене фібер немає?!

— Фібр, Людо.

— Та грець із ним, одна петрушка! Є вони в мене! І тонші за твої!

— Мамо, тату, ось бракувало ще й вам посваритися! — я підійшла до батьків і чмокнула обох у щоки. Повернувшись до порога, поправила шапку і знову взялася за валізу. — Та не засмучуйтесь ви! Що буде, то буде, а я пішла!

— Куди? — запитали батьки в унісон, а Лайза ще і зверху підгавкнула.

Ось недогадливі.

— Шукати своє щастя, звісно!

— Як завжди, до Машки? — здогадався тато, гукнувши навздогін.

Я на мить зупинилася й задумалася. Є в мене нерозлучна подруга — Маша Малинкіна. Чудо-людина, а не дівчина. Ми з нею з дитинства не розлий вода. Як то кажуть, і в радості, і в скруті разом. І діток її я обожнюю, як своїх власних, але сьогодні я йшла не до неї. Сьогодні в житті Машки світило сонце на ім'я Дімка Гордєєв, наш спільний однокласник, і я не збиралася Малині заважати.

За традицією мелодрам тут, напевно, варто пустити сльозу. Все ж в героїні особисте життя розвалилося. На подвір’ї холод, вона йде в ніч, і можна легко уявити, як хрумтить під її ногами лід, залишаючи в місті, скутому міцним морозом, одну… А я раптом озирнулась і усміхнулася.

Коли ти народився оптимістом, неможливо не вірити у світле завтра!

— Ні, тату, не до Машки. Уявляєте, я собі на три місяці квартиру винайняла! Шикарну, з вітальнею та спальнею! З місцем на стоянці та балконом у десять квадратних метрів! Житиму, як царівна в теремі, на тринадцятому поверсі! І головне, що на іншому кінці міста!

— Три місяці? — ахнула мама й повернула на ніс окуляри. Перезирнулася з татом. — А як же ми, Натулю? Як же ми без тебе так довго?

То була дилема. Але ж я могла приїжджати? І телефонувати? Куди б я не пішла, тут завжди буде мій дім.

— Мам, ти мене двадцять п’ять років виховувала, поживіть уже, нарешті, для себе, гаразд? А мені час зрозуміти, чи зможу я бути одна, чи ні.

Двері відчинилися, і я пішла.

Коли діти дорослі, їх важко зупинити питаннями.