Розділ 3

От бувають ночі, коли повертаєшся з боку на бік, як дзиґа, а сон усе не йде. І подушка не так лежить, і ковдра не всі місця гріє. А бувають — заснеш, немов у перину провалишся, і ніч минає, як одна мить.

Я заснула швидко, а вранці ні з того ні з цього прокинулася з чіткою думкою, що мені потрібна квартира. Терміново! Наче хтось мету перед очима поставив. Своя власна, хай навіть на якийсь час. Але щоби зі спальнею, світлою кухнею, великою вітальнею, а в центрі вітальні килим — і неодмінно білий! А на ньому я — султанша Наталка Неперевершена! Сиджу на попі перед телевізором, у піжамі, з тюрбаном на голові, з величезною чашкою чаю в руці, дивлюся кіно про кохання та лопаю цукерки. Смакота! А довкола нікого. Ой, і сніг за вікном падає! Пухнастими великими пластівцями!

Ну чим не ліки проти минулих стосунків?

З цією думкою й помчала на роботу, а там усе заспокоїтись не могла. Кожну вільну хвилину шукала в смартфоні інформацію про оренду житла. Але куди б не дзвонила, ніхто не брався розв'язувати питання відразу. Чи квартира не підходила, чи район, чи термін здачі. Ніхто не відмовляв, але всі обіцяли допомогти після свят. Як-не-як, кінець грудня на дворі! Час загальних корпоративів та біганини по крамницям!

Я нанесла клієнтці фарбу на волосся, запакувала пасма у фольгу, запам’ятала час і пересадила її у вільне крісло гортати журнал. Зазирнувши із зали до сусіднього кабінету нігтьового сервісу, у якому мешкав мій начальник і власник салону «Бомонд» — відомий у місті майстер манікюру Ігор Фужерів (хлопець-душка сорока двох років, перфекціоніст із душею дитини та бізнес-хваткою алігатора), метушливо махнула йому рукою:

— Гей, Фузик! Ти чого повітря клацаєш? Я вже цілу хвилину вільна! Гайда свою дівчину до мене на зачіску, тільки швидко! У мене є лише пів години, а потім почнеться повний дедлайн! Навіть перекурити буде ніколи!

Перекурити — це я, звичайно, образно сказала, але робота в салоні кипіла, та так, що пара валила з вух! Втім, так було завжди напередодні свят. За столом біля Ігорка сиділа жінка. Інша, молодша, розташувалася з чашкою кави на шкіряному дивані. На неї Ігор і шикнув ласкаво, клацнувши довгими пальцями:

— Лолочко, чула? Бігом-бігом! Сьогодні твій день! Киш до Феєчки!

Кисле обличчя клієнтки одразу просвітліло, і вона схопилася на ноги. Чмокнула Фузика в щоку.

— Дякую, Ігорьку! Ти чудо! Буду тобі вік винна!

— Ну що ти, кицюню, ой перестань! — відмахнувся той, феєрично працюючи пилкою. — Які борги між друзями. Розрахуєшся готівкою за тарифом «vip»-терміновості та забудемо!

Цього разу Ігорьку від щасливої ​​клієнтки дістався повітряний поцілунок. Дівчина схопила сумочку та перебігла до зали. Впавши в крісло для миття волосся, відкинула голову на тримач, закинула ногу на ногу й защебетала:

— Ох, дякую, що взяла, Феєчко! Уявляєш, у мене така накладка! Чоловік відлітає, друг серця — прилітає, о шостій годині вечора в нас вечеря в ресторані, телефоную адміністратору, а в тебе все зайнято! А я щойно із сауни й без зачіски! Як дізналася, що до тебе не потрапити — страшенно засмутилася! Тільки ти відчуваєш мій настрій! Від тебе я йду королевою!

У королеви було довге волосся, довгі ноги та довгий язик. Як на мене, то я б їй останній значно вкоротила — ось навіщо мені знати про наявність у неї коханця? Але на роботі від клієнтів чогось тільки не почуєш, ми для них і повірені, і банк зливу даних, так що я кивала, посміхалася, працювала з феном і плойкою, а сама весь час думала про своє.

Ото спокою мені не давала думка про квартиру!

Коли вже ближче до вечора випала перерва на п’ять хвилин, знову зайшла на сайт «Нерухомість нашого міста» й почала гортати оголошення про здавання житла в оренду.

