Глава 10, частина 1

Очманіти! Ось це сон! Я відкинула ковдру до ніг і сіла на своєму спальному матраці. Протерла кулаками очі, озирнувшись у бік ліжка. Щоб Чижик виявилася на таке здібна?! Щоб я… щоб він… щоб ми ось так от?!

Насупивши брови, втупилася на підлого ловеласа Сокольського. Той, лежачи в ліжку й закинувши руки за голову, теж сердито виблискував очима в мій бік.

Ось же… Сокіл! Підлий птах! Таке витворяти із Чижиком! Та хто йому дозволяв узагалі! — обурилася, пихкаючи ніздрями. Встала, кутаючись у ковдру і не думаючи пригладжувати своє скуйовджене густою копицею волосся. Та я навіть колишньому собі снитися не дозволяю! Ніколи! А цей… І як тільки проліз! І головне, хочу, каже, паразит! Ти моя. А я теж гарна — квіточка безвідмовна, розляглася зіркою й оченятами кліпаю, поки мені пір’ячко обскубують: любить — не любить.

Ну дуре-епа! Нікому не повірю, нізащо! І не покохаю! Навіть уві сні!

Знову злісно зиркнула на хлопця і потопала у ванну, грюкнувши дверима. Але вже за хвилину виглянула в коридор. Побут штука дивно протверезлива, особливо побут бідної студентки. До сну, знаєте, не має жодного відношення!

— Сокольський, можна я твій шампунь візьму? У мене закінчився!

— Ні, — рик-рик. А йому-то, цікаво, за що на мене злитися?

— Скнара!

— Я все чув!

— А я все одно візьму! — уже вперто собі під ніс, видавлюючи на долоню калюжку з дорогого тюбика й намилюючи голову. — Однаково чотири штуки пропадають! Як мої млинці лопати — так він перший. А як шампунь, — пробурчала, — так не дам. Жаднюга! От візьму й відучу жадібності! Змию все до біса, буде потім моїми бюджетними пупсами голову мити!

Чай пили разом, але мовчки. Одягалися чесно, по черзі. А після — розбіглися.

Уже на зупинці помітила, як спритно вивернула на проспект срібляста «Тойота» Сокола й помчала вдалину.

Подумаєш, які важливі птахи повз літають! Не підступитися. Ну нічого, чижики теж із крилами. Птахи негорді, звісно, зате вони й в автобусі чудово почуваються…

— Дівчино, чого встали? Не бачите — я з валізою! Не загороджуйте прохід!

— Сумку віддайте!

— Ой, ви мені ногу віддавили!

— Чоловіче, як вам не соромно! Тут жінка з дитиною! Поступіться місцем!

— Побійтесь Бога, шановна! У вашої дитини вже вуса ростуть! І борода!

— Ось нахаба! Це ми до Нового року роль Бармалея готуємо, погано вмилися… Митько, ну дістанеш від батька ввечері по дупі!

— Ма-амо, фломастер не відмивається!

— Вибачте, ви на наступній виходите? А ви? Давайте місцями мінятися, мені виходити.

— Та я б із радістю, але тут не повернутися.

— На дієту сісти не пробували, паняночко? Такі буфери тільки чартерним рейсом і переміщати!

— Вже хто б говорив! На себе подивися!

Фу-ух! Зупинка! Свобода чижикам! Висмикнувши сумку, побігла до універу.

Два дні я Сокола майже не бачила. Вдень після навчання забігала додому й поверталася з «Маракани» до дев’ятої вечора, до десятої засинала, а він — і того пізніше. Судячи з розвішаних на сушарці у ванній спортивних речей і підчищених із голодухи каструльок — пропадав на тренуваннях. А може, гуляв з Анісімовою, або не тільки гуляв. У всякому разі, у п’ятницю, коли Сокіл до двадцять третьої так і не приїхав, я вирішила не засмучуватися, а взяти й хоч раз порадіти по-людськи своїй самотності. Ну й що, що в мене немає особистого життя, на відміну від декого, зате я сьогодні залік на «відмінно» здала!

