Глава 9, частина 2

Прохід виявився з перешкодами-поріжками, і на останньому Демонець спіткнувся. Я могла заприсягтися, що секунду тому жодної перешкоди там не було, але хто б мені повірив. Утім, Денис виявився достатньо спритним, щоб відштовхнутися від підлоги й не впасти.

– Мстиш мені, так?

– Ні, але думай, як хочеш. Залишилося півтори хвилини, ти майже в центрі!

Коридор раптом став ширшим, освітлення м’якшим, а на стінах з’явилися відблиски світла, схожі на брижі. Карта на екрані теж змінилася – тепер на маршруті позначився круглий сектор з поміткою Central Dome.

– Увага! Здається, ти дійшов до купола, – повідомила я, вдивляючись в екран. – У всякому разі, так показує карта.

– І що мені тепер робити?

– Просто йди вперед. Схоже, це проміжна зона.

Десь у лабіринті почулися хлопки, і хтось закричав. Тієї ж миті десь ліворуч увімкнувся звук сигналізації і донісся механічний сміх.

– Очманіти, як атмосферно… – пробурмотів Денис. – Це точно любовне шоу, а не ігри на виживання?

– Не відволікайся! Це звукові пастки, а не кінець світу! – фиркнула я. – Попереду чисто!

Демонець пройшов внутрішню арку, і камера показала невеликий круглий зал – метри чотири в діаметрі. Світло, що проникало крізь скляний купол, освітило підлогу та предмети на ній.

– Стій! – крикнула я. – Обережно, перед тобою зона зі скляними кулями! Не знаю, з чого вони зроблені, але схожі на великі мильні бульбашки. Краще їх не торкатися!.. Зроби два кроки прямо, тепер візьми кут ліворуч на тридцять градусів… йди. Ура, ми один обійшли! Тепер повернися праворуч… йди. Стоп, кут на двадцять градусів… ще три кроки… другий обійшли!.. А тепер повернися ліворуч на сорок п’ять градусів і…

– Та-дам! Перша пара досягла центрального купола! – раптом не гірше півня прогорланила шоу-колонка. – Залишилося зовсім небагато, щоб довести: довіра – це не просто слова! Ви майже біля цілі, продовжуйте квест! Але пам’ятайте, що Дзеркало сумнівів стежить за вами!

– Чорт! – вилаявся Денис. – Кішко, куди? Я втратив орієнтир!

Переді мною на електронній карті позначався один тунель, але насправді їх виявилося два. Один виглядав темним, а другий – був освітлений прожектором і здавався підозріло привабливим для маршруту. Я вибрала перший варіант.

– Перед тобою два тунелі, йдемо в правий! Візьми напрямок «годинник на пів на другу» і вперед!

– Денис, стій! Не слухай її! – раптом пролунало просто в навушниках. – Вона веде тебе не туди! Ліворуч, тобі потрібно в лівий тунель! Ти чув? Ми майже біля цілі!

Що? Я завмерла. Це був мій голос. Один в один, помилитися неможливо! Тільки інтонація інша, така… розпещено-вередлива. І пролунав цей голос так виразно, що змусив мене розгубитися.

– Кошкіна, так ліво чи право? Вирішуй швидше! – поквапив Денис, завмерши на місці. – І кого це «її»?

– Я… я цього не говорила. Це не я!

– Тобто, не ти?

– Денис… – знову кришталево озвався не мій голос, – якщо ти зараз же не звернеш ліворуч, я тебе кидаю! Я не жартую! Ми більше не будемо разом НІ-КО-ЛИ!

– Що-о?! – отетеріло протягнув Демонець, мотнувши камерою, немов спробував знайти мене поглядом. – Кішко, я, звісно, вражений масштабом твоєї уяви, – сказав нетерпляче, – але, може, ми залишимо драму на фінал сезону? Визначся вже – ти мене ведеш лабіринтом чи рвеш стосунки?

– Це не я! Це, блін, пастка! – прошипіла я, відчуваючи, як мене одночасно затоплюють сором, злість і паніка. – Ти що, справді, не чуєш різниці?!

– Денис… любий мій Денис… – прошепотіла НЕ Я найніжнішим голосом в історії шоу. – Просто поверни ліворуч і зроби крок до нашої перемоги. Всього один тунель – і ти переможець! Я тебе поцілую, хочеш?

