Розділ 5, частина 2

 Університет зустрів мене сірим небом, вітром, що чіплявся за волосся, і натовпом сонних студентів, які заповзали до головного корпусу на навчальні пари, немов зомбі в склеп на уповільненій зйомці.

Поки прямувала на другий поверх, спіймала в холі своє відображення в дзеркалі й подумала, що надто вже я звичайна студентка, аби стати героїнею шоу. Надто передбачувана, щоб грати на камеру і сипати пафосом у боротьбі за інтерес глядачів. Хіба таких обирають? Прорахувався Валентин.

Але ось що цікаво, щойно дійшла до потрібної аудиторії й зупинилася біля дверей, слухаючи, як одногрупники обговорюють нового викладача англійської – в думках усі питання затьмарило одне: «Яке ж одягнути плаття, аби не виглядати ідіоткою на сліпому побаченні?» М-да, задачка.

На автоматі зайшла в аудиторію, сіла за парту й відкрила конспект. Але замість того, щоб слухати лекцію – стала думати про свій гардероб: що в мене є в шафі з пристойного одягу? І куди я засунула коробку з туфлями зі свого випускного?

Ні, до біса шкільні туфлі! Так я й до випускного плаття дійду! Ще нічого не почалося, а в мене вже паніка! Краще спочатку ще раз перечитати лист від Рити-асистента з хижим прізвищем і заспокоїтися. Здається, там був пункт зі словом дрес-код…

 Віка з Дашкою на пару запізнилися, і коли забігли в аудиторію, у відповідь на карий погляд Журавської, повний каяття і провини, молодий викладач розгублено поплескав очима і, напустивши важливого вигляду, буркнув щось на кшталт: «Проходьте, і не запізнюйтесь наступного разу».

– Дівчата, ви бачили, який він ввічливий? – захопилася Віка, першою пірнувши до мене за парту. А за нею і Дашка сіла. – Мені здалося, він готовий був сказати «будь ласка!» Такий милась, ще й симпатичний!

– Зараз цей милась запитає тебе щось по минулій темі, а ти в англійській, як кульгава балерина на льоду, – шепнула я подрузі, посунувшись, – знову видаси монолог у дусі: «London is the capital… чого, прости, Господи?», як на першому курсі, і красиво помреш лебедем. Від мене сьогодні толку нуль!

Дашка пирснула сміхом, а Віка гордо дістала із сумочки зошит і театрально хмикнула:

– Дівчата, якщо цей новенький препод виявиться за сумісництвом тим інструктором-реабілітологом, про якого говорив декан – я офіційно готова відкинутися на парті заради науки і почати сеанс терапії. У мене прямо щоки спітніли! А раптом прямий масаж серця з диханням рот у рот – це саме те, чого мені бракує в англійській?

Ми похихикали, а викладач несподівано збився з пояснення і почервонів, кинувши з кафедри погляд у наш бік. Довелося пригнути голови й удати, що ми старанно все конспектуємо.

Дашка не витримала першою.

– Ді, ну що там, розповідай! Ми зараз від цікавості лопнемо!

Мені теж кортіло розповісти дівчатам новини, тому прошептала:

– Мені надіслали лист із телекомпанії – сьогодні вранці. А в ньому контракт, інструкції і навіть координати місця, де знаходиться знімальний павільйон. Перший знімальний день пройде вже цієї суботи, а в мене в арсеналі учасниці – нуль впевненості, нуль ідей і нових речей – теж нуль! Загалом, повний набір аутсайдера!

– Ді, а можна ми будемо твоїми стилістами? – пожвавішала Віка. – Я знаю, як вирішити проблему з впевненістю й прямо бачу твій образ для першого побачення!

– І який же?

Журасик натхненно примружила очі.

– Почнемо з крему для засмаги – я тобі позичу свій! А закінчимо костюмом амазонки, угарним начосом і дерев'яною битою в руці. Ми відкриємо двері удачі самі! З твоєю фігурою ти матимеш вигляд, як чистий напалм!

– А бита-то навіщо? – хмикнула я, у своєму сьогоднішньому настрої легко уявивши цю картину.

