Глава 10, частина 2

POV Сокіл

— Вільні, хлопці! Тренування закінчено! Артеме, затримайся.

— Так, Олегу Борисовичу.

— Ти не забув про мою пропозицію, синку? Час не стоїть на місці, я і так довго чекав. Якщо хочеш відкрити сезон грою в новому клубі — переводься на заочний. Умови ти знаєш. Будеш задоволений і навіть більше.

— Я подумаю, Олеже Борисовичу.

— Ти мені потрібен, Артеме. Я домагався цього контракту десять років, п’ятеро людей із команди мої вихованці. Новий клуб — велика відповідальність для всіх, я хочу бачити тебе своїм гравцем. Основним гравцем, у мене на тебе великі надії в перспективі найближчих років. Досить валяти дурня з навчанням, хлопче! Пора впритул зайнятися спортивною кар’єрою! Якщо твій батько цього не розуміє і досі перешкоджає…

— Усе нормально, тренере, з батьком я сам поговорю.

— Ну як знаєш. Але відповідь мені потрібна найближчим часом!

— Добре. Я вас почув.

— Чудово! До речі, тренування закінчилося. Тобі не час додому?

— Ні.

— Ти дивись… І звідки тільки сили береш? Сподіваюся, на допінг не підсів? Сокольський, не здумай! Знаю я вас, шибайголов… Мені доводити нічого не потрібно.

— Не хвилюйтеся, Олеже Борисовичу. Обходжуся без добавок.

— Харчування? Невже нормалізував по-людськи?

— Хм. Та ніби як.

— Ось і добре! Молодець! Бачу, що в чудовій формі. Так тримати! Ну бувай…

— До побачення…

М’яч ганяв ще з годину, відпрацьовуючи кутовий. Коли зайшов до роздягальні, а слідом до парильні — застав тільки пару хлопців, найзатятіших. Розмовляти не хотілося, перекинулися всього парою фраз. Потім довго стояв під душем, підставляючи тіло контрастним струменям, намагаючись не впускати в голову зайві думки.

Першим зателефонував Сєва, а за ним і Макс.

— Соколе, скільки можна тренуватися? Бутси зіб’єш! Нумо до нас! П’ятниця на дворі, два дні не бачилися, ти зовсім там озвірів зі своїм футболом? Пиво холоне, друже, — Макс заіржав, — і дівчатка теж! До речі, тут на тебе дехто зачекався.

У розмову вклинився Лис.

— Тьомичу, це правда, що ти виставив Лєрку з квартири? Вона мені зараз на тебе скаржиться. Ай-яй-яй, Соколе, бути таким хамом. Доведеться приїхати пожаліти дівчину, не те Сєва пожаліє, ти його знаєш. Або я.

— Де ви?

— У «Бампер і Ко» в Рудого. Ми тут надовго. Компанія Гната підвалила, тож ніч обіцяє бути веселою.

— Зараз буду.

У клуб їхати не хотілося, до друзів — теж. Хотілося, бісова ковінька, додому і спати! І це особливо напружувало. Так само як думки про Чижика й незрозуміла реакція на дівчину, дуже схожа на роздратування, яке я до кінця не міг зрозуміти. Занадто багато квартирантки стало в моєму житті — її речей, сміху й зелених очей. Тепер я знав, кого нахиляв у своїх снах і хто з готовністю прогинався, відповідаючи. У чиє м’яке волосся запускав пальці, намотуючи на кулак, відкриваючи шию для ласки, яку в житті терпіти не міг. Це найбільше виводило з рівноваги й злило, так само як вигляд гнучкого дівчиська вранці. Її струнких ніг, щирої усмішки й губ — дуже рухливих і ніжних. Очей із живим справжнім світлом, у які хотілося дивитися.

Чортів голод! Я не звик давати своїм Заям імена. Завжди вмів забуватися, забудуся і зараз. Чижик не створена для ігор, це я знав напевно, інакше б на другу ніч знову опинилася в моєму ліжку і факт, що після цього — на вулиці. Я не завжди брав те, що пропонують.

Тіло хотіло розрядки, фізичної близькості. Мені варто було давно забити на сни й вилікуватися реальністю. Сам не зрозумію, чого чекав.

Ці думки допомогли, протверезили, і до клубу я приїхав із готовністю приділити Лерці увагу. Зрештою, закінчити те, на що ми обоє сподівалися цього вечора. Про вибачення не думав, і про неприйняті дзвінки дівчини — теж. Вона й без того добре мене знала. Знала, що навряд чи коли-небудь почує пояснення. Ми від самого початку не йшли далі сексу й коротких зустрічей, тож навіщо щось змінювати, якщо такий стан справ влаштовував обох?