Аааа! Мені захотілося ляпнути себе по роті – настільки вульгарно це прозвучало!

– Навіть так? – здивовано і водночас незворушно видихнув Демонець. – Ну, якщо поцілуєш, тоді звичайно… Можна і повернути.

– Тільки спробуй! – вирвалося у мене. – Кому сказано, йди праворуч!

– Денис, не слухай її, вона підробка! – знову втрутився мій голосовий двійник. – Злюка і ревнива невдаха!

Що-о?! Від такої нахабності я навіть рот відкрила і повітря схопила, як риба. Це вона зараз… про мене?! А Демонець нічого, відповів із лінивою насмішкою:

– Оу. Ти теж помітила? Ось і я знав, що хтось про це скаже.

– Демонець, клянуся, я тебе четвертую!

– А я поцілую, хочеш? Ти мені одразу сподобався!

– Не смій!

– Тихо ви, обидві! – не витримав Денис. – Одна кричить, інша спокушає – квест мрії на максималках якийсь! Можна мені третю – нормальну? І нехай принесе каву, капці та гавайську сигару… в ліжко. Хм, було б непогано.

– У тебе є пів хвилини, кре… Денис! – видихнула я крізь зуби. – Якщо ти просто зараз не рушиш, я тебе за вуха дістану з твоєї фантазії і приб’ю їх до підлоги… капцями!

Демонець розсміявся і зробив крок праворуч. Побіг проходом, який, на щастя, виявився чистим (поки я подумки клялася собі йому помститися), і за наступні двадцять секунд я провела його вузьким містком над басейном із золотою піною і, нарешті, побачила на карті, що ми вийшли в кінцевий коридор лабіринту – у той, що вів до Арки Троянд.

– Прямо, ми майже на фініші!

Я відчула це по тому, як спітніли долоні й напружилася спина. Кинувши погляд на реальний майданчик, помітила краєм ока, як над Лабіринтом витягнулися знімальні крани, немов зграя шулік, готові ловити «фінальні кадри» і вихід учасників.

Я опустила очі на екран. Карта на ньому показувала один вихід, але насправді їх знову виявилося два. Прокляття! Дідько їх там малює, чи хто?!

– Стій! Перед тобою розвилка і два повороти замість одного!

– У який іти?

– Покрути головою…

Денис слухняно повернув шолом і дав мені можливість оглянути лабіринт зсередини. Ліворуч я нічого не помітила, крім оксамитової завіси. Але ось праворуч…

Моя гордість, потоптана нахабним сміхом Демонця, раптом підняла голову і мстиво вильнула хвостом. Як він мене обізвав? Ревнивою невдахою? Злюкою? І нехай не він буквально – це неважливо. Важливо, що він із цим хибним твердженням БЕЗСОВІСНО погодився!

У лівому проході, біля самого виходу, стояв надувний басейн, доверху наповнений чимось білим і летючим. Дуже схожим на борошно.

Демонець стояв, напружений до кінчиків пальців. У передчутті фінішу готовий зірватися на біг за першим моїм словом. І я це слово сказала. Наслідуючи Дзеркало сумнівів, прошепотіла найніжнішим і найчуттєвішим голосом в історії шоу – о, я вже постаралася!

– Ліворуч, Денис! Швидше! Пам’ятай, на тебе чекає поцілунок! Один крок – і ти вільний!

Мабуть, в голові у Демонця стався збій. Бо він знову смикнув головою, звіряючи голос із внутрішньою інтуїцією, нічого не відповів, але цього разу мене не послухав. Повернувся і стрімко рушив праворуч.

А далі все сталося в одну мить. Я почула гучний луск, приглушене: «Ох… Тьху!.. Матір твою!..», і екран переді мною перетворився на суцільну молочну пляму. А з Арки Троянд – з її «чорного виходу» – вилетіла хмара білого пилу. Пу-ух!

Усі на майданчику завмерли, навіть музика стихла. А за секунду з хмари борошна на галявину викотився спершу шолом, потім з’явилася розпатлана сива голова Демонця, а потім вийшов і він сам – увесь білий, як сніговий єті. Дуже злий і незадоволений сніговий єті, самі блакитні очі та ікло виблискують.