«Агентство «Дід Мороз». Ми допоможемо вам із пошуком квартири на всі випадки життя! З нами ви зустрінете Новий рік у теплі та затишку!»

Це оголошення з самого ранку із завидною постійністю лізло на очі, але я з такою самою завзятістю його ігнорувала, пробираючись крізь ліс інших — на мій погляд, солідніших пропозицій.

Дід Мороз — це ж треба, до чого додумалися. Гумористи! Ще б дописали «… і зайці!».

От ви б ризикнули звернутися до такої контори? Усе ж таки найняти житло — це не маскарадний костюм напрокат узяти. От і я хмикала, дивувалась, і продовжувала пошук.

— На жаль, дівчино, зараз ми можемо запропонувати вам винаймати квартиру тільки подобово.

— Вибачте, але згідно з вашою заявкою зараз пропозицій немає…

— Вам підійде заміський котедж? Лише за сорок кілометрів від міста.

— Вас цікавить винятково мебльований варіант? А як щодо двокімнатної квартири в елітному районі, щойно після ремонту, але, на жаль, без меблів і за умови оренди мінімум на два роки?

«Ну що ж ти! Подивися! Ця квартира для тебе! Тут затишно, просторо, і хоч зараз в’їжджай! Агентство нерухомості «Дід Мороз» пропонує найняти житло вашої мрії прямо зараз! Не чекай дива, воно вже стукає у двері! Залишилося зважитися й перейти за посиланням…»

Ні, ну треба ж! Отже ж контора! Третій сайт, а вони знову тут! І грошей на рекламу їм не шкода — аж перший рядок центральної смуги.

Гаразд, так і бути, загляну за посиланням, усе ж таки цікаво. А як зазирнула…, так і ахнула, побачивши фотографії квартири своєї мрії. Світлу спальню, простору вітальню в пастельних тонах та тюль на панорамному вікні на всю стіну — сонячний персик.

Ой! Тримайте мене семеро! Великий плазмовий телевізор на стіні, а під ним — білий килим!

Це ж воно! Саме те, чого я хочу — царство султанші! І ціна вказана… Скільки? Ніх… фігасі собі! До-орого. Задається терміном на три місяці — не більше, не менше. Судячи з інформації, що додається, хоч зараз в’їжджай.

— Алло! Доброго дня! Це контора “Дід Мороз”, я не помилилася?

— Доброго дня! Ні, не помилилися, але Мороза Миколайовича зараз нема.

— А де він? — я так поспішала зателефонувати, що від несподіваної відповіді розгубилася.

— Зайнятий. На подвір’ї подарунки в сани вкладає. Зі Сніговиком списки звіряють.

— Ем, а хто є?

— Я — Снігуронька, Лісовик і кіт Баюн.

— Не треба Лісовика, а з котами я не дуже дружу.

— Тоді я вас уважно слухаю!

На календарі було двадцять дев’яте грудня, ранній вечір, на вулицях і в будинках уже сяяли гірлянди й стояли ялинки. У дитячих садках пройшли святкові ранки — я це точно знала, бо сама робила зачіски своїм хрещеникам — дітям Маші Малинкіної. То може, це не я божеволію, а народ увійшов в образ, міцно піддавши спиртного?

Ось що-що, а гарний гумор я завжди цінувала, як і креативний підхід у роботі. Ну, хочеться дорослим людям дуркувати зі смаком, то хто ж їм заборонить?

Втім, як і мені відповісти тим самим.

— Приємно познайомитися! А я — Феєчка. Фея Сергіївна, і я телефоную до вас щодо квартири! Сподіваюся, у вас до створінь метафізичної природи забобонів немає? Іноді я люблю влітати у вікна!

— Ну що ви! — дівчина на іншому кінці зв’язку дзвінко засміялася, і на душі одразу стало легко. — Звичайно, ні! Ми будемо раді вам допомогти!

Я розповіла, яке оголошення мене цікавить і домовилася зустрітися зі Снігуронькою через дві години за вказаною нею адресою. До кінця розмови в робочому кріслі на мене вже чекав клієнт, і я з трепетом у душі в передчутті повернулася до роботи. Посміхалася клієнтові так широко, що він наприкінці послуги, коли я моделювала йому стрижку воском, не поскупився на чайові й раптом запропонував поїхати на спільну вечерю.

