Глава 7, частина 3

До спальні кралися, як справжні партизани — навшпиньки, одна за одною стіночкою. Тільки-но зупинилися біля дверей, дівчата тут же заприскали сміхом. (І чому всі люди так люблять робити гадощі? Навіть маленькі?) Мусила повернутися і погрозити смішарикам пальцем.

— Тихо мені, дзижчалки! Якщо зірвете операцію з виховання Робіка — залишитеся без няньки! — дівчата слухняно закрили роти долоньками.

А Кубик-Рубік-то підріс. Я не бачила молодшого брата три тижні, але однаково скучила. У дитинстві я так любила гратися з ним. Куди тільки не водила — і в садок, і в школу. Милуючись братом, обережно прибрала із чола відрослий чубок, погладила потилицю. От уміють же чоловіки спати — безпробудно. Нехай і такі безвусі. Точно ж за мій комп’ютер сів, щойно батьки заснули, і просидів до ранку. А тепер відсипається.

— Кішка, — тихенько покликала Ніколашку. — Давай сюди барбі. Усіх, що знайдеш. Тільки тихо! Мишка, — обернулася до Мішель, яка попискувала від передчуття гадощі. — Тягни свого ведмедя, який із соскою, й он той рожевий бант. Будемо нашому Робіку фотосесію робити!

— Фаню, а якщо він розсердиться? — запитала Ніколь, але їй тут же відповіла сестра. Таким же змовницьким шепотом.

— А якщо розсердиться, ми тата покличемо! І тато нас захистить!

Господи, і чому я тільки дітей вчу? Адже старша сестра має бути молодшим у всьому прикладом.

Ай! Скільки того дитинства! Зате буде що згадати!

Малеча відреагувала блискавично. Запихкала, завозилася, відшукуючи іграшки. Дивлячись на їхні старання, я підняла вгору великий палець.

Кубик-Рубік міцно спав, розплющивши щоку об подушку, і рибкою відкривши пухкий рот. Обережно, працюючи як справжній кишеньковий злодій, я вставила до рота брата соску, причепила на волосся бант, підняла руку і всунула під пахву плюшевого ведмедя. Піднявши ковдру, поклала в ряд барбі. Композиція вийшла — просто очманіти, і в мене сльози текли від ледве стримуваного сміху, коли виклацувала брата на фотокамеру телефону.

Як завжди, геніального комбінатора підвела команда. Ех, профани! Але я і сама більше не могла мовчати, і, коли Робік розплющив сонні очі, ми з малечею реготали як божевільні. Які там тонкі стіни й сусіди? Здається, нас чули всі!

Пха-ха-ха!

— Якщо… якщо… — я сміялася і все ніяк не могла сказати, — якщо не допомагатимеш батькам, Кубик-Рубік, і не гулятимеш із дівчатами, я ось це, — і бац братові картинку-сюрприз під ніс, — покажу всім! У… в… в… в… ах-хаха… фейсбуці!

Дівчата тільки солі підсипали:

— Хі-хі-хі!

— Ма-амо! — брат зістрибнув із ліжка — підлога здригнулася. Ух і кабанчик! Протопав ведмедем, рюмсаючи, до мами на кухню, забувши зняти бант. — Мамо, Фанька дурепа!

— Ну все, — вдарили з дівчатами по руках, — тепер можна їхати зі спокійним серцем. Такий компромат — ошаленіти! Буде батькам допомагати як миленький! І вам соплі витирати!

— Ми великі!

— Так, ми великі!

— Та хто б сумнівався!

За пів години ми з Робіком помирилися, і я вже притискала брата за пухкі боки. А дрібнота так і волала до вечора, вчепившись у мене жадібними павучками — Фаня те, Фаня це. А я малювати хочу, а я — дивитися мультики. Тільки тато і зміг усіх заспокоїти і вкласти до спальних місць.

А потім ми з батьками пили чай на кухні, розмовляли, і я удавала, що не помічаю нескінченних вхідних дзвінків від невідомого абонента, що роздирають мій занімілий телефон. Розсердившись, зовсім відключила засіб зв’язку й пішла спати. Але колишній не був би колишнім, якби не здогадався з вереску і сміху смішариків, що я вдома, і не знав, як мене дістати.

Тільки-но прийшла в дитячу і вляглася на своєму диванчику — став вистукувати монеткою в стіну, так, як ми перестукувалися, коли були дітьми. Та й пізніше, коли дітьми вже не були.

Тук-тук. Тук-тук-тук. Тук-тук-тук. Тук-тук.

Теж мені радист, капець! А головне, знає ж, що я пам’ятаю всі наші стуки й розумію, про що він «говорить».

Тук. Тук. Тук-тук-тук.

Чорт! Та що ж ти не вгамуєшся-то!

Прокравшись зі спальні в передпокій, накинула куртку і вийшла на сходовий майданчик. Сказала похмуро, переконавшись, що двері за спиною замкнені.

— Чого тобі?

— Привіт.

Я промовчала. Вітатися з колишнім у мене давно зникло всяке бажання.

Нічого, проковтнув. Вліз плечем між мною і дверима, відтіснив до стіни. Ну-ну. Знаємо, проходили.