Як завжди щоп’ятниці клуб був забитий під зав’язку, на танцмайданчику гриміла музика, біля входу палив народ, тож друзів у мареві диму, а потім у напівтемряві велелюдного залу знайшов не одразу. Макс першим помітив мене й покликав до зсунених столиків, на яких уже стояла випивка й за якими сиділа компанія Ігната Савіна, фронтмена доволі відомого в місті рок-гурту «Suspense». Та незнайомі дівчата — по одній на колінах у Льошки та Сєви, та ще в парочки хлопців.

Знайома картина. Ці бійці вихідного дня, як завжди, позицій не здавали. Лєрка сиділа поруч із Титовим, сміялася з жарту хлопця і помітно зраділа, побачивши мене. Я теж їй усміхнувся. У короткій сукні з відкритим плечем дівчина мала просто чудовий вигляд.

— Привіт, народе! — привітався, відбираючи з простягнутої руки Макса келих із коктейлем, відпив із нього й повернув другу. Утер губи, розглядаючи компанію. — Дивлюся, весело у вас тут. Відразу видно, що вечір задався.

Музика в залі резонувала басами, й Ігнату довелося підвищити голос.

— А чого нудьгувати, коли життя б’є ключем? Рвемо своє, Артеме. Привіт! — хлопець простягнув руку, а слідом за ним привітався і його барабанщик — Ренат Беленко, на прізвисько Білий. Ці двоє друзів ще зі школи були «не розлий вода». Я познайомився з Білим у перший рік навчання в університеті — разом грали у футбол за університетську команду, і, хоч наші шляхи розійшлися, ми підтримували приятельські стосунки.

— Здоров, Пеле! — відгукнувся Ренат. — Кажуть, тебе можна привітати з першим контрактом? Що, цілі бутси чи збив на мохер, набиваючи м’ячі Борисичу? — він розсміявся своєму жарту.

І цей туди ж. Мусив огризнутися.

— Не повіриш, Білий, упрів, так старався. Спецом підмахував.

— Та годі тобі, Соколе, не ображайся. Ми ж за батьківщину вболіваємо, за своїх. Підтримаємо, якщо що. Я завжди говорив, що ти щасливчик!

Сперечатися не став. Смикнув із плечей куртку, сідаючи за стіл.

— Бачу, що потрібний градус настрою на груди вже взято, — зауважив хлопцю, усміхаючись. — Максе, бісова ковінька! — обернувшись, «причесав» друга по потилиці. Той, розсміявшись, розвів руками.

— Тьомичу, та чого ти скуйовдився? — обурився. — Ми ж по дружбі перейнялися! Тут десь хлопець із твоєї команди. Підійшов із новиною, ми й вшанували. Розповів, що тренер забирає тебе із собою. Ось і відзначили!

— Вам би привід, — навіть не здивувався. — Рано святкуєте і вітати рано. Ще не відомо, чи витягне Борисович клуб і хто залишиться з хлопцями. Прийде час — відзначимо.

— Але бутси-то збив? — заіржав Лис. Дівчинка на його колінах — коротко стрижена блондинка з різноколірними пасмами — захихотіла.

Я знехотя визнав.

— Збив.

— От і вип’ємо за нові! Скинемося для найкращого друга! Соколе, та ти розслабся, не вантажся! Котрий день не в собі. Бери приклад із друзів. Лєрунь! — Льошка окликнув Анісімову. — Здається, хтось казав, що зачекався…

— Говорив. Якби ти ще пам’ятав, Кім, що говорив по секрету, — дівчина розсміялася. Подивилася на мене, піднімаючи важкі вії. — А він, хлопчики, не напружується. Правда ж, Артеме?

Лєрка. Підійшла й сіла на коліна. Запитала на вухо, обвиваючи руками шию:

— Як справи?

Від дівчини пахло парфумами й алкоголем, і найголовнішим запахом — обіцянкою. Я притягнув її у відповідь, відчуваючи, як у задоволеній усмішці роз’їжджаються губи.

— Зараз, Заю, коли ти поруч, набагато краще.

Ми випили й послухали про плани Гната. Ось-ось мав вийти перший офіційний альбом рок-гурту «Suspense», у хлопців з’явився промоутер, свій кліпмейкер, і всі помітно хвилювалися, готуючись до серйозної піар-кампанії в масштабах країни. Хлопці запросили підтримати їхній виступ у наймоднішому клубі міста «Альтарес», який обіцяв відбутися наступними вихідними, і всі погодилися.

— Звичайно, будемо, Гнате, Білий! Про що мова! — запевнив музикантів Макс і голосно запропонував перекур.

Лєрка немов тільки цього й чекала, зіскочила з колін і потягнула мене на танцмайданчик. Затягнула в натовп, заклично озираючись поверх плеча. Притулилася до грудей, знову повиснувши на шиї, даючи змогу обійняти її за талію і привернути до себе.

Слів не було, була музика, напівтемний, миготливий у світлі фаєрболів, у кольорових спалахах стробоскопів і променях лазерів танцмайданчик, були погляди й рухи — ясні й зрозумілі. Руки самі лягли на дупу і стиснули пружні сідниці. Пройшлися спиною, даючи змогу дівчині відчути моє тіло й бажання. Лерка посміхнулася і, танцюючи, притулилася міцніше, торкаючись стегнами. Гарячі губи задихали на щоці, ковзнули підборіддям…

— Артеме…

— Соколе, дай ключі від квартири! За годину поверну! — Лис. І де тільки взявся! Намалювався поруч і смикнув нервово за плече. — Тьомич, виручай! Таку дівчину світову зачепив! Дуже треба!

Ну, раз треба… Слухняно поліз у кишеню по ключі, навряд чи думаючи про друга, але вчасно отямився, згадавши про Чижа.

— Ні, Лисе. Не можу. Батько з ночівлею приїхав, вибач.

— Чо-орт! — Льошка ледь не завив. — Якого… твою матір! Гаразд, піду з Максом спробую щастя. Може, хоч він не такий зануда!

— Це правда? — видихнула Лєрка на вухо, коли друг зник у натовпі. — Чи ти відмовив, бо сьогодні ми, можливо, залишимося в тебе?

Збрехати нічого не варто було. Для того, чого хотіло моє тіло, — не був потрібен будинок. Ми не раз обходилися машиною, обійдемося і сьогодні. Зараз мені потрібен був секс, без розмов і прелюдій. Бажано з повтором. Для прелюдії цілком вистачило й цього танцю. А ось «залишимося» — прозвучало з вуст дівчини ново й неприємно подряпало.

На відміну від Мальвіна чи Льошки, душевні бесіди ніколи не були моїм сильним боком, і Лерці про те добре відомо, інакше б не шукала зустрічі в клубі. Натякаючи на можливе «а вранці вони прокинулися» — моя подруга сьогодні явно забулася. До того ж для ранку в мене вже був Чиж. Ні, усе, що мені потрібно, — швидка розрядка і спати. Жодних чортових розмов.

Згадавши легку й рухливу дівчину, яка регоче на моєму ліжку, крадеться вранці у ванну в смішній піжамі «домисли все сам», — мимоволі відсунув Лерку від себе.

— Правда. Удома батько. Але це не перешкода для нас, адже так?

— Артеме, я телефонувала. Чому не відповідав? — Лєрка міцно обвила шию руками, ластячись під музику кішкою. Заплутала пальці з довгими нігтями в моєму волоссі. — Може, хоч зараз поясниш, коли я тебе нарешті спіймала, що це було минулого разу? — вимогливо запитала. — Вибач, Соколе, але я собі ціну знаю і не звикла ось так закінчувати вечір.

Я теж до багато чого не звик. Зокрема, ось до таких допитів.

— Уточни, Заю, — поки що ввічливо попросив.

Лерка нервово розсміялася і повторила мої слова, копіюючи тон:

— «Застібай ліфчик і йди, тобі пора. Я втомився!» Артеме, погодься, — ображено скривила губи, — це було занадто грубо, навіть для тебе. І потім дзвінки без відповіді…

Шкода, що в Анісімовій я помилився. Вона все-таки запитала.

— Заю, я сьогодні не налаштований на такі розмови. У мене був складний день.

— Тільки не кажи, що знову втомився.

— Як чорт.

— І не будеш проти, якщо я піду з Максом?

Я посміхнувся. Широко, продовжуючи тискати брюнетку, яка заклично посміхалася, за сідниці. Схоже, такі розмови її заводили. Що ж, для себе я вже вирішив, що цей раз стане нашим останнім.

— Лєро, не варто зі мною гратися, — сказав чесно. — Я тобі не хлопчик «піди сюди». Ти можеш піти з ким хочеш, я теж. Хіба щось змінилося й у нас одне перед одним з’явилися зобов’язання?

— Ну…

— Скажу відверто: не думаю, що Макс ризикне піти, але ти можеш спробувати. Буде шкода з тобою попрощатися.

Я відпустив дівчину, дивлячись на неї з посмішкою. Поруч танцювали незнайомі дівчата, і на секунду я зловив одну з них за талію. Притягнув до себе, запитав, як звуть… але все одно не запам’ятав. Ай, до біса! Яка різниця! Їй теж плювати на моє ім’я!

Лерка знову з’явилась біля грудей. Легко відтіснила суперницю.

— Сокольський, — несильно штовхнула долонею в плече, привертаючи до себе увагу, — я завжди казала, що в тебе жахливий характер! Ну чому ти не вийшов у мами з татом гіршим обличчям, а? Тоді б із тобою було набагато простіше! — чи то пожартувала, чи то поскаржилася спересердя. — Просто не хочу повторення останнього вечора, так зрозуміло? Батько — це добре. Але, може, заїдемо до мене? — запропонувала, граючи біля скроні чорними пасмами. — Батьки якраз поїхали з ночівлею на дачу. М-м? Квартира не проблема, якщо ти про це. Головне, доїхати, — знову засміялася. — Але ми обоє знаємо, що живу я звідси дуже близько…

Ну нарешті.

— Поїхали.

Коли вийшли з клубу й підійшли до хлопців, почув від Мартинова знайому назву бару й зупинився. Поруч звично над жартом Титова сміялися дівчата.

— Сєво, що сталося?

Мартинов розгублено, із занепокоєнням крутив у руці телефон.

— Та ось, знайомий щойно зателефонував. Біля «Маракани» після хокейного матчу сталася бійка вболівальників. Ніби як нічого серйозного, поліція вже всіх розігнала, але сам факт! Прикро, — Сєва розтягнув усмішку і сплюнув. — Я ж перший фан хокею, як міг таку колотнечу пропустити? Смикнутися туди, чи що, як думаєш?

Я тут же забув про Лерку. Сам не зрозумів, як відійшов убік, висмикуючи з кишені куртки айфон і набираючи номер, в очікуванні відповіді нервово відраховуючи про себе порядок цифр.

Дівчина відповіла. Слава Богу! Постарався запитати якомога спокійніше.

— Чиже, привіт. Ти вдома чи досі в «Маракані»?

— Удома, звісно, — почув знайомий голос. — А шо?

Здається, я її здивував, але після відповіді та галасливого видиху це здалося вже неважливим.

— Я в клубі з друзями. Найімовірніше, пробуду тут до ранку…

Сам не знаю, навіщо продовжив розмову. Просто захотілося. Два дні мовчали, до ладу не бачилися, може, тому? Дивне виправдання. Таке ж безглузде, як миттєве бажання опинитися поруч із Чижем. Майже нестерпне — відчути її тепло й побачити напрочуд домашню і свою в моєму домі, наче в ньому й не було нікого, крім неї. Бажання тим більше незрозуміле, що я, як міг, намагався від нього втекти.

Я бачив дівчат голими із шістнадцяти років, знав ласки старших і досвідченіших подруг, але мене вабила застебнута наглухо до горла піжама з мишами. Смішно ж, кому розповісти.

Що, до бісової ковіньки, зі мною коїться?!

Можливо, стане легше, якщо знову житиму сам? Напевно. Ось чому мені не потрібні довгі зустрічі та стосунки. Тільки коротке, яскраве задоволення і секс. І нічого більше. Досі я чудово справлявся зі своїм життям.

Я обернувся до компанії, ховаючи телефон у кишеню. Лерка стояла біля Макса і сміялася, друг обіймав її рукою за талію. У дорогій шубці, розкритій на грудях, виднілося голе плече гарної брюнетки, відкрите очам хлопців… Зараз її хотіли багато хто, і вона це знала. Багато хто, але тільки не я.

Збудження минуло. Схлинуло так само швидко, як і накотило. Мені більше не хотілося брати те, що міг узяти будь-хто. Від представленої картини стало нудно, але ж колись сам не гребував багатьма речами. Ми зустрілися поглядами, і я прочитав у карих очах дівчини виклик. Так, я знову залишив подругу «за задоволенням» без пояснень, і зараз вона чекала, що цього разу саме я зроблю перший крок і підійду. Навіть пам’ятаючи про мої слова щодо Макса.

Не підійшов. Але залишив їй її порцію гордості. Нехай. Пора закінчувати цей вечір. Для мене він сьогодні занадто затягнувся.