– Щоб одразу показати – ти в романтичні пастки не лізеш!

– Первісна романтика! – хихикнула Дашка. – Підійшла, врізала, пішла. Жодних побачень! Кінець шоу і запитання до ведучого: де мій приз?

Ми захихикали голосніше.

– Дівчата, вам смішно, а в мене паніка, – зізналася пошепки. – Що одягнути? Як поводитися? А раптом я розгублюся і бовкну якусь дурість? Більшість учасників напевно встигли підготуватися, а в мене за плечима навіть театрального гуртка немає – тільки бальні танці до сьомого класу і репетитори з іноземної. Я навіть рілси для інстаграм ніколи не знімала. А що, якщо доведеться імпровізувати? Мене на побаченнях завжди переклинює – мовчу, як риба під водою. І ж не спеціально!

– Ну, щодо бовкнути дурість, це точно не про тебе, Діанко, – заспокоїла Дашка. – Ти ж не Демонець, щоб пудрити дівчатам мізки нісенітницею. Візьмеш інтелектом!

– Дякую, звісно, – скривилася я, згадавши вчорашню зустріч із хлопцем у супермаркеті. – Але в нього хоча б є талант влаштовувати шоу. А в мене, як виявилося, у них влипати.

– Ой, годі, – відмахнулася Віка. – У тебе все вийде! Але спочатку, дівчата, нам терміново потрібно в торговий центр за стильним аутфітом. Сьогодні ж! Ді, ти бачила мої добірки? – Віка тицьнула пальцем в екран телефону. – Я в чат кинула три варіанти образів. І статтю знайшла «Як вижити на першому побаченні й не облажатися». Там прямо геніально все написано! Особливо частина про дихання животом і фрази-рятувалки.

– Які ще фрази-рятувалки?

– Ну, це коли ти тупиш, побачення перетворюється на повний крінж, а відповісти щось потрібно. У такому разі напускаєш на обличчя інтерес і заповнюєш паузу завченими фразами типу: «Як цікаво», «Ти справді так вважаєш?», «Розкажи докладніше» – навіть якщо він ляпнув щось про курку теріякі або натерту мозоль. Всього два слова, а стрілки перевела!

Журавська озирнулася, опустила голову нижче і зашепотіла далі:

– А якщо потрібно виглядати світською леді в ситуації «гламурний тет-а-тет», робиш розумне обличчя і вставляєш у будь-яку паузу з напівусмішкою: «Ти такий нестандартний співрозмовник, це так інтригує!» або «Твоє мислення настільки оригінальне, що змушує мене замислитися про високе…» І все! П'єш собі далі лимонад з виглядом герцогині, поки він мозок завантажує, що б такого розумного сказати, щоб не облажатися!

– Ха-ха, – реготнула Дашка, – або скоріше, як утриматися на п'єдесталі, поки його звідти битою не дістали!

– Журасик, а якщо він знайде що сказати? Раптом мені трапиться розумник-зануда? – зашепотіла я. – Інші варіанти відповідей є?

– Звісно, – фиркнула Віка. – Я ж кажу, що стаття геніальна! Тоді просто киваєш, робиш здивоване обличчя і вигукуєш: «Ого, ти зараз серйозно чи пожартував? Вирішив переплюнути самого Фрейда?» І нехай думає, це ти розумна, чи він кретин, поки ти подумки готуєш план втечі через вікно туалету…

Ми знову захихикали.

– Дівчата, дякую! – я щиро посміхнулася подругам, відчуваючи, як тривога відпускає. Якщо вже йти на битву, нехай і телевізійну, то бажано в броні з впевненості та з підтримкою двох бойових подруг. – Значить сьогодні по магазинах?

– А коли ж іще? – підтакнула Дашка. – До суботи залишилося всього два вечори. Тато тебе підкине, а ми підскочимо від метро – нам ближче. Тільки картку бонусну захопи, у мене закінчилися бали на кешбек. Нам потрібно знайти мега-круте плаття!

