Глава 17, частина 3

З гримерки я вийшла загорнута Гринею у важкий оксамитовий плащ із глибоким каптуром — чорний, теплий і такий, що надійно приховував мій образ від цікавих очей. Але головне — з театральною маскою на обличчі. «Так треба для інтриги», — пояснив стиліст, і я почувалася б у цьому вбранні страшенно ніяково, якби на виході з павільйону не виявила, що всі дівчата-учасниці вбралися в такі ж плащі та маски. Отакою похмурою зграйкою, схожою на тіні, слідом за асистенткою ми проковзнули до виходу й залізли в автобус.

 До старої кіностудії доїхали мовчки, розсівшись по одній людині на окремих сидіннях, немов члени таємної масонської ложі, яким заборонено розмовляти одне з одним. За командою Рити зграйкою увійшли до лофту, і я мимоволі затамувала подих, раптово опинившись у декораціях готичного фільму.

 Величезний простір старого цеху зсередини підсвітили лампами і вбрали інтер’єр так майстерно, що він перетворився на бальну залу старовинного замку. Цегляні червоно-коричневі стіни у світлі безлічі свічок здавалися благородним каменем. Запах воску, старого дерева й чогось специфічного, що нагадувало ладан, огорнув нас і переніс у світ іншої реальності. Мабуть, такі відчуття переживають актори на зйомках масштабного кіно. Хоча ми зараз від них, чесно кажучи, нічим не відрізнялися.

 — Дівчата, увага! — перед нами з’явилася режисерка проєкту, вродлива брюнетка у в’язаній шапочці, джинсах і з мегафоном у руці. Вона швидко вишикувала нас у ряд і скомандувала: — Щойно заграє заставка шоу — починаєте рух і йдете до середини зали, строго до жовтої позначки. Там зупиняєтесь і повертаєтесь до ведучого. Жодних розмов і зайвих рухів до його команди. Усі почули? Просто завмріть!

 Вона розвернулася і скинула руку, як диригент перед своїм оркестром, даючи сигнал операторам і звукорежисеру.

— Три секунди! Дві… Хлопці, мотор! Камери пішли! Почали!

 Тієї ж миті залунала музика, спалахнули контрові прожектори, перетворюючи наші фігури на тлі палаючих свічок на чорні силуети. Ми рушили вперед, і якби в цю хвилину до моїх губ піднесли мікрофон, від пафосу подій я не змогла б вимовити ні слова.

 Одночасно з нами з протилежних дверей зʼявилися хлопці в таких самих темних мантіях і каптурах. Вони пройшли до своєї жовтої межі й зупинилися. Ми всі вишикувалися в одну лінію і повернулися до узвишшя, на якому в колі світла вже стояв неперевершений Валентин.

 У чорному смокінгу, з бордовою трояндою в петлиці, темноволосий чоловік сліпуче усміхався, немов сам князь Дракула, що запросив гостей на специфічну вечерю. Залишилося тільки оголосити про головну страву вечора і відростити ікла, а так атмосфера – не підкопаєшся.

 Знайома заставка змінилася звуками проникливої віолончелі… і раптово обірвалася, зануривши великий лофт у дзвінку тишу.

 — Дорогі учасники, леді та джентльмени, ласкаво просимо на Бал темних сердець! — голос Валентина, посилений акустикою приміщення, луною прокотився під склепінням стелі й завис у повітрі. — Сьогодні ви прибули до цього старого будинку, сповненого похмурих таємниць, привидів і скелетів у шафах, щоб пройти головне випробування нашого проєкту — істинну Алхімію почуттів! Сьогодні Купідон дасть вам шанс довести, що справжнє кохання не боїться порівнянь і сліпе до спокус. Або, — Валентин зробив інтригуючу паузу, — подарує можливість уникнути фатальної помилки.

 Він зробив крок уперед, нахилився — і світло ковзнуло по його обличчю, роблячи усмішку підкреслено небезпечною. Валентин майже прошепотів у мікрофон:

— Отже, четверте побачення, четверта зустріч і головне питання вечора: ви впевнені, що Колесо долі зробило правильний вибір? Що саме та людина, яка поруч із вами, а не інша, змушує серце битися швидше? А що, як це лише ілюзія? Самообман? Збіг обставин і нічого більше? Ще не пізно чесно відповісти собі на це запитання і… все змінити.

 Ведучий випрямився, і його голос набрав нової сили:

— Дорогі учасники, сьогодні Купідон дарує вам рідкісну можливість перевірити свої почуття і зробити вибір заново. Помилитися легко, а от виправити наслідки іноді неможливо. Тож будьте чесними з собою до кінця!

 Тиша навколо стала щільнішою, а в ряду пробігло ледь помітне ворушіння. Кілька дівчат поруч нервово перезирнулися, не розуміючи, до чого веде Валентин. Та я й сама напружилася, відчуваючи якийсь підступ. Сподіваюся, нас не змусять шукати скелетів у шафах? Хтозна.

Чи не про них натякала мама? Що вони ще вигадали?

 — Леді, попрошу вас стати у щільне коло, спинами одна до одної, і опустити голови, — наказав Валентин. — Джентльмени, а вас попрошу стати в широке коло і рухатися навколо дівчат, поки триватиме музика. Щойно остання нота вщухне — зупиніться і поверніться до тієї, навпроти якої опинилися. За моєю командою покладіть руку їй на плече. Довіртеся магії випадку. Маестро, музику!

 Заграло похмуре танго, різке й тривожне. Ми стали так, як просив ведучий, і хлопці почали повільно обходити нас по колу. Каптур нависав так низько, що я майже нічого не бачила, тільки носки їхнього взуття, тіні рухів і коливання мантій. Свічки мерехтіли, і від цієї дивної дії мороз ішов по шкірі й калатало серце. Що відбувається?

 — Стоп!

Музика різко обірвалася, і голос Валентина цього разу пролунав зовсім поруч, ніби він спустився в залу:

— Панове, поверніться до дам і зробіть крок уперед. Відзначте увагою ту, яка сьогодні стане вашою парою на вечір.

 Що? Я застигла, переставши дихати. Тільки не це…

Прямо навпроти мене завмер високий силует. А потім на моє плече опустилася важка долоня і без зайвих церемоній моє плече обмацала. Якщо це Демонець, я його приб’ю!

 — Джентльмени, вибір зроблено, — проголосив Валентин. — Купідонові набридло стріляти в одні й ті самі мішені, він стверджує, що справжня алхімія не боїться випробувань. Сьогодні ми це перевіримо. Ми розриваємо ваші пари на одне побачення… і створюємо нові союзи! Хлопці, зніміть із леді плащі та маски і передайте асистентам!

 Музика повернулася, і я відчула, як на мені розстібають плащ, відкидають із голови каптур і знімають маску. А потім побачила радісні очі нового партнера.

Переді мною стояв Марк, музикант — у чорній атласній сорочці, з гладко зачесаним назад волоссям. Ми обоє від подиву роззявили роти, але він оговтався першим.

 — Очманіти! Оце так джекпот, — радісно видихнув хлопець, розпливаючись у широкій усмішці. — Клянуся, удача мене любить. Привіт, крихітко!

— Привіт… — я розгублено насупилася, відчуваючи оголеною шкірою плечей прохолоду «бальної» зали і власну невпевненість в голосі. — Але мені здалося…

— Та годі, не скромничай, бейбі. Я знаю, що ти рада. Зі мною не засумуєш! — Марк ковзнув по мені оцінюючим поглядом і захоплено округлив очі. Ще б руками помацав — так витріщився на корсет. — Вау! — безсоромно присвиснув. — Офігенно виглядаєш. Як рок, секс і провокація в чистому вигляді. Я готовий стати твоїм медіатором, Ді, якщо ти згодна бути гітарою в моїх руках. Запалимо цей склеп баладою кохання? Я сьогодні вампір.

 Марк поклав руку мені на талію, і я ледве стрималася, щоб не влупити його «кадилом у лоб». Що він верзе? Яка балада? Який медіатор? Я не зрозуміла, де мій Демонець?!

Тьфу, «мій» не в прямому сенсі слова, але… де він? Я до нього звикла! Хто вигадав цей дурний сюрприз?

 Я сама не очікувала, але новина про обмін парами вибила мене з колії. У грудях з’явилося дивне відчуття, ніби мене раптом штовхнули з пірса у воду, а запитати забули: чи вмію я плавати. Ні, звісно, я не в захваті від Демонця, але… він хоча б був «своїм», я знала, чого від нього чекати. А хлопець переді мною стояв геть чужий і жодною краплею до себе не прихиляв. Ще й дивився так, що захотілося відібрати в асистента плащ і закутатися в нього по самі вуха.

 Я непомітно скинула з себе руку Марка і повернула голову, відчувши на собі близький погляд. Денис, у чомусь чорному зі сріблом, стояв через одну пару від нас і тримав у руці маску, яку щойно зняв зі своєї нової партнерки, художниці Каті. Дівчина вже оговталася від сюрпризу Валентина і буквально сяяла, дивлячись на хлопця такими палкими очима, ніби виграла головний приз вечора. Вона щось щебетала йому, але він її не слухав, він здивовано дивився на мене.

А може, мені тільки так здалося, бо гарненька брюнетка Катя, у білому повітряному образі, раптом торкнулася долонею щоки Демонця, змусивши його кліпнути й повернутися до неї.

Між нами ніби захряснули двері, і я залишилася сама.

 — О-у, дивись, — пожвавішав Марк, простеживши за моїм поглядом, — твій колишній уже не сумує. Швидко ж він переключився. Б’юся об заклад, ця бейбі не впустить свій шанс. Ха-ха! Вона тільки на вигляд мила, а насправді там зубки в три ряди, як у акули. Повір моєму досвіду!

 Усередині щось болісно стиснулося, ніби мене зрадили, і стало нічим дихати. Але хто, Демонець? Ха, смішно. Та він тільки радий здихатися Кошкіної. Така удача — змінити ворогиню дитинства на захоплену шанувальницю.

 — Він не мій колишній, — я повернулася до Марка і відповіла трохи різкіше, ніж збиралася. І тут же натягнуто усміхнулася в об’єктив камери, що проїжджала повз. — А ти — не мій теперішній, зрозумів? Розслабся! По тобі теж не скажеш, що ти засмутився через обмін.

 — Хто, я? — Марк розсміявся. — Жартуєш, крихітко? — він нахилився нижче, знову обвиваючи довгою рукою мою талію. — Я закоханий виключно у важкий метал, решті просто пудрю мізки. Але з тобою цей номер не пройде, тому скажу чесно: заради рейтингу та світової слави я готовий валяти дурня з ким завгодно. А з такою дівчиною, як ти, мені сьогодні сам Дракула велів запалити. Люблю фатальних блондинок… особливо в темних кімнатах, ха-ха!

 Кошмар. Гумор на рівні кретинізму. І з цим типом мені доведеться витримати ціле побачення? Це йому я маю довіритися за версією мами? Мені вже страшно!

Господи, ну чому оператор уже дві хвилини стирчить поруч, жадібно ловлячи кожен кадр? Невже більше знімати нікого? Довелося ввімкнути опцію «чарівність» і зубасто усміхнутися «партнеру»:

 — Я улещена… М-марку, ти такий милий. Тільки… відчепися! — прошипіла крізь зуби, скидаючи з талії настирливу руку.

 — Отже, пари зустрілися! — Валентин знову з’явився в промені світла. — Настав час представити їх глядачам і розпочати наш бал! Кожна пара, коли я назву ваш образ, має привітати нас «темним» танцем і зайняти своє місце на багряній підлозі. Ми хочемо бачити хімію між вами та вашу грацію!

 Що? Я відчула, як мене накриває неабияке хвилювання. «Темним»? Це як? Я й білий затанцювати не ризикну, хоча сім років займалася танцями. Але моєму новому партнеру, схоже, було фіолетово. Він милувався своїми шкіряними штанами та шовковою сорочкою, в якій високий і худий Марк із пригладженим гелем волоссям, підведеними очима й рокерським ланцюгом на шиї виглядав як худий пес-вовкулака на прогулянці.

 — Пара номер один! — оголосив Валентин. — Гладіатор і його Жриця! Ваше Північне танго! 

Залунала різка, надривна музика з красивим стаккато. Верхні прожектори забарвили підлогу в гранатовий колір, і на середину зали вийшли Влад і Настя. Я мимоволі підняла брови. Схоже, Гриня не жартував, коли попереджав, що сьогоднішнє побачення стане битвою не лише учасників, а й стилістів. Побачене вражало.