Глава 9, частина 1

Усе під контролем. Майже.

Реаліті знімали так, наче воно й справді йшло в прямому ефірі – швидка зміна локацій, мінімум підготовки, зате максимум масштабу й несподіванок. Підготуватися до такого було неможливо, і я ледь не розгубилася, коли Рита-асистентка, яка мить тому брала інтерв’ю в іншої пари, раптом опинилася перед нами разом з оператором і сунула мені в ніс мікрофон.

– Діано, глядачів цікавить, як проходить ваше друге побачення? – запитала дівчина з виглядом доброзичливої п’явки, готової пустити кров з будь-кого заради рейтингу. – Рубрика «Бліц-тайм» чекає на пікантні подробиці!

– Що?.. Ч-чудово проходить. Ніколи краще не проходило! – випалила я, моргнувши в камеру.

– А що ти думаєш про Дениса перед першим квестом? Уже встигла підпасти під його чарівність?

Я моргнула ще раз і згадала, що треба усміхатися.

– О… він приголомшливий! У нього така харизма… гола, – розтягнула губи в усмішці й понесла нісенітницю: – Тобто, неприхована. Збиває з ніг! Не знаю, де він її бере?

Рита захихотіла, труснула дрібними кучерями і вправно сунула мікрофон під ніс Демонцю.

– Звідки береш, Денисе? – поцікавилася в хлопця тоном професійної журналістки. – Я впевнена, усім дівчатам країни буде цікаво це дізнатися!

Не знаю, яким дівчатам могла знадобитися інформація про харизму Демонця, але він вирішив їх не розчаровувати. Щоправда, його усмішка, коли він заговорив, більше нагадувала похмурий оскал:

– Дістаю з різдвяного басейну з подарунками. Пірнаю в нього голяка і плаваю, доки зуби не зведе від власної чарівності. Інакше, боюся, моя харизма не вмикається.

Рита витріщила очі, не знаючи – сміятися чи ні. Побажавши нам успіху, вона ретирувалася до наступної пари, а ми підійшли до нашого столика, де асистенти вже розклали спеціальну гарнітуру, шолом і ноутбук.

Один із хлопців наблизився до Демонця, підняв зі столу чорну оксамитову пов’язку та легкий шолом із закріпленою на ньому екшн-камерою. Звернувшись до нього «сер», повідомив, що має перевірити надійність кріплення й відвести його до позиції «Старт».

Денис хмикнув, але голову підставив.

– Гей, легше затягуй! – неголосно обурився, коли асистент надягнув йому на очі пов’язку, а поверх опустив шолом. – Я не збираюся його знімати, але ж дихати якось маю!

– Спокійно, зараз увімкнеться зв’язок, і паніка від дезорієнтації мине, – безпристрасно відповів асистент, затягуючи ремінці гарнітури та перевіряючи камеру. Озирнувшись на зайнятого інтерв’ю Валентина, він тихо додав: – Краще, хлопче, синхронізуй дії зі своєю парою, доки є час. Бачу, твоя дівчина вже включилась у завдання. Непогано. Мабуть, поставлю на вас!

Чия ще дівчина?! Я б голосно пирхнула й закотила очі, якби ми з Демонцем не опинилися по один бік випадку. Але хлопець мав рацію. Камеристка тільки прямувала до мене, а я вже сіла у крісло, зняла рукавички, підсунула ближче ноутбук і почала розбиратися з увімкненою програмою.

Екран переді мною був поділений на дві частини. Праворуч – схематична, яскраво-зелена карта лабіринту, більша частина якої зараз залишалася розмитою плямою. І лише одна жовта точка блимала біля позиції «Вхід №2». Демонець, зрозуміла я. Ліворуч – екран залишався темним, але по ньому пробігала легка сіра ряб, як у старому телевізорі.

Асистентка, чиє строге чорно-біле вбрання підкреслювало тонку фігуру, зупинилася поруч і підтвердила те, про що я вже здогадалася:

– … Це вікно прямої трансляції з камери вашого партнера. Воно активується, щойно пролунає команда «Старт», і учасники увійдуть до Лабіринту. Одночасно з командою відкриється вся карта й вибудується ідеальний маршрут, але ви маєте право вибрати свій. Врахуйте, що пастки та перешкоди на карті не позначені. Ваша мета – провести партнера від входу через центральний купол до фінішу – Арки Троянд. На екрані ліворуч ви бачитимете все, що покаже камера Дениса. Спеціальні пристрої допоможуть вам підтримувати зв’язок.

Дівчина простягнула мені навушники з мікрофоном-гарнітурою, після чого кивнула на екран і щось натиснула на клавіатурі.

– Зв’язок увімкнено. Скажіть що-небудь, леді, – промовила з театральною послужливістю, – у вас є хвилина.

– Скажіть, а… розмову з парою буде записано?

– Звісно, – асистентка посміхнулася. – Наші глядачі з великим інтересом стежитимуть за ходом квесту. Це шоу, і ви – його герої!

Мені здалося, чи вона сказала це з відтінком заздрості? І скосилася на Демонця, який стояв і обмацував свій шолом. Я опустила погляд і надягла навушники, вирішивши не піддатися спокусі помінятися з дівчиною місцями.

Світ навколо миттєво приглушився, і я ніяково кашлянула в мікрофон.

– Кхм!

Леді. Смішно! Зрозуміло, чому Демонець так скривився на звернення «сер». Однак шоу вражало серйозністю підходу. А ще ніяково було звертатися до партнера через гарнітуру.

– Е-е, ти мене чуєш… Денисе?

– Так само чітко, як своє серце… Діано, – напружено й рівно відповів той.

Не було схоже, що йому подобається те, що відбувалося. Він відповів неголосно і начебто не сказав нічого такого… але голос із хрипотою раптом пролунав так близько, ніби Демонець не просто стояв за моєю спиною, а нахилився і сказав це просто у вухо. Тілом пробігла хвиля гарячих мурашок, і я миттєво озирнулася, відчуваючи, як спалахнули щоки.

Що це зі мною?

Денис продовжував стояти з пов’язкою на очах, і мені довелося шумно вдихнути… а потім видихнути, щоб приховати ніяковість. Демонець раптом завмер і повернув голову в шоломі в мій бік.

– Кошкіна?

Чорт. Він же чує кожен шерех! Я поспішила повернутися до програми.

– Тут я, – відповіла глухо, переходячи до справи. – Переді мною карта лабіринту. Поки що все в блюрі, але помітно, що проходи вузькі й їх багато. Постарайся мене слухати. Я маю розібратися на місці, як усе працює.

– Яка ідеальна можливість, правда? – тихо зауважив Денис і, помовчавши, додав: – Довести, що ти не Аріадна.

– І як ти здогадався? – відповіла йому в тон пошепки. – Правда. Раптом у мене вийде зробити так, щоб ти назавжди заблукав у лабіринті і тебе зжер Мінотавр! Одним демоном більше, одним менше… ніхто й не помітить.

– Тоді ти програєш, принцесо зливних бачків.

– І ти теж, нечисть! Тож краще подумай про це, перш ніж верзти дурниці!

За сусіднім столиком Марго вже «вела» Влада. Той крокував перед нашими столиками, розставивши ноги й руки, як павук на льоду, розігнавши всіх навколо, і щосекунди уточнював: «Куди я йду? Точно ліворуч? А тепер прямо? Отак прямо? Я просто уточнюю…»

Владислав уточнював так голосно, що разом з ним уточнювалася вся алея учасників. Ми з Демонцем замовкли, а за секунду на майданчику голосно пролунала команда Валентина:

– Увага, пари! Виходимо на старт! У вас є п’ять хвилин, щоб пройти випробування. За хвилину починаємо!

Асистенти тут же провели хлопців до розсувних скляних дверей із номерами. Ті розкрилися, і хлопці зайняли свої позиції. Денис зняв куртку і передав її асистенту, залишившись у чорному гольфі та штанах. І виглядав він збоку, треба визнати, небезпечно привабливо для жіночих очей.

Пф! Навіть зараз красується – орангутанг кокосовий!

Я подумки закотила очі й повернулася до жовтої точки на екрані, яка теж, здавалося, завмерла в очікуванні старту. Сконцентрувавши увагу, поклала пальці на пульт керування камерою й приготувалася не програти.

Музика напруги посилилася, почулося тремтіння гонгу… і Валентин оголосив:

– Три… два… один! Уперед, хлопці, в Лабіринт Довіри!

Та-дах!

Камера на шоломі Дениса увімкнулася, карта відкрилася, і я втупилася в маршрут, прокреслений червоною лінією, що проліг від жовтої миготливої точки, через увесь закручений лабіринт, до фінішу. Хтось із дівчат за сусідніми столиками голосно ойкнув, хтось крикнув: «Біжи!». А я, занурившись із головою у напругу й включившись у гру, вже за мить забула, що нас можуть не лише слухати, а й записувати.

Демонець рвонув вперед, зображення смикнулося, і в мені прокинувся навігатор.

– Стій, не біжи! Годинник на пів на дванадцяту, – чітко скомандувала, сподіваючись, що він зрозуміє. – Зроби п’ять кроків уперед, далі не бачу! Стій! Годинник на пів на дев’яту ранку – давай ще п’ять! Стій! Повернись праворуч… ще на п’ятнадцять градусів, інакше промажеш… Стій! Камера зловила сонце, я нічого не бачу!

– Так нормально? – у вухо віддалося дихання Дениса, і він повернувся рівно настільки, щоб відблиск зник, і з’явилася тінь від стіни.

– Так, йди вперед – тут рівно! Швидше! Знову поворот на дев’ять ранку… Денисе, стій!

– Стою.

– Нічого не розумію. Карта веде по колу. Ще один поворот і ти повернешся в початковий тунель. Тут щось не так – маршрут змінюється просто на очах!

– Думай, Кошкіна, в тебе завжди це чудово виходило. Я сліпий, як кріт, а час не чекає!

