Глава 8, частина 2

Ні, ну що з людьми азарт робить! І не помітила, як втягнулася в хід гри й влізла до Сокола на ліжко. Але факт є факт. За пів години я вже сиділа на ліжку поруч із хлопцем просто в піжамі й теж розмовляла лайливими вигуками.

— Ай! Ой! Тільки не гол! Будь ласка, тільки не… Го-о-о-о-ол! Ура-а-а-а!

Серйозно? Гол у ворота італійців?!

У перерві збігала на кухню зробити чай і знову прибігла до телевізора. Всучивши Соколу в руки його кухоль, залізла в ліжко з ногами й приготувалася «вболівати» далі. Гра була напружена, рахунок зрівнявся с 1:1, і, клянуся, я відчувала, як у мене скриплять зуби на останніх хвилинах другого тайму, так мені хотілося виграти півфінал разом із португальцями…

У Сокола зуби просто кришилися.

Коли пролунав фінальний свисток і коментатор озвучив рахунок, я кричала й танцювала, стрибаючи кімнатою разом зі стадіоном! 2:1. Два — один на користь Португалії! Ура-а-а! Захотілося станцювати бразильську самбу й щось розкрутити над головою, і я, схопивши з крісла футболку Сокола, застрибала, рухаючи попою:

— Оле-оле-оле-оле! Португальці молодці-і! Оле-оле-оле-оле! Італійці-і… і-індюки!

Попа все ще крутилася в ритмі самби, футболка літала, але ноги вже зупинилися і посмішка пропала, коли погляд несподівано натрапив на сполотніле обличчя Сокольського, зараз наче висічене в камені — гострі вилиці, підборіддя, тверда лінія рота й очі, які палали жаром образи. Хлопець ривком піднявся з ліжка і вирвав із моїх рук футболку. Зім’явши її в грудку, відкинув у стіну і грізно навис зверху.

— Індики, кажеш? — блиснув сірими, як сталь, очима під темними бровами. — Такі, як я?! — проричав. Ого, звір, а не птах! — Так, Чиже? Ну давай, зобрази на малюнку дурнів із фінгалами, як ти вмієш! Усю команду індиків разом зі мною! Спільно й посміємося!

— Я? Я ні! — переконливо мотнула головою.

— Що ти «ні»?

— Ніколи!

— Чого ніколи?

— Завжди та всюди! — сказала як відрізала.

Цього прийому мене навчив тато. Називається «дурний постовий». Хто не знає, у чому сіль, пояснюю. Якщо потрапив у скрутну ситуацію, на будь-яке запитання, поставлене в лоб, треба відповідати чітко і впевнено. Усе одно що, головне, не мовчати! Своєю чергою тата гри навчили його учні, рятуючись від двійок, ну а він, радий старатися, — дочку. І працює прийом, я вам скажу! У будь-якого вчителя запитайте. Рука не підніметься такому «постовому» одиницю вліпити!

Ось і зараз Сокольський, дивлячись на мене, спантеличено заморгав і відступив, оцінюючи шкоду, завдану його гарчанням моєму мозку.

Я вирішила не мучити людину. Раптом соромно стало за свої танці на уламках чужої поразки. Справді, в італійців загублений півфінал, крах надії, а я тут самбу танцюю на нервах фаната… Сумно зітхнувши, запитала:

— Що, мені йти посуд мити, так? Я можу.

— Живи, дрібна. Обійдуся без сопливих!

— А чого це я соплива? — про всяк випадок утерла ніс. — І нічого не…

Але Сокольський уже відсунув мене вбік, розвернувся і покрокував у передпокій, а там і на кухню. Показавши широку спину, грюкнув дверима. Ну й що тепер робити?

Вимкнувши телевізор, поплелася слідом.

— Гей! Ти де?

Хлопець — ну треба ж! — мив посуд, і я, забарившись, прилаштувалася за крок збоку. Поплескала обережно по плечу, щоб знав, що Чижик тут, а то він як робот-машина — на обличчі нуль емоцій. Спробуй такого без тактильного контакту зрозуміти.

— Сокольський, ну чого ти? Образився?

— Нічого.

І далі миє посуд, граючи перед очима гладкими біцепсами. Але не можу ж я піти просто так!

— Не засмучуйся, чуєш. Та подумаєш, продули! Наступного разу обов’язково виграють! Я тобі точно кажу! Італійці ж, вони ух які вперті!

— Припини, Чиже. Іди спати.

— А я не хочу! Мені ще завдання в універ вчити.

— Тоді йди… і вчи!

— Ну й піду!

— Дуй! Вітру тобі в шлюз! Розвела тут дитячий садок — заспокой сусіда! Не маю потреби!

Ну й навіщо, питається, мочалку кидати? Ричати навіщо? Тепер весь кахель над мийкою в піні.

— А ти не поводься, як маленький! Гра є гра! Надув щоки пупсом, губи трясуться, того і гляди заревеш!

— Що?! — тарілка з рук у мийку — бринь, добре, що не розбилася. — Трясуться?! — Сокіл знову навис зверху, засяяв очима. — У мене?! — здивувався.

— Ну не в мене ж? — здивувалася у відповідь. — Ось так об підборіддя варениками шльоп-шльоп! — і показала, як Кубик-Рубік у мами в дитинстві іграшки випрошував. Зобразила наочно. — И-и-и-и-и!

— Так! Знаєш що, Чиж-же… — палець Сокольського уткнувся в мій ніс. Захитався біля обличчя загрозливо.

— Що? — про всяк випадок теж вирішила випнути груди колесом. А що, йому можна, а мені ні? — І можеш не виганяти! Усе одно мені йти нікуди! — повідомила, а то раптом Сокольський забув.

— Тоді доведеться запам’ятати, П-пижику! У мене ніде й нічого не трясеться! Нічого! Ніде! Ясно?!

І знову палець до мого носа — на! Для усвідомлення важливості моменту.

Е-ех, мусила за нього цапнути зубами. Не питайте навіщо. Сама не знаю, як так вийшло.

Ми завмерли, втупившись одне на одного. Сокольський із широко розкритими очима, і я — з його пальцем у роті. Дивлячись на мої губи, хлопець несподівано ковтнув.

Вода з крана продовжувала литися… В тридцяте відгукнувся вібродзвінком телефон… Здається, час діяти, а то що ж ми ось так стоїмо, як бовдури, майже хвилину, нічого не роблячи?

Я виплюнула з рота «гидоту» і скривилася.

— Тьху, виявляється, піна така гірка, як риб’яча жовч! А в людській слині повно вірусів! Краще промий руку, Сокольський! А то перетворишся на сновиду, будемо разом у повний місяць Барабашку шукати. Бу! — підставила долоню хлопця під воду і відійшла на кілька кроків, спантеличено закусивши губи.

Якось дивно ми з ним «притерлися».

Сокіл нічого не відповів, відвернувся і взявся далі мити посуд. Запрацював підхопленою губкою, катаючи на плечах м’язи, ще більше перетворившись на гранітного «буку».

— Сокольський? — ніколи не вміла довго мовчати.

— М?

— Ти на мене вже не ображаєшся?

— Ні.

Але він ображався, я це бачила, і піти не могла. Ще цей палець! Чорт мене смикнув за нього вкусити! Не стану розповідати Уляшці про свою промашку, а то, чого доброго, подруга покрутить вказівним біля скроні. Я б на її місці точно покрутила.

— Знаєш, якщо чесно, мені теж італійці подобаються, — вирішила зізнатися. — Іншого разу не буду проти тебе вболівати. Краще разом, домовилися?

— Перестань, Чиже, — відчеканив Сокіл, беручись за мамину каструлю. — Це всього лише гра. Будуть нові матчі.

— Але в тебе пропав настрій, і мені це не подобається!

— Начхай і не парся.

— Не можу! А хочеш, я млинці спечу? Із чорницею? — запропонувала. — Або печиво? — заглянула в очі. — Ти ж купив молоко? Бо якщо не купив…

— До чого ж ти надокучлива, Пижику! — чортихнувся в серцях Сокіл, знову кидаючи губку… — Як п’явка! Так, купив я твоє молоко! Купив!

Тю! Я плюнула, махнула в повороті розпатланою косою і пішла. І дверима від образи грюкнула! Бац! Походила, побродила кімнатою… і повернулася на кухню. А й нехай надокучлива! Нехай п’явка! Може, я сама млинців хочу! Та нехай не їсть, хто його змушує? Ось зараз я-ак приготую стос найсмачніших млинців — пишних, у дірочку, і намну за обидві щоки! А Сокіл нехай дується собі далі! Губками трясе.

 Подумаєш, індиком обізвала! Та індик узагалі благородний птах!.. Е-е-е-м, здається.

Млинці їли разом, поглядаючи одне на одного. І навіть піжама з мишами не бентежила — цілком собі пристойна піжама, треба сказати. Я просто в якийсь момент про неї забула, а потім і рукою махнула. Сокіл, он, теж переді мною в хатніх трениках ходить і нічого. Це він в універі «піжон-дукач», а вдома просто симпатичний хлопець.

Хм, я сказала симпатичний? Не вірте. Я на такі дрібниці уваги не звертаю. Здалося!

— Чиже, хто це тобі без кінця надзвонює, а ти не відповідаєш?

— Та так, — знизала плечима. — Дятел один. Вибач, не можу надовго телефон відключити. Раптом мама зателефонує або тато. Вони в мене не люблять, коли донька поза досяжністю. Нервують. Шкода, дятел цього не розуміє.

— Твій хлопець?

— Ні, ти що! Більше ні.

— А мені чомусь здається, він так не вважає.

Я байдуже зітхнула і скинула черговий вхідний дзвінок. Де він тільки нові номери бере? Штампує їх, чи що? Он за один вечір із четвертого витинає як припарений.

— Та нехай як хоче. Він для мене порожнє місце. Не хочу про нього говорити.

— Хочеш, я відповім? Скажу, щоб відстав. Якщо не дурень — зрозуміє, а якщо не зрозуміє — зустрінуся й поясню розклад докладніше.

Я уявила собі цю розмову й зі сміхом похитала головою.

— Ні, дякую. Як ти собі це уявляєш, Сокольський? А якщо в університеті дізнаються? Або друзі? Це ж одразу ляже плямою на твій статус зірки-одинака Не варто. Зараз батькам перетелефоную і відключуся, а то дістав уже, сил немає!

Зі столу прибрала сама й розсілася на кухні з підручниками штудіювати економіку. Спати не хотілося, шестерінки в голові крутилися справно, і година занять над розбором лекції пролетіла з користю. А за нею і друга непомітно минула. Я якраз дописувала домашній матеріал на тему «Методи та інструменти економічних досліджень», коли Сокольський з’явився на порозі кухні практично вдягнутий, із курткою в руці, і раптом сказав:

— Збирайся, Чиже, нам пора.

— Куди? — здивувалася я, відриваючи погляд від конспекту й підкидаючи голову. — Ти що, — злякалася, — мене виганяєш?

— Ні, — похмуро відповів Сокіл і пішов. Як же я люблю такі чоловічі мовчанки! — У тебе є п’ять хвилин, а то запізнимося! — крикнув із передпокою і вийшов за двері квартири. Хлоп! А я роззявила рота. Що це?

Нічогенько так! І що це все означає? Може, він вирішив мене в снігу поваляти — у помсту за улюблених італійців? Або повернути назад мамі з татом — не підійшла-ся! Тоді добре б повернути й баночки. Батькам на майбутню закрутку!

Одяглася я швидко, але Сокіл збрехав — часу в нас виявилося удосталь. Ми навіть встигли проїхати набережною і центром, і заскочити в «Макдональдс» на гарячу каву. А потім… а потім був попкорн. Він виявився свіжим, ароматним, теплим і дуже смачним. А ось фільм — страшним. Я весь час втискалася в крісло й косилася на всі боки. А наприкінці навіть скрикнула, коли після всіх перипетій героїв, у нічному сутінку, що поглинуло місто, знову спалахнули червоним очі невбиваних зомбі.

А-А-А! Чорт би побрав ці 3-Д окуляри!

Уже вдома, коли повернулися і вляглися спати, завозилася, підтягуючи ковдру до підборіддя, і зізналася:

— Добре, Сокольський, що поруч ти, а то б я після такого жаху одна всю ніч тряслася.

— Даремно, Чиже. На підлозі тебе жахіттячка швидше знайдуть! Уах-ха-ха! До тебе повзе чорна рука!

— От же дурень, — образилася, але ноги про всяк випадок підібгала і ніс під ковдру сховала.

— На добраніч!