— Анфісо…

— Дістав! — не втрималася. Якби могла, так і тупнула б ногою. — Ще раз питаю: що треба? Навіщо стукаєш?

Не сподобалося. Напружив плечі, запхав руки в кишені джинсів, перекотився з похмурим виглядом із носочків на п’яти й назад. Заграв біцепсами.

Гарний, не сперечаюся. Красунчик, і за фігурою стежить. Тільки от не тьохкає всередині нічого. Померло.

— Чому зі мною не поїхала? Я чекав.

— Не захотіла, — відповіла чесно. — Та й із чого б раптом? Я що, мушу?

— А чому б і ні? Ми ж сусіди, знаємо одне одного сто років. Та хоч по старій пам’яті…

— Ось саме, що сто років. Тільки, пам’ятається, цей факт не завадив тобі відмовитися від мене. То що зараз, питаю, знадобилося?

— Анфісо, перестань, — усміхнувся лагідно й чарівно — красень, а не хлопець. — Сама ж усе розумієш. У чоловіка має бути в житті час, коли він наданий сам собі. Із цим просто треба змиритися, і все. Це — не назавжди!

Ну й хитрун. Так, здогадатися нескладно. Ще б до самосвідомості й сорому закликав. І пробачив би поблажливо дурепу недолугу.

— Ні, не розумію. Не хочу розуміти, з такою життєвою фігнею не до мене. Але знаєш, я без претензій. Як подумаю, що могла поїхати в інше місто, в інший університет, і ніколи не дізнатися, який ти… Що й далі безоглядно б тобі вірила — так дрож проймає. А зараз ми чужі люди, і крапка!

— Фаню…

От же гад, ще й руки тягне! Мусила відступити.

— Відчепись, а? По-хорошому прошу! Ну скільки можна? У тебе своє життя, у мене своє. Забуто все.

— А якщо я скажу, що ні? Що я, як і раніше, вірю в наше майбутнє?

— Якщо ти так скажеш, то я відповім, що пізно, і навіть сміятися не буду. Тому що вже не смішно.

— Фаню, я винен, — крок уперед, і ще крок. — Залишився рік, а я розумію, що набридло. Переситився. Сумую. Усе одно таких, як ти, немає, і далі — тільки гірше. — І рукою по волоссю провів, ніжно так. Ледве стрималася, щоб не вдарити.

Сволота. Достукався-таки. Розбурхав душу. І не хотіла, а серце стиснулося в старому болю зради, навіть сльози виступили.

Видихнула задушено, видаючи себе.

— Якщо переситився, значить, було смачно?

— Не без того, — ну хоч чесно. — Але хто не помилявся? Не всім бути такими сильними, як ти.

— Я? А що я? — від подиву знайшла в собі сили посміхнутися. — О, я Геракл! Так! Щоразу, коли тебе бачу, м’язи прокачую. Знову і знову повторюю, що не вартий ти мого засмучення і чхати хотіла!

— Але я завжди про тебе пам’ятав, Чижику. Завжди! Якби ти тільки захотіла, я б…

— Що ти? Ну що «ти б»?.. — подивилася колишньому в очі. — Потрібен ти мені такий користований, як… як той самий папірець… — захотілося сказати ось зовсім грубість, але не змогла.

— Фанько, скажи, — притиснув грудьми до стіни, задихав часто, — у тебе ж немає нікого? Як і раніше, нікого?

— Не твоя справа.

— Ні, моя, — відповів уперто, як завжди. І такий серйозний, ніби він мені послугу робить. — Моя!

— Що? Хочеш на двох стільцях всидіти? І рибку з’їсти, й… солодкий пряник?

— Хочу бути з тобою, дурепо. І буду! Тільки спробуй із ким-небудь шури-мури закрутити, ти мене знаєш…

Ну ось, і цей обзивається. Може, я і справді несповна розуму? Інакше чому стою тут і розмовляю з тим, кого стільки разів присягалася обходити стороною? Але зараз він заїкнувся про дещо важливе для мене, і я напружилася. Та що там, мене так у жар кинуло, що мало не впустила красеня на підлогу, коли відштовхувала від себе.

— Тільки спробуй! Ніколи не пробачу!

— Фаню…

— І хлопець у мене є! Й особисте життя! І він… він у сто тисяч разів кращий за тебе, зрозумів! Вірний і надійний! — Ех, де б ще такого знайти? Але головне ж бравада? А гіркоту потім проковтну. — Я йому навіть снюся щоночі! Бо як мене зустрів, так і жити без мене не може! Не те що ти!

Дивись-но, колишній прямо обличчям зблід — артист! Смикнув губами:

— Ви спите?

— Ні, кіно дивимося. — І додала навіщось: — Про барабашок і Буратіно!

— Ти… Ти… — навис ліхтарем, виблискуючи очима. Упер кулаки в стіну.

— Нумо, скажи, що я? Або хто я?

Не сказав. Заспокоївся, видихнув, волосся розпатлане з очей прибрав. Посміхнувся єхидно.

— Не вмієш ти брехати, Чижику. Немає в тебе нікого. Я б відчув. Ти моя, Фанько…

От вірите — слів для відповіді не знайшла. Тільки дулю важкувато під ніс сунула і дверима за спиною грюкнула.

Хрін тобі, а не Фанька!