Час справді стрімко нісся до кінця, і секундомір у кутку екрана це ясно показував. Я гарячково вдивилася в карту, вибудовуючи короткий шлях до купола.

– Міняємо маршрут! – рішуче повідомила. – Розвертайся на дві години від свого положення і йди прямо. Швидше… Чорт, стій!

– Що сталося? – майже миттєво завмер на місці Денис. Оце реакція! Я б на його місці вже влетіла носом у щось солодке й липке.

Камера хитнулася, і на екрані попереду позначилася сітка з павутиння, натягнута впоперек коридору на рівні грудей, на якій висіли рожеві клапті-лахміття.

– Прямо перед тобою пастка – павутина із солодкої вати або чогось схожого.

– Повертаємо? Чи мені її зірвати?

– Ні, не чіпай! Повземо вперед!

– Повземо?.. Кошкіна, ти серйозно? – сам серйозно уточнив Денис.

– Ну ти ж із нас двох супергерой? Ще й як серйозно! На коліна й уперед!

У навушнику почулося коротке чортихання, а потім тихий смішок:

– Чудовий початок, командирко, – буркнув він, опускаючись. – Такий самий цікавий, як у дитинстві проповзти під столом із десертами. Головне, щоб десерти не проповзли по тобі… липкими черв’яками, пам’ятаєш?

– Ненавиджу! Підніми голову, – сказала я, стежачи за зображенням. – Так, можна встати! Попереду чисто.

Денис піднявся на ноги, і ми обоє тут же підстрибнули, тому що в динаміці пролунало веселе «пшшш!» і на голову й плечі Демонця посипався дощ із блискучих конфетті.

– Браво! Ви активували бонус-настрій і заробили один призовий бал! – радісно сповістив шоу-динамік. – Продовжуйте квест!

– Що це було? – видихнув Демонець, відфуркуючись. – Тьху, до рота потрапило! Я ледь не народив у прямому ефірі! Ей, – звернувся в мікрофон, – а можна без цих штучок?

– Це всього лише блискітки, – не втрималася я від сміху. – Не драматизуй, ти й так виблискуєш. І не відволікайся, ми ще й половини не пройшли.

– Ч-чорт, куди далі?

– Прямо на дванадцять годин широкий коридор, ліворуч на десять годин – вузький. Давай у вузький!

– Смерті моєї хочеш, Кошкіна? – похмуро запитав Денис, але, виставивши руки, рушив у потрібному напрямку. Заляскав долонею по стіні в пошуку входу. – А якщо я там застрягну?

– Тоді я скажу твоїм нащадкам, що ти був занадто товстим, щоб залишити їм на пам’ять листівку «Я, шоу і моє літо в Парижі!». Ти просто зник у лабіринті Довіри, як слабке відлуння… Лізь, сказала! Вже дві хвилини минуло!

Демонець слухняно вліз у прохід і став пробиратися вперед. Але моє зауваження, звісно ж, без відповіді не залишив.

– Подобається мною командувати – так, кішко? Усе життя мріяла?

– Угадав! Язика покажи й пострибай на одній нозі!

Я пожартувала, а Демонець, здається, сприйняв буквально, бо камера раптом загой-далася.

Не стримавшись, я захихотіла й тихо прошепотіла, знаючи, що він почує:

– Ну і хто з нас циркова мавпочка, га? Хто кого веде на повідку? Б’юся об заклад, камери це записали!

– Ах ти!..

– Стоп! – на карті відкрилася нова ділянка, і ліворуч на моніторі спалахнув червоний промінь. – Обережно! – попередила я, раптово захвилювавшись. – Прямо перед тобою на стіні теплова пляма, а під ногами – довга світлова смуга, сантиметрів п’ятдесят. Схоже на датчик руху. Тобі потрібно його переступити, тільки акуратно! Зроби крок, підніми ногу й голову опусти – я маю бачити…

– Прокляття! – вилаявся Денис, але крок зробив і ногу підняв. Сказав хрипко, доки я видивлялася, куди йому ту ногу поставити: – Якщо мені зараз у дупу стрельне факел… знай, кішко, я тебе із зав’язаними очима знайду і…

– Швидше, промінь піднімається! – закричала я.

Демонець ступив… і тут із підлоги вилетіли три повітряні кульки й луснули з гучним хлопком одна за одною. А вже знайомий шоу-динамік голосно і радісно повідомив:

– Вітаємо! Ви успішно пройшли випробування рефлексів і заробили ще один призовий бал! Продовжуйте квест!

Ми обоє на секунду замовкли.

– Знаєш що, партнерко… – голос Дениса в навушнику став загрозливо спокійним. – Якщо в наступному випробуванні прогорлане півень… я вийду з цього клятого шоу просто крізь стіну!

– Не вийдеш, – так само спокійно йому відповіла. – Стіна, може, й фальшива, але штраф – справжній. Тож крокуй уперед, гладіаторе блискіток! Через три кроки поворот праворуч, на третю годину.