Яке щастя, що я сиджу далеко. Від дикунів, особливо в паніровці, краще триматися подалі!

– Господи… – у Рити-асистентки підстрибнули кучерики, і вона притиснула долоню до губ, пробігаючи повз мій столик. У ній явно боролися почуття жаху та захвату, тому що вона видихнула: – Епічно, як у кіно!

– Отже, леді та джентльмени, – урочисто проголосив Валентин, виходячи до арки з трояндою в петельці та мікрофоном. – У нас є перший переможець у номінації… «Білосніжка шоу»! Учасник під номером два пройшов Лабіринт Довіри з труднощами, але дістався фінішу першим! А що ми цінуємо в наших учасниках найбільше? Правильно – прагнення до перемоги!

Валентин зробив паузу, оглянув Дениса з батьківським теплом і чарівно посміхнувся в найближчу камеру. Нахилившись до об’єктива, знизив голос і змовницьки прошепотів:

– Адже хто сказав, що шлях до кохання встелений пелюстками троянд? Зовсім ні. Іноді герою випадає шанс битися… з мішком борошна!

На майданчику на мить повисла тиша – ідеальна для залпу оплесків. А потім у цій тиші хтось голосно розреготався. Непристойно дзвінко.

Ах-ха-ха-ха!

Упс. Здається, це я.

Усвідомивши це, я швидко прикрила рот рукою і схопилася, не знаючи, куди бігти – у ліс чи в пересувну гримерку під захист до Грині. Демонець стояв на галявині білий, похмурий, і дивився на мене так, як дивиться мисливець на ціль перед влучним пострілом. Немов розраховував відстань, де зможе мене перехопити.

– Поділися з нами, Денисе, які в тебе враження після проходження лабіринту? – бадьоро запитав Валентин у хлопця, простягаючи мікрофон. – Чи важко було йти в команді з Діаною?

Демонець повільно витер щоку, залишивши на обличчі темні смуги, і запросто відібрав у ведучого мікрофон.

– Ні, – відповів, скрегочучи зубами. – Обожнюю це шоу. Особливо свою партнерку. Вона така… щира.

– Як мило! – просяяв Валентин. – І як зворушливо це чути!

– Особливо, коли сміється, – додав Денис, помітно стримуючись на місці. – Захоплююся її інстинктом самозбереження. А точніше, – він понизив голос до шипіння, – його відсутністю…

Мій інстинкт самозбереження просто кричав: «Біжи!» І щойно з лабіринту показався другий учасник, музикант Марк (весь у рожевій піні й чомусь босоніж) – я втекла на п’ять хвилин у жіночу кімнату. А коли повернулася, нас уже вишикували біля фінальної межі поруч з іншими парами, і режисер попросила всіх усміхатися, поки камера повільно облітала учасників, вишукуючи найвиразніші обличчя для підсумкового монтажу.

Однак терпіння надовго не вистачило, і щойно оператор віддалився, пари щосили почали обговорювати один з одним етапи квесту. Наприклад, Влад сперечався із сердитою Марго, роздуваючи ніздрі й почервонівши до вух:

– Це ти винна, що я проломив стіну і застряг! Заладила: не бачу, не бачу… А наче я бачу! Там проходи для гномів і все нерівно, зрозуміла?!

Він виглядав так, наче програв битву зубастому догу й пульверизатору одночасно – увесь у кольорових плямах, з відірваним погоном на жилетці, дірою на кілті й порваним рукавом.

– Звичайно, винна, – отруйно парирувала Марго. – Треба було взяти будівельний рівень і вирівняти тобі мізки! А може, ти чекав, що я надую лабіринт насосом, щоб ти в нього помістився?

Блондинка роздратовано хитнула підборіддям, запахнула на грудях хутряну накидку й демонстративно відвернулася, наче грюкнула дверима.

Настя та Артур підійшли останніми, і дівчина намагалася відірвати від партнера шматок сітки, в якій той заплутався, наче риба в неводі. При цьому хлопець стояв із таким виглядом, ніби просто тестував новий вид модного аксесуара.

– Усе під контролем, не хвилюйся.

