Глава 9, частина 1

Уранці прокинулася рано. Сокольський ще спав, і в університет я тікала в чудовому настрої — сон після нічної прогулянки виявився міцним і без кошмарів. На тарілці в кухні залишилися лежати три млинці, і хоч би як мені хотілося за першим з’їсти й другий, я вирішила, що Сокіл усе ж таки більший за мене, та й не розбещений, судячи з усього, домашніми стравами… Ай, та нехай лопає на здоров’я. Обійдуся!

Уляшка у вихідні гостювала в бабусі й заняття в понеділок пропустила. За розкладом у нашої групи останньою парою значилася політологія, але викладач захворів, у «Маракані» був вихідний — і додому я повернулася несподівано рано. Не поспішаючи впоралася на кухні, прибрала, збігала у квітковий кіоск за горщиком із фікусом (мені відчайдушно бракувало зелені), прихопила за знижкою квітучу герань і засіла за домашку. Просиділа, старанно готуючись до сесії, до пізнього вечора, вивчаючи макро- і мікроекономіку, і, коли вже вкладалася спати, здивувалася, що Сокіл так і не повернувся. Виникла думка навіть зателефонувати хлопцеві, але інша думка, більш доросла і здорова, вчасно протверезила. Що він, маленький, переді мною звітувати? Та хто я йому взагалі така? З тим і заснула.

Уже вночі, здається, чула, як у замок вхідних дверей ковзнув хазяйський ключ, але розплющити очі не було жодних сил.

Прокинувся Сокіл злий. Звісив ноги з ліжка, скуйовдив руками волосся і втупився на мене запаленим поглядом, наче я йому уві сні дві п’яти віддавила. Насупився із самого ранку, демонструючи чубок дельтапланериста, огидний настрій і безсоромно красиві спортивні груди.

— Е-е, доброго ранку, — про всяк випадок відгукнулася, пробігаючи повз, а то цей червоноокий напівдемон чого доброго придушить — он які ручищі, а я не те що пискнути, навіть зрозуміти не встигну, в чому причина. — Ти чого, Сокольський? — запитала.

— Знущаєшся? — гаркнув Сокіл у відповідь хрипким від сну голосом.

Довелося пригальмувати й здивуватися.

— Я?!

— Ти!

Тю. Не зрозуміла.

— Та що трапилося-то?

Сокіл не відповів. Тільки чортихнувся грубо крізь зуби, обмотався простирадлом і пішов у ванну полоскатися. А я, добре, що була до моменту одягнена й зібрана, схопила сумку, знизала плечима і рада старатися — втекла від лиха якнайдалі в університет.

От і зрозумій цих хлопців. Позаминулої ночі сміявся і лякав чорною рукою, а сьогодні — здрастуй-приїхали, знову бука букою. Добре, що під час навчання майже не перетинаємося, а то б я весь день про образу думала.

Зате колишній здолав. Телефонувати перестав, але весь день ліз на очі з різними подружками. Ну й де тут, от питання, логіка? Кому й що він намагається довести? Що він потрібен усім, а отже, само собою і мені теж!!! От же дятел. Але хоч не наближається, і то хліб. Цей розумник завжди дотримувався дистанції. А ще, напевно, перед всіма дурнем себе виставити боїться. Адже я, якщо допече, і в тридесяте послати можу, не подивлюся на його компанію. Як імідж такий конфуз переживе?

Уляшці про свої недільні пригоди розповідати не стала. Подружка в мене натура романтична, вразлива, з тих людей, які в місці пробілу все потрібне домислять самі, і я вирішила зайвий раз не мучити її уяву розповіддю про поїздку Сокола в Гордіївськ, знайомство з мамою і нічний похід у кіно. Ну пішли й пішли. Подумаєш! Я-то знаю, що просто від нудьги й за компанію, але хіба Улянці поясниш?

А ось про те, що минулого вечора самостійно господарювала в чужій квартирі — похвалилася. Подружка навіть засумувала розчаровано, залишившись без подробиць. Але раптом здивовано роззявила рота, побачивши компанію Сокола в галасливому університетському буфеті.

Я якраз відкусила шматок макової булочки, збираючись проковтнути й запити здобу гарячим чаєм, коли подруга смикнула мене за рукав светра. Та так сильно, що шматок булки випав із рота й булькнув у чашку.

— Капець, Уляно! З глузду з’їхала? — обурилася, піднімаючи на Кім очі. — Я ж могла вдавитися!

— Потім, Фанько! — Уляшка легко відмахнулася, нахиляючись ближче. Прошепотіла змовницьки: — Він подивився на мене, ось щойно! Очманіти!

— Хто? — я невдоволено зморщила ніс, вивуджуючи із чашки ложкою булочку. Як я вже сказала, Улянка була дівчиною дуже вразливою.

