Глава 17, частина 2

Увага! Це друга частина продочки.
👈 перша
***
Остання лекція закінчилася, я попрощалася з подругами і вийшла на вулицю.

Лютневе повітря, колюче й вогке, миттєво привело до тями, обвіявши обличчя холодом. Поки вагон метро швидко постукував на стиках, пролітаючи між станціями, мені вдалося заспокоїтися і взяти себе в руки. А подумавши трохи і подивившись у темне вікно, я й зовсім вирішила: навіть добре, що сталася ця сутичка з Демонцем. Тепер я не почуватимуся ніяково через учорашнє «фісташкове безумство з пульсометрами», а буду гордо й незалежно… грати роль його пари.

Але «жарт» обов’язково пригадаю!

 У великому павільйоні панував звичний робочий хаос, помножений на масштаб команди й метушню виїзних зйомок. Щойно ми, дівчата, зібралися в загальному холі, до нас вийшла незмінна асистентка Рита Горностай, струснула рудими кучериками й приголомшила планом на вечір:

— Дівчата, увага! У всіх рівно година на збори й ні хвилиною більше! У нас виїзд у стару частину міста, в модний арт-лофт на кіностудії. Тема вечора «Бал темних сердець». Нуар, готика й хорор. Ваші стилісти вже в курсі й підготували образи. Не сперечайтеся, не затримуйте команду і пам’ятайте: камери почнуть писати одразу, як тільки ви вийдете з автобуса. Тому втомлені обличчя залишаємо тут, а самі… — Рита махнула папкою, — бігом по гримерках!

 До четвертого дня зйомок дорогу до Грині я вивчила як до себе додому, тому дійшла до потрібного приміщення впевненим кроком. Стиліст-здоровань уже чекав на мене і швидко затягнув у свій куточок за окрему ширму.

— Привіт, сонце! Знімай це, це і це теж! — скомандував, стягуючи з мене сумочку, кофту й резинку з волосся. — Мерщій у крісло і ні слова! — попередив, коли я запитально відкрила рот.

 Сам він стояв на робочому місці в повній бойовій готовності: пензлі для макіяжу готові, гребінець у руці, лак для волосся під пахвою, а на вішалці за його спиною висіло щось дивної форми, прикрите чорним чохлом.

Я все ж пробурмотіла:

— Привіт.

Молодий чоловік кивнув і зсунув брови.

— Сьогодні ми зробимо з тебе не просто красуню, Діано. Сьогодні ти маєш вийти звідси як зброя перемоги. Небезпечна й нищівна! Завдання зрозуміла?

— Що?! — я не на жарт напружилася. Мій рішучий запал на побачення якось враз випарувався. — Гриню, сподіваюся, ти не зібрався вбрати мене в костюм амазонки? — жахнулася, згадавши наші розмови з дівчатами. Хто тих сценаристів знає. Видадуть спис із томагавком і змусять полювати… на хлопців у кущах!

 У думках тут же виплив Демонець, і я прикусила язика, уявивши картину, як Денис із кокосом у руці рятується від мене втечею, забираючись на найближчу пальму.

Гм-м, а може, ідея не така вже й погана? Бігаю я швидко, кричу голосно, образу пам’ятаю… Але Гриня так суворо на мене поглянув, що мені стало ніяково за свою фантазію.

 — Крихітко моя, — нахилився стиліст ближче, обдаючи мене харизмою упевненого в собі чоловіка, — амазонки — не мій профіль. Я естет, і мені потрібен ментальний удар у саме серце. Ніяких джунглів! На тебе чекає старий лофт, цегляні склепіння і напівтемрява пильної вітальні. Тієї самої, у якій хтось колись залишив на підлозі червоні плями… Чого саме, сама додумай.

— Кошмар, — видихнула я.

 Гриня відхилився і спритно мазнув праймером по моїх щоках, розпочинаючи макіяж.

— Послухай дядька Гриню, — продовжив, працюючи з косметикою, як фокусник. — Сьогодні, Ді, ти маєш не просто з’явитися на проєкті. Якщо хочеш перемогти й не вилетіти з шоу, ти повинна перетворитися на скалку в серці, яку неможливо витягнути, не стікаючи кров’ю. Щоб твій партнер, побачивши тебе, забув, як дихати, не те що дивитися на іншу. Більше я сказати не можу, але повір — у нас тут закулісна боротьба точиться не менш запекла, ніж під камерами, а програвати я…

— … Не збираєшся, — закінчила я за чоловіка.

— Розумниця! — усміхнувся Гриня і, розвернувши крісло, запустив у моє волосся гребінець. — Тому о́браз я тобі підібрав відповідний до сьогоднішнього меню побачення.

— Але мій партнер і так дихає через раз, коли мене бачить, — чесно зізналася я, згадавши нашу з Денисом нещодавню сутичку в університеті. — Правда, від бажання мене придушити. Тільки я тобі цього не казала.

Гриня хитро хмикнув, але промовчав, а я зітхнула.

— А що за меню? Новий сюрприз від Валентина?

— Дізнаєшся на місці. А поки заплющ очі й не заважай художнику творити. Ти у мене сьогодні — Чорний лебідь. І повір, коли Денис тебе побачить, його вчорашній пульс здасться йому дитячим лепетом.