– Гхм! – раптом почулося голосне з кафедри, і ми втрьох здригнулися. Молодий викладач англійської стояв біля дошки й суворо дивився на нас. – Ви. Так, ви, – кивнув підборіддям у мій бік, – Як ваше прізвище?

– Кошкіна, – виструнчилася я, встаючи, відчуваючи, як Віка і Дашка поруч напружилися.

– Could you please remind us the rule about the Past Perfect? (Нагадайте, будь ласка, правило про Past Perfect?)

Нагадати було не складно, і я подумки видихнула. Ну, з цим я впораюся!

– Of course (звісно)… – бадьоро промовила, збираючись легко відповісти на питання… але раптом зависла, побачивши на місці молодого чоловіка… ведучого Валентина.

Той хитро подивився на мене чорними очима-оніксами, диявольськи посміхнувся і підморгнув.

Що за чортівня? Чи мені від хвилювання ввижається неможливе?

Відчуваючи одночасно ніяковість і шок, я розгублено пробурмотіла:

– It’s… the tense you use… when the past is more past than the…past? (Це… час, який використовують… коли минуле більш минуле, ніж… минуле?)

Ніздрів торкнувся пудровий запах ванілі, я здивовано кліпнула… і голосно чхнула. Валентин одразу ж зник, як і не бувало.

Аудиторія пирснула сміхом, викладач тактовно прикрив очі, а Віка тихо застогнала, звертаючись до Берест:

– Все, Дашка, Кішка зламалася, а ще навіть нічого не почалося! Доведеться мені все-таки померти лебедем, інакше він їй зараз неуд вліпить!

Дівчата смикнули мене за руки, щоб я сіла, а Журасик схопилася з місця.

– Пробачте, як ви сказали, вас звати? – звернулася до викладача. – Можна повторити для тих, хто запізнився?

– Ігор… – відповів той, раптом запнувшись при погляді на Журавську, але тут же себе суворо виправив: – Тобто, Ігор Вікторович.

– Ігор Вікторович, – Віка зробила розумне обличчя, – ви такий нестандартний викладач, це так інтригує!

В аудиторії знову хтось пирснув сміхом, а молодий чоловік явно розгубився.

– Е… Дякую… – відповів, не знаючи, що ще сказати.

– А ваше мислення настільки оригінальне, що змушує мене замислитися про високе, – сміливо додала Віка, заплескавши карими оченятами. – Наприклад, про те, чому Past Perfect вічно плутають з Past Simple. Це так цікаво! Ви не розкажете нам докладніше?

Смішок прокотився по рядах, а симпатичний викладач, якого Журавська явно збентежила не на жарт, прочистив горло й поспішно повернувся до дошки.

– Е-м… я думаю, ми скоро підійдемо до цієї теми. Сідайте!

– Дівчата, рятувалка спрацювала! – тріумфуючи прошепотіла Віка, плюхнувшись поруч на сидіння, коли викладач повернувся до лекції, вже не ризикуючи дивитися в наш бік. – Ви бачили, як я його загіпнотизувала?! А все стаття і жодних тобі неприємностей!

– Бачили, – зі сміхом фиркнула Дашка, – як він витріщався на тебе. Тепер у тебе два шляхи, Журасик: або на відмінно скласти англійську, або вийти за нього заміж.

– Перший варіант точно повз, а ось другий… не виключаю, – самовдоволено посміхнулася Віка, відкриваючи зошит. – Люблю блондинів. Тільки подивіться, дівчата, яка в нього спина і… м-м, все що нижче! Якщо він колись запросить мене на побачення… сподіваюся, ми обійдемося без рятувалок і без англійської!

 Я спробувала думками повернутися до заняття і нової теми, але все ще не могла відійти від раптового «привіту» від Валентина. Сцена в аудиторії, як і студентський сміх, поступово розчинялися, подруги щось писали в конспектах, а в мене в голові все голосніше звучав один-єдиний відлік: два дні.

Два дні, і я опинюся по той бік екрану.

Два дні, і моє життя розділиться на до «ефіру»… і «після».

І який би апокаліпсис мене попереду не чекав, можливо, костюм амазонки, бита і рятувалки – вже не така й погана ідея?