— Мальвін! Мальвін на мене, уявляєш?!

— І що? — моїм песимізмом можна було розфарбовувати сірі будні шахтарів. — На кого він тільки не дивиться. Уперше, чи що? Їх тут повно, таких окатих.

— Уяви собі! — заперечила подруга. — Він зробив ось так! — Улянка старанно роззявила рот і підморгнула. — Мальвін мені посміхнувся! Коли це він на мене звертав увагу, Фаню? У мене ж Льошка, як цербер!

Мені це не сподобалося, і я здивовано обернулася. Подивилася на столик, за яким, розвалившись на стільці, сидів Сева Мартинов на прізвисько Мальвін, і насупилася. Хлопець, помітивши до себе інтерес, усміхнувся мені й підморгнув.

Сокіл сидів тут же, поруч із Лисом, який поглинав піцу і щосили залицявся з Леркою Анісімовою. Або це Анісімова з ним фліртувала — неважливо. Я все ще пам’ятала слова Наталки Крилової.

Мальвін закинув чубок набік і знову втупився в Улянку — вона просто цвіла.

— Уляно, перестань, — прийшла моя черга смикнути дівчину за рукав. — Не ведися, плюнь!

— Нє-а.

— Забула про Ольку Грач? Теж хочеш ревіти в три струмки?.. Капець, Кім, ну що ти в Мартинові знайшла? Подивися на нього, він же бабій недороблений! Гарненька пика, а за нею і немає нічого! Ми ж із тобою його щодня з новою дівчиною бачимо! Уже краще б, ну не знаю… краще б ти в Сокольського закохалася, ніж у цього індика!

Улянка образилася.

— Чим краще, Фаню? — запитала, моргнувши темними очима. — От поясни мені, Чижику, чим? Мальвін хоч милий, а Сокіл… Та він узагалі в бік таких, як ми, не дивиться! Не того польоту птах. Йому грубо відфутболити дівчину — раз плюнути! Навіть Анісімову! Однаково ж прибіжить, якщо покличе. А ти потім мучся почуттям неповноцінності все життя. Ти хоч у курсі, Фанько, що він в університеті довго не затримається, його якийсь клуб хоче на контракт — Льошка сьогодні вранці проговорився. От уже хто точно посміхатися за просто так не стане, не те що Мальвін, а ти кажеш… І характер у Сокола — не мені тобі розповідати. Зазнайко і сноб, ось!

Я раптово відчула докір сумління через те, що не все розповіла подрузі. Про сеанс фільму жахів, наприклад. Просто знала, що за нашою із Соколом прогулянкою в кіно нічого не було. Навіть дружби, не кажучи про симпатію. Можливо, так не буває, та все-таки сталося. Просто в якийсь момент утворилася ось така дивна компанія — ніч, місто, двоє і не наймодніший кінотеатр. Майже порожній зал. Почуття провини після програшу італійців і моїх переможних танців на праху чужої надії.

А ще… Уляна, звісно, моя подруга, але не звикла я все розповідати. Особливо, якщо болить. Уже краще викреслити й забути. Не було цього в моєму житті, і все тут!

Чим Сокіл кращий, хоч убий, я відповісти не могла. І навіть чому про нього сказала — не знала. Не про шосте ж почуття згадувати, коли сам-то в нього насилу віриш. Якби сказала: тим, що не намагається зі мною гратися і загратися — я б лестила собі. Наче я йому потрібна, коли навколо перша красуня Анісімова в’ється. Така навіть Мальвіну не до зубів, одразу видно, хто в компанії верховодить, без жодних усмішок.

— Нічим. Він нічим не кращий, Уляшо, ти маєш рацію.

— Мартинов тобі просто не подобається, так і скажи!

— Так я і кажу.

— Чи ти вважаєш, Чижику, що я йому не підходжу?

— Перестань, Кім…

— А може, він просто не любив ніколи — Мальвін? А може, його ніколи по-справжньому не любили? Раптом він пізнає мене ближче і йому ніхто не буде потрібен? — Улянка навіть на щоках почервоніла від хвилювання. — Чижику, що ти взагалі можеш про нього знати?!

Я подивилася на подругу і зрозуміла: якщо зараз змовчу — посваримося. Хоча ми й так, найімовірніше, посваримося, бо думку змінювати я не збиралася.

— А мені, Улю, і не потрібно знати. Я не сліпа й тавро на лобі «козел» — бачу здалеку. Тільки одні його бачать і обходять стороною, а інших воно засліплює. Як посмішка, якій ти так хочеш вірити. Вибач, але, здається, твій брат аж надто захопився піцою. Так би й дала Лису в голову! Щоб він не тільки в неї їв, а ще й на всі боки дивився!

Коли вже після занять збігала з ґанку навчального корпусу — знову помітила Сокольського й Анісімову. Удвох стояли біля машини хлопця і воркували. Точніше, красуня Анісімова воркувала, поправляючи білосніжними пальчиками смоляні пасма на плечах модної шубки, а Сокіл дозволяв дівчині марнувати на нього флюїди. Посміхався кривенько й задоволено. На секунду насупився, коли мене побачив, і відвернувся.

Ну звісно! Я з розумінням хмикнула, відводячи погляд — таємниця ж! І почимчикувала собі рівним кроком повз парочку на роботу в кафе, розмахуючи сумкою і роздивляючись пташок на гілках. А потім і побігла підстрибом до автобуса.

— Ге-е-е-ей! На мене почекайте!

***

Годині о шостій вечора пролунав дзвінок — у барі сиділи перші відвідувачі, Тимур звично виговорював Райці за запізнення, а ми із Сашком старанно й до скрипу натирали келихи, дружно заповнюючи останніми дубову барну стійку-тримач, коли на екрані мого смартфона висвітився номер Сокольського.

— Алло. Чиже, ти?

— Я, Соколе. Пташиний рядовий Чижик біля телефону! — звітувала.

— Смішно, — рівним тоном відгукнувся хлопець. — Глузуєш?

— Взагалі-то працюю, — уточнила. — А що?

— До скількох? Хочу знати.

У голову одразу полізли дивного штибу думки, що розбурхують дівочу уяву. А чого це він цікавиться?

— Сьогодні закінчу не дуже пізно. Гадаю, до дев’ятої звільнюся. — І знову повторила: — А що?

— Затриматися зможеш? Ти просила попередити за нагоди. Попереджаю. Затримайся, Чиже, дуже треба.

Тьху ти! Посмішка сама собою згасла. І чого я, спитати б, взагалі вищирилася? Але угода є угода, сама запропонувала. Та й розуміти треба: дорослий хлопець, я теж не дитячий садок, щоб мені на пальцях пояснювати, навіщо треба.

— Добре, — погодилася. — Тільки недовго, Сокольський. На вулиці холодно! — зауважила хлопцеві про всяк випадок, а то раптом він зі своєї машини не вилазить. Морозець за вікном якраз міцнів, і мерзнути під під’їздом зовсім не хотілося.

— Чудово. Довго й не знадобиться, — заспокоїв Сокольський. — На початку десятої буду у квартирі, хвилин двадцять накинь на прогулянку, і можеш прямувати додому.

І відключився, а я уявила, як млосно й палко чекає на зустріч із Соколом Лєрочка, яка знає собі ціну. Мабуть, стоїть із плойкою біля дзеркала, плюючи на вії, красуня вся така!

Робочий день у «Маракані» минув спокійно, відвідувачів було небагато, і ми з Райкою навіть встигли посміятися над новою порцією анекдотів, якими, як завжди, щедро сипав Сашко. Сьогодні на бармені була чорна футболка із черепом на грудях, татуювання на передпліччі вигідно підкреслювало тугі м’язи, а нова стрижка з наголо голеними скронями змушувала Райку просто видихатися зітханнями і виснути на моєму плечі, пропалюючи хлопця поглядом.

— Ой, Фанько, який же він усе-таки класний — Сашко! Так би й з’їла! Третій рік разом працюємо, а я, вважай, нічого про нього не знаю. Один раз тільки поцілувалися по п’янці, а потім він удав, що нічого не пам’ятає. Не знаєш чому?

Чому Сашко відморозився, я, звісно, точно не знала, але здогадатися могла. Райка була дівчина симпатична, з округлими формами, які ні від кого не ховала, але вразлива й моторошна власниця. Дай їй хлопець найменшу надію на продовження поцілунку — тут би й закінчилися його спокійні дні в барі та холостяцьке життя. Тож Санчеса (як бармена називали його друзі) я зрозуміти могла. Але дівчині поспівчувала — жіноча солідарність, знаєте, це сила. Зітхнула заодно з Райкою, попускала на Сашка слинки і, здавши Тимуру свою касу, без п’яти хвилин дев’ять потопала з копійчиною зарплатою додому.

Морозець на вулиці не тільки зміцнів, він надумав кусатися. Я пихнула паровозом повз зупинку, сховавши ніс у шарф, із побоюванням озираючись на всі боки, пихнула повз ще одну, перш ніж нарешті сіла в автобус. Доїхавши до провулка Федотова, зійшла й заскочила в супермаркет. На декілька копійок, що лежали в гаманці, не дуже-то розгуляєшся, і, походивши, поблукавши між торговельними прилавками, вирішила прикупити до пізньої вечері пачку пельменів і шоколадку (ха! ну а що ще треба людині для щастя-то?). А прикупивши, попрямувала до будинку Сокольського. Сіла, видихнувши хмарку пари, на лавку біля дитячого майданчика, притиснула куплене до грудей і стала чекати.