Розділ 1

Я одягла кожушок, шапку, відчинила попою двері й викотила зі спальні валізи. Простягнувши їх коридором, зупинилася на порозі вітальні й звернулася до батьків:

— Ну все, мамо, тату, не поминайте лихом, це сталося! Я йду з дому! Проводити мене не треба, відмовляти теж. Можна у вікно помахати білою хусткою на благословення, і потопала я в нове життя!

Час, щоб піти з батьківського будинку я, звичайно ж, обрала не найвдаліший. Годинник на стіні показував десяту вечора, за вікном йшов сніг, а по телевізору транслювали важливий для всієї країни хокейний матч. Але коли рішення прийняте, вибирати не доводиться — або я наважусь сьогодні, або ніколи. Тому, що бувають у житті кожної людини такі моменти, коли залишається покластися на зірки. А зірки цього передноворічного дня захотіли, щоби я, нарешті, усвідомила очевидне — сторінку моїх п’ятирічних стосунків із Жориком перевернуто назавжди!

Тато, прийнявши позу штангіста перед відповідальним жимом, раз по раз відривав від дивана опорну точку і стежив за грою хокеїстів, а мама читала любовний роман. І судячи з того, як почервонів її кінчик носа, на який уже встигли сповзти окуляри — кохання в романі було жахливо до чого любовне. Страшної сили справжнє! А не те що в мене!

Он, на обкладинці, дикун благородний скаче на коні. І, звичайно ж, з оголеним торсом і гривою волосся, що розвівається не гірше, ніж у його скакуна! Та на таку гриву пів гаманця коштів перевести треба! Без регулярного відвідування перукаря та дієтолога не обійтися, а йому хоч би хни — скаче собі по прерії, жодного разу не в пилюці. І я вже мовчу про скульптурний торс та депіляцію. Ех, тільки в книжках ось такі й бувають!

Мама перевернула сторінку і мрійливо посміхнулася — ну, звичайно! Тато пошкріб лисину й підвівся. Знову сів. Нецензурно вилаявся. Тільки Лайза — німецька вівчарка та хатня  улюблениця, підняла голову і здивовано повернула морду в мій бік — мовляв, ти чого бузиш, Наталко?

Ось так завжди. Ну чому собаки набагато краще відчувають людей?

Я кашлянула й солідно погриміла валізою.

— Гей, батьки! — гукнула не без образи. — Я взагалі-то від вас йду! А ви сидите собі, начебто так і треба!

— А що, не треба? — відгукнувся тато — він у мене ще той жартівник. — Давай, дочко, легкої дороги! — махнув рукою, продовжуючи стежити за хокеїстами, як кіт за мишами. — Як підеш, так і прийдеш! Ми завжди тобі раді! Тільки пивка на зворотному шляху захопи, — тато з побоюванням покосився на маму й обережно мені підморгнув, — безалкогольного!

Взагалі-то з дому я йшла не вперше, але щоби так серйозно — ніколи!

— Наташо, що сталося? — Мама нарешті відклала книгу вбік і поправила на носі окуляри. — На роботі щось трапилося? Чи знову зі своїм стоматологом вирішила зійтись? Ти ж Георгія покинула? — нахмурила вона лоба. — Чи вже ні? Щось я з вами зовсім заплуталася!

Мама Жорика не любила. Ні, не так. Мама мого колишнього хлопця терпіти не могла! Але не любила вона його не тому, що сама шкідлива, а тому, що він п’ять років голову її доньці морочив, у великому коханні присягався, з валізкою в кімнату в’їжджав і виїжджав, а зробити пропозицію руки та серця так і не зібрався.

— Ні, мамо, з Жорою ми розійшлися остаточно! — підтвердила рішуче. — Сльоза Крокодилівна перемогла, щоб її чорти вхопили! А ще, здається, у нього є інша дівчина.

Останнє речення я сказала тихіше, але мама однаково випустила книгу з рук і здивовано ахнула. Дикун на повному скаку телепнувся носом об підлогу — так йому і треба!

— У кого інша? — запитала вона, роззявивши рота. Від подиву в неї навіть подиху не вистачило: — У цього тхора плішивого?

Тато відразу погладив лисину й обурився, відреагувавши за принципом «чую дзвін, та не знаю, де він».

— Але-но! Попрошу без образ! Чого це я тхір?

— Та сиди ти, Феякін! — відмахнулася мама. — Не про тебе мова! Я про Георгія говорю!