Ну вже ні, чоловіки старші за тридцять п’ять, одружені й з дітьми мене в принципі не цікавлять. Так йому і сказала, але за чайові подякувала. Не вистачало ще пхати носа в чуже щастя, нехай воно навіть і таке невірне.

Моє маля «Деу Матіз» не підвело й завелося майже відразу. Я подула на руки, на скло, і трохи пострибала навколо машини, даючи їй добре розігрітися, а ногам розім’ятися після довгого дня. Коли вже виїхала зі стоянки й мчала проспектом на зустріч зі Снігуронькою, лавіруючи в заторах, раптом подумала: а що, коли вона приїде в горностаєвій шубці, сарафані та сніговій короні? Ні, ну раптом. Як мені поводитися? Чи доречно продовжувати гру?

Адже це безглуздо, за великим рахунком. Ми ж дорослі люди!

Та дівчина приїхала без корони. Випурхнула з білого джипа «Нісан» — юна й симпатична, з рум’яними щічками, у білому пуховичку, джинсах, білій хутряній шапці та дутих чобітках у сріблястих сніжинках. Жартувати не стала, представилася, як Олена Морозець, рієлтор та старший координатор агентства «Дід Мороз». Професійно потиснула руку й одразу повела до нової, високої новобудови показувати квартиру.

Ух ти, який двір! Ух яка стоянка! Ще й місце під паркування в кожного своє? Та це ж чудово!

Квартира опинилася на тринадцятому поверсі й саме така, якою я її уявила. Точнісінько, як на світлинах сайту — ні додати, ні зменшити. Краса! Я ахнула, побачивши кухню. Охнула, висунувши голову на балкон. Ойкнула, покружлявши й пострибавши на пухнастому килимі під гарною люстрою, і сплеснула руками, помітивши на столі перед собою два аркуші паперу, які чемно поклала моя супроводжувальна.

— Це що, договір? — здогадалася.

— Правильно! — Олена Морозець показала рівні зубки й простягла мені чорнильну ручку з довгим пером фазана. Їй богу, я знову рота роззявила. — Ну що, Фея Сергіївно? Оплачуємо та підписуємо? — хитро запитала. — Я бачу, що терем вам сподобався.

Він мені сподобався, як і гумор дівчини. Але я здивувалася. Не те щоби дуже сильно, але елемент несподіванки був присутній.

— Взагалі-то, я Наталя Феякіна, — трохи зніяковіла. — А що, треба просто зараз підписати?

— На жаль! — Дівчина знизала плечима й постукала пальцем циферблат наручного годинника. Подивилась на мене. — Врахуйте, що пропозиція актуальна ще протягом десяти хвилин.

— І все? А що потім?

— А потім втрачає свою силу.

— Але, стривайте… як десять хвилин? Чому? Я не можу так одразу!

Снігуронька розвела руками.

— Тоді, Наталя, на жаль, угода не відбудеться. Ця квартира здається нашою агенцією перший день, а ми вже отримали вісім вигідних пропозицій. За бажанням власника, якщо сьогодні до двадцяти одного нуль-нуль ніхто не підпише договір, ціна оренди зросте ще на третину. І якщо ви не згодні платити більше, — Олена підвела руку і знову подивилася на годинник, — у вас є сім хвилин, щоби не допустити найбільшої помилки у своєму житті. Ну ж, Феєчко! — Дівчина знову широко усміхнулася. — Наважуйтесь! Ви не пошкодуєте, я обіцяю!

От і все. Я казала, що сумніви не про мене? Звичайно, я підписала та отримала ключі! А через день, повернувшись після роботи додому та зібравши речі, уже стояла з валізою на вулиці біля своєї малечі «Деу Матіз» і, схоже, насправді збиралася від усіх утекти.

Від себе втекти.

А ще точніше — від того, до кого не хотіла повертатись.

Ех, Жорик-Жорик. А може, і справді тобі буде краще одному?

Я підвела голову й побачила у вікні маму та тата. Батьки завмерли, притиснувши лоби до скла. Смішні. Ніяк не повірять, що їхня дочка давно доросла.

А як же хокей? Адже другий тайм розпочався, а в татів ніс об скло розквашений.

Я підняла руку й помахала їм. Намалювала на снігу під ліхтарем велике серце, сіла в машину та поїхала. І якщо ви думаєте, що на цьому розповідь закінчилася, це не так. Власне, з цього місця історія тільки й починається.