 Гриня працював швидко, мовчки й зосереджено. Обличчя старанної студентки зникало на очах. З’явилися глибокі «смокі-айс» із тонкими стрілками й довгими віями — вони зробили мій погляд майже гіпнотичним, а бліда шкіра в поєднанні з винною помадою надала обличчю якоїсь гордої, холодної крихкості.

 Волосся Гриня залишив розпущеним і важким, але вирівняв його і гладко зачесав назад, відкриваючи обличчя і скроні. Маківку підняв в акуратному об’ємному начосі, а скроні заколов невидимками в стилі «ірокез» так туго, що шкіра на вилицях натягнулася, і я з цим гламурним зухвалим начосом стала схожа на голлівудську зірку, не менше.

 «Треба ж, — здивувалася власному відображенню, — яке у мене, виявляється, точене підборіддя». З такою зачіскою і макіяжем хочеш не хочеш, а доведеться тримати марку «хижачки».

Гриня додав у куточки очей трохи мерехтіння, на губи — благородного блиску і, піднявши мене з крісла, з урочистим виглядом розстебнув чорний чохол.

 — Одягай і не сперечайся. Це — твої обладунки на сьогодні. Зараз я вийду, але за три хвилини повернуся. Час пішов!

— Стій! — я приголомшено вставилася на вбрання, відчуваючи, як у роті пересохло.

На тонких плічках висіла коротка сукня-пачка з жорсткого фатину і шкіряний корсет, що обіцяв позбавити мене можливості дихати. І… мамо рідна… я простягла руку і помацала предмет нижнього одягу… панчохи в дрібну сітку. Усе глибокого чорного кольору.

 — Гриню! — я в жаху обернулася до стиліста. — Я не можу це одягнути! Це ж пачка! Я в ній буду схожа на чорного лебедя, який щойно втік із рок-концерту. А панчохи? Я не звикла до такого одягу…

 Але мій персональний деспот лише клацнув пальцем по циферблату годинника й вийшов, щільно засунувши за собою штору. Простогнавши у стелю, я почала швидко переодягатися…

Господи, я ніколи не носила панчохи. Сподіваюся, ця диво-сукня прикриє мої стегна до лінії пристойності. Бо мереживо на панчохах, звісно, гарне, але якось це занадто!

 Прикрила. Пишна спідниця ззаду виявилася навіть нижче колін, але от спереду…. Спереду вона зухвало злітала вгору, відкриваючи мої ноги у всій їхній відвертій довжині.

— Так і знав! Сонце, ти в цьому вбранні — богиня бурлеску! — видав вердикт Гриня, повернувшись, і одразу взявся спритно затягувати на моїй спині шнурівку корсета. Я мимоволі випрямилася, видихнувши залишки протесту. — Сьогодні на балу «Темних сердець» ти повинна не просто сяяти, ти повинна сліпити. І суперниць теж!

 — Мені вже страшно, — чесно зізналася я, згадавши Марго й Іветту.

Здоровань узяв мене за плечі й повернув до себе. Подивився суворо зверху вниз, як учитель дивиться на учня.

— Зберися, Ді! — сказав серйозно. — Увімкни холодну впевненість і тримай спину прямо, усе інше я вже зробив. І пам’ятай головне…

— Що це всього лише шоу, так? — я спробувала невдало пожартувати, жалібно усміхаючись. — Подумаєш, панчохи. Буде чим онукам похвалитися.

 Гриня тихо засміявся й дістав із взуттєвої коробки стильні, вузькі черевики на стійкому підборі та шнурівці. Коли він допоміг мені їх застебнути, вони щільно облягли щиколотки, ідеально поєднуючись із панчохами та пачкою.

Здоровань розвернув мене за голі плечі до дзеркала і підморгнув, зустрівши у відображенні мій розгублений погляд. Закінчив думку:

— Пам’ятай, що у тебе найкрасивіші ноги на цьому проєкті, Ді, повір естету.

 Я завмерла і… повірила. Із дзеркала на мене дивилася незнайомка: зухвала, небезпечна і до біса красива. «Такою» я себе ще ніколи не бачила. Корсет піднімав груди, коротка спідниця-пачка до середини стегна відкривала затягнуті в сітку ноги, а оксамитовий чокер на шиї підкреслював блідість і гладкість шкіри.

 — І останній штрих, — повернувся Гриня до столика, — у нас залишилося чотири хвилини часу.

Він дістав із коробочки сережки-підвіски й обережно вдів мені у вуха. Я ахнула.

Сережки були у вигляді крапель із тонких металевих ланок, у які впліталися чорні лебедині пір’їни. Вони діставали мені майже до оголених ключиць і виглядали як ритуальна прикраса.

Ми обоє замовкли.

 — Діано, тепер ти готова до битви, — голос Грині став серйозним. — Сьогодні вона буде не на життя, а на виліт. Тож іди й покажи всім, як кусаються чорні лебеді! І що б там не придумав Валентин, пам’ятай — у цьому танці ти ведеш. Тож іди й задай свою музику. Другого шансу не буде!
_________
П.С. Дякую, дівчата, що читаєте! 😘 В групі ФБ покажу артик Діани - вона така красотка 😍