Глава 13, частина 2

Льошка. Підійшов непомітно зі спини, затуливши собою огляд бару, і розвернув за плечі.

— Я? — злякано пискнула, під чорним поглядом почуваючись справжньою злочинницею, спійманою на гарячому. — Так це… Ромку шукаю, нашого офіціанта, — знайшлася, що сказати. — Тимур лається. Скоро кінець зміни, а він десь запропастився. А мені вже додому пора йти.

— Роздягнена? Ти серйозно, Фаню?

— Ще і як! Та я тікаю вже! На секундочку вискочила! — махнула рукою в бік входу. Оббігши хлопця, зупинилася, піднімаючи до нього обличчя.

— Льошо, а що тут сталося? Мені сказали — була бійка?

Лис підібгав губи й засунув руки в кишені штанів.

— А ти не бачила?

— Ні. Я в підсобку йшла.

— Була, — кивнув у відповідь. — Сам не зрозумію, у чому справа. Сокіл сьогодні як із ланцюга зірвався. Ні з того ні із цього побився раптом із якимось білобровим кремезиком. Для Артема не вперше, звісно, але не пам’ятаю, щоб я бачив його таким злим. Мені здається, ми з Максом і Сєвою більше його стримували, ніж розбороняли бійку.

— С-сокольський? Артем?! — здивовано видихнула.

— Ну так, — невесело усміхнувся Льошка. Поглянув раптом із притаманною йому єхидою. — А чого ти дивуєшся, Фанько? Ти ж його встигла впізнати. Напевно, знаєш, яким придурком він буває.

Я зніяковіло знизала плечима. Прошепотіла невпевнено:

— Та ні. Не так щоб дуже…

Про мій ранок у квартирі Сокола, після того, як дав ключі, Льошка не питав, а я і не поспішала йому розповідати, що в нас склалося і як. Тільки від Уляшки знала, що вона наплела братові зо три короби. Мовляв, живу в гуртожитку на загальних хлібах, і баста, не твоя, Кім, справа!

— І щ-щ-о тепер? — сама запитала, стукаючи зубами й стрибаючи на місці (правою-лівою, лівою-правою). Мороз добряче кусався за щоки, сідниці й усі м’які частини тіла.

— А тепер обох відвезли у відділок. Довелося сