Глава 7, частина 2

POV Чиж

Суботнього зимового ранку в будь-якому дворі будь-якого містечка життя починається трохи пізніше, ніж зазвичай. Ось і цього вихідного дня в рідному дворі будинку батьків стояла відносна тиша, і до під’їзду я кралася, як до міської межі польова миша. Не відсвічуючи у вікна сусідів фізіономією і низько натягнувши шапку на очі.

Причиною такої дивної поведінки з мого боку був колишній хлопець — сусід зі сходового майданчика і моє перше кохання. Точніше той факт, що цими вихідними він теж гостював у батьків і зараз перебував поблизу.

Щоб із ним не зустрітися, я була готова на будь-які хитрощі, навіть стати Людиною-Невидимкою або Бетменом й влетіти у вікно. З мене із лишком вистачало наших зустрічей в університеті та багатозначних поглядів: «Повернись, я все пробачу». І якщо у великому місті мені здавалося, що факт розставання для нас обох очевидний, то в рідному містечку пам’ять колишньому з незвичайною постійністю зраджувала, і він знову і знову дошкуляв мені зустрічами й з’ясуванням стосунків. А точніше сказати — діставав «справжнім почуттям», яке, на його тверде переконання, три ха-ха, завжди належало одній Анфісі Чижик.

Я увійшла в під’їзд, збігла на носочках на третій поверх і заскреблася в знайомі двері ключем. Увійшовши в рідну домівку, зачинила двері за собою і, тільки коли клацнув замок, неголосно гукнула батьків:

— Ма-амо? Та-ато? Ви де? Це я!

У передпокої смачно пахло їжею, на кухні неголосно бубонів телевізор… Скинувши з плечей пуховик і знявши чоботи, я вирушила назустріч запахам.

— Анфісо! Доню! Ну нарешті приїхала! Іди швидше до мене, моя дівчинко, я тебе обійму! — видихнула мама, зустрічаючи мене міцними обіймами з поцілунком. Розвернувши перед собою, за дві секунди обмацала й оглянула щодо цілісності, і знову притиснула до себе.

Як же я люблю повертатися додому!

— Привіт, мамусю!

— А щоки-то, щоки які з морозу холодні! Фанечко, ти замерзла? Де твій шарф? Чому так легко одягнена? Ти що, схудла? А ну ж светр підніми! Звісно, і футболку під нього не вдягла! Й очі блищать. Ти випадково не захворіла, донечко?

— Та ні-і! — я засміялася і сама міцно-міцно обійняла маму.

Неважливо, що я відчуваю в душі, і взагалі, що за розгардіяш коїться в житті. Мам не можна засмучувати, їм за нас удвічі болючіше. Якщо в нас на серці тріщинка, то в них — розлом. Якщо подряпинка, то в мам — жива рана. Ось побуду поряд, насичуся любов’ю, а потім знову піду у велике життя оптимістом. Мами, вони вміють усе по поличках розставляти.

— Фанько, ти чого? — здивувалася матір, посміюючись. — Скучила? — у дитинстві я взагалі висіла на ній, як павук. Та й на батькові теж.

Я кивнула:

— Ще і як! Ма-амо, а чим так смачно пахне? — примружила одне око, заглядаючи в улюблене обличчя. — Невже ватрушечки?

— Вони самі, твої улюблені. Добре, Фаню, що ти зранку зателефонувала. Я на ринок збігала й ось… уже скоро спечуться. А поки давай-но сідай, поїж із дороги. Федя ще ввечері суп із галушками на реберцях приготував. Як знав, що ти приїдеш.

Ум-м-м. Люблю реберця! І тата люблю!

Руки вимила, сіла за стіл і запрацювала спритно ложкою. Чав, чав. Ні, ну справді ж їсти хочеться!

— А де тато-то?

— Та з Юрою поїхали на риболовлю. Клювання у них, бачте, сезонне! Ну нічого, до обіду повернуться. А до вечері, може, і рибка буде.

Мама насупилася, я теж.

— Фаню, там до Юри з Діною син приїхав. Звали нас із батьком на чай, але ми не пішли.

— Я знаю. Він мені телефонував.

— Ти дивись, — мама неприємно здивувалася, а я ледь не вкусила себе за довгий язик, — скільки часу минуло, а все ніяк не відв’яжеться. Може, донечко, мені з Діною ще раз поговорити? Як думаєш?

— Ні, мамо, — я легко відмахнулася. — Кинь! Бракувало ще вам із татом у наші справи лізти. Самі розберемося, подумаєш! Уже не діти.

З батьками «колишнього» родителі дружили багато років. Разом у будинок заселялися, разом дітей у школу-садок водили, жили двері у двері. З нашим розставанням дружба між сім’ями охолола. (Та що там, був час, коли впала до точки замерзання!) Та все ж зараз стосунки із сусідами батьки намагалися підтримувати приятельські. Та і здається мені, що обидві сім’ї ще потайки на щось сподівалися, але я ці надії намагалася категорично не помічати.

Реберця були такими смачнючими, що я навіть кісточки погризла. Мама якраз дістала з духовки рум’яні ватрушки і змащувала їх маслом, коли я встала з-за столу, підійшла й міцно обійняла її зі спини. Поцілувала плече крізь халат.

— Маму-усю.

Мама одразу напружилася.

— Фаню, у тебе точно все добре? — покосилася спантеличено. Провела долонею волоссям. — Якась ти засмучена.

Я постаралася зобразити невимушеність.

— Усе просто чудово, ма! Вчуся, працюю. Та я в тебе взагалі розумниця!

— Ох, Фанько…

Мама засміялася і сунула мені в рот шматок ватрушки. Я із задоволенням з’їла.

— А як там Матильда Іванівна поживає? — запитала. — До речі, усе ніяк не знайду час списатися з нею у Фейсбуці. Вона мені посилання на новий турецький серіал обіцяла дати, а нашій бабі Фісі — особливу схему для в’язання. Бабуся Роберту светр в’яже на день народження, тільки це поки що секрет!

Господи, до чого ж я брехати не люблю.

— Та нормально поживає. Йогою займається, у театр із подругами ходить. Не нудьгує! — І поспішила перевести стрілки на рейках маминої уваги, поки та нічого не засікла. — Мамо, а як ти подивишся на те, що я візьму й переїду в гуртожиток?

— У гуртожиток? — мама, звісно, здивувалася. — Студентський?

— Ну так, — знизала плечима. — Знаєш, там весело. І взагалі інше життя…

— Анфісо, у тебе що, з’явився хлопець?

Я навіть рот роззявила. Чи то від подиву, а чи то від страху, що мамин рентген-промінь усе-таки засік непізнаний пернатий об’єкт у небезпечній до мене близькості.

— Та ні. Із чого ти взяла?

Тепер мама знизала плечима. Зніяковіла злегка.

— Не знаю. Напевно, тому, що ти в нас доросла зовсім стала, самостійна. Візьмеш раптом, вискочиш заміж, а ми з Федиком і не помітимо.

Я знову полізла до мами притискатися. От люблю обіймочки, хоч хлібом не годуй!

— Ой, мамо, перестань! Потрібні вони мені всі — зрадники! Я вас люблю!

— Так не всі ж, Фаню, зрадники-то! — мама навіть обурилася, заступившись за сильну стать. Ну ще б не обуритися за нашого-то тата однолюба. — Є і нормальні хлопці. Он, Оксана Суслік, твоя однокласниця, вони із Женею Прохоренко третій рік зустрічаються, і начебто справа навіть до весілля рухається. Так, не красень із лиця, але душею… Ти б, може, звернула увагу на нормальних-то хлопців. Ти ж у нас дівчинка симпатична.

Це мама мене жаліє. Усе переживає, що я досі в душі за колишнім сохну, а їй не зізнаюся. Підозрює незагоєну рану. Мовляв, гордо страждаю, тому третій рік і не зустрічаюся ні з ким. Та потрібен він мені! Пф!.. За ним тут пів району сохне, виростили батьки «лебедя». Ні вже, не той у мене характер — у коханні страждати. Так, було боляче. Навіть дуже боляче, але вирвала з коренем і забула. На граблі нехай інші наступають, а я своє по лобі вже отримала. На все життя урок запам’ятала!

У коханні треба бути щасливою і ніяк інакше!

А що стосується Женьки з Оксанкою… Як на мене, так Суслік та ще примхлива мимра. Я б на місці Прохоренко її вже в якомусь квітнику бур’яном закидала. Примхлива й ревнива до остраху. А ось Женька справді хороший хлопець, щоправда, скромняга й мовчун.

— Мамо, ти зараз говориш, як наша баба Фіса.

— Справді? А що каже баба Фіса?

— Каже, що нема чого молодій дівчині жити зі старою Матильдою. Що мені з молоддю гуляти треба, на танцюльки ходити, а не з бабками на кухні насіння лущити. Що скисну я, як кисле молоко у цвіту років, і за рік буду шкарпетки на спицях в’язати. От як вона.

— Це наша бабуся таке каже?!

— Наша!

Я засміялася і мама теж. Отже, питання з гуртожитком можна вважати вирішеним. Добре. Приїду, насамперед ще раз навідаюся до коменданта, нагадаю про себе, а то дівчата з агентства щось мовчать.

— Фаня! Фаня приїхала! Фаня!

Малеча, молодші сестрички ураганом промчали квартирою, видерлися на коліна й повисли на плечах. Зазирнули нехитро в очі, стискаючи шию.

— А що ти нам привезла?

— Так, що ти нам привезла?

— Що?

— Що?

Ось так завжди, як усі двійнята, у два голоси.

— Дівчатка! — осадила сестричок мама. — Як не соромно! — сказала з докором. — Анфіса додому приїхала, до своєї сім’ї, це ми повинні її зустрічати і пригощати!

Але, звісно ж, я дещо дівчатам привезла. Два кіндери й апельсин братові. Чим багаті, як то кажуть.

— Фаня! Фаня!

— Та я це, дівчатка. Я! Тільки не волайте так голосно, — попросила, — у нас же стіни тонкі! Сусіди почують.

Але хіба малечу втихомириш? З’їли кіндери й давай скаржитися:

— Фаня, а нас Робік ображає.

— Так, ображає.

— Не грається з нами.

— Зовсім не грається.

— І татові допомагати не хоче!

— Ніт, — і мордочки такі скривджені, як у двох мопсиків.

Не втрималася, погладила обох по волоссю. Смішні такі малючки. Зеленоокі, скуйовджені, у піжамах. Зовсім як я колись. Хоча з піжами-то я досі не виросла.

Подивилася на маму.

— Мамо, Кубик-Рубік там що, зовсім зарозумівся? Чого це він не допомагає, не зрозуміла?

Мама тільки рукою махнула.

— Ох, Фаню, ці хлопчаки… У Роберта зараз вік складний. Його від комп’ютера краном не відтягнути. Яке там допомагати! Уроки з-під палки. З дівчатками гуляти не змусиш. По хліб послати й то проблема. Одні ігри на умі!

— Що? Та який там вік! Так, — встала з-за столу, — я пішла! Що ще за новини!

— Куди? — скинулася мама.

— Куди?

— Куди? — запищали дівчата.

— У дитячу, — звела брови, як Карабас-Барабас, і клацнула сестричок по носиках. — Привітаюся з братом!