Спати не хотілося і, одягнувши піжаму, застрибала кімнатою, танцюючи під музику в телефоні. Подумалося раптом про Сокола: «П’ятниця — день нічних побачень і горизонтальних подвигів. Точно не прийде ночувати. Ура-а-а-а!» А настрибавшись, увімкнула плазму, знайшла улюблений серіал і побігла на кухню за баночкою джин-тоніка, пакетом сухариків і солоних креветок. Нічого, із Сокольського не убуде, а мені теж потрібно розслабитися — завтра валяйся-спи-не-хочу! Нехай краще котлети з товченою картоплею лопає, вони корисніші!

Тільки-но прочимчикувала з тацею в кімнату й розсілася в ліжку, як падишах — втупившись у величезний телевізор і склавши ноги по-турецьки, — сьорбнула джин-тоніка, закинула до рота сухарики й сунула слідом за хвіст кілька креветок, як відразу знайомим рингтоном забрязкотів телефон.

Ну хто там ще такий пізній-то?

— Аво? — запитала в слухавку, хрумтячи смаколиками.

Виявилося, Сокольський.

— Чиже, привіт. Ти вдома чи досі в «Маракані»? — запитав, незрозуміло з чого б це.

— Удома, звісно, — здивувалася питанню, — а шо? — гризь, гризь.

— Я в клубі з друзями. Імовірніше пробуду тут до ранку. — «За кадром» барвисто пролунав сміх «друзів» — різноголосі жіночі смішки. І найдзвінкіший сміх — Лєрочки Анісімової.

Зрозуміло. Настрій одразу пішов донизу. Ну й навіщо треба було звітувати?

До мене раптом дійшло.

— Слухай, Сокольський, — напружилася, заковтнувши креветки, сховала сухарики за щоку, — ти ж не хочеш сказати, що зараз натякаєш мені піти? Взагалі-то ніч надворі, якщо ти не помітив, — навіть злякалася такої перспективи. — І холодно.

— Не говори дурниць, Чиже! Живи.

— Просто я подумала… Стривай! А навіщо тоді телефонував?

Сокіл промовчав, і я знизала плечима. Гаразд, не хоче відповідати, не треба. Зрештою, він тут господар, може й похвилюватися за своє майно.

— Тоді окей. Розважайся там, а я тут барабашок попильную, домовилися? — усміхнулася. — І морозиво доїм! Прикинь, Сокольський, як тобі зі мною пощастило!

— Ото вже, весь в заздрощах, — видихнув хлопець. Ну й чого голос такий нерадісний? Он як «друзям» поруч весело! — А ти що там робиш, Чиже? — підозріло запитав, прислухаючись.

— Я-то? Так це… — підібралася в ліжку, притискаючи баночку з джин-тоніком до грудей, — економіку вчу. Розумієш, завдань бага-а-ацько…

— А що це в тебе за звуки дивні на задньому плані? Не моя плазма шумить?

У серіалі герой якраз долав водоспад, рятуючись від поганих хлопців зі зброєю.

— Ні-і-і, ти що! — схопилася і застрибала на одній нозі в бік пульта. Йодована сіль. Мало не розсипала на килим креветки. Та що ж таке-то! — Це сусіди! Зовсім знахабніли опівночі фуміть! — із-за щоки невчасно вискочили сухарики й ковзнули на язик. — Зараз ф стіну пофтукаю!

— А чого в тебе мова така нечітка? П-пижику, ти там випадково не мої креветки лопаєш, дрібнота?!

Ого, знайомий рик!

— Мгм-мням, ні! — проштовхнула до рота чужу смакоту і швиденько відключилася!

От же Кашпіровський, капець! І як здогадався? Але плазму зробити тихіше так і не встигла, коли у двері подзвонили. По-нічному обережно…

Трень-трень!

Хм. Втупилася в бік передпокою. Кого ж там чорти принесли?