– Нічого не під контролем, не заспокоюй. Я так і знала, що все переплутаю! Це через мене ми програли!

– Подумаєш, дурниці. Програші взагалі корисні для життєвого досвіду, так психологи кажуть.

– Ти просто не хочеш визнати, що тобі не пощастило з партнеркою!

У музиканта Марка, після зустрічі з рожевою піною, волосся стояло дибки, переливаючись на сонці іскрами. І загалом хлопець виглядав так, наче щойно обіймався з трансформатором.

– Це статика! – голосно коментував він усім навколо, стоячи в кедах, які йому приніс асистент, але вже без шкарпеток. – Просто іскри між нами з Оксі занадто сильні! Заздріть, йоу!

Його пара Оксі в цей момент із сумною міною розглядала свій манікюр, тож заздрість у їхній бік навіть не дихала.

Я стояла поруч із Демонцем, поправляючи на плечі гладкий хвіст, і відчувала, як його пильний погляд пропалює в мені діру. Наче більше дивитися нема на що!

– Ну і навіщо злитися? – зауважила неголосно, дивлячись у протилежний від хлопця бік. – Сказано ж було: «ліворуч». Я не винна, що ти не розчув.

– Я тебе чудово розчув, – холодно процідив Денис.

 – Тоді чому пішов праворуч? Проблеми з координацією?

– Тому що… – він стиснув щелепи і зробив крок ближче. – Ти сама знаєш, чому!

Я повернула голову і подивилася на хлопця. Примружила мстиво очі.

– Поняття не маю!

– Брешеш, Кішко!

Можливо, й так. Але йому нізащо не зізнаюся!

Я витримала паузу, випрямила спину і тихо, але дуже сміливо припустила:

– Злякався поцілунку?

– Що? – сторопів Демонець.

– Бідний, так засмутився, що доведеться цілувати ревниву невдаху, що вирішив утекти із шоу? Але не вийшло, і тепер ти стоїш тут, як снігова людина зі своєю дресирувальницею, і злишся. – Я широко посміхнулася. – Не плач, єті! Дати тобі льодяника, щоб слина з ікла не капала?

У Демонця від злості заходили щелепи, і борошно з волосся посипалося.

– Дякую, обійдуся! – відрізав він. – У мене від тебе й так у крові цукор зашкалює!

Відповісти нічого не встигла, бо режисер крикнула в мегафон: «Учасники, увага!», а Валентин узяв мікрофон і голосно оголосив:

– Леді та джентльмени! Ми з нашими експертами підбили підсумки першого квесту. Переможцями випробування під назвою «Лабіринт довіри» стають… Діана і Денис! Пара номер два показала приголомшливий приклад взаємодії партнерів і пройшла лабіринт першою! І попри штраф у фіналі, бали за видовищність у них – максимальні! Дорогі учасники, привітайте пару та один одного!

На майданчику пролунали мляві оплески, я розгубилася, а Демонець раптом просяяв посмішкою. Вишкірився білозубо на всі камери, поплескав над головою в долоні, як переможець, повернувся… і притиснув мене носом до своїх грудей.

– Тьху… тьху!.. Ти з глузду зʼїха…

Відірвати ніс не вийшло. Груди в Демонця виявилися широкими, і він гарненько витер їх моїм обличчям, як рушником. Гад!

– Ах ти!.. Та я тебе…

Демонець раптом відірвав мене від себе, але лише для того, щоб Рита-асистентка змогла сунути між нами мікрофон:

– Діано, скажи кілька слів для глядачів!

Що?

– Я… я так рада! Просто до зірок!

– А ти, Денисе?

– Аналогічно! Бачите, не можу Діану від себе відпустити. Не дівчина, а справжній скарб!

І знову мене носом до грудей притиснув. Так щиро, щоб я змогла відчути смак борошна на своїх зубах.

– Тьху, ненавиджу!

Наступної миті я вирвалася і схопила його за шию. Не знаю, що подумали про нас організатори, мені було байдуже. Я повисла на Демонці, вчепилася у светр і прошепотіла крізь зуби у вухо:

– Ну все! Це війна, нечисть!

 – Саме так! – відповів Денис так само тихо, щоб камера не вловила голос, і пообіцяв: – І ти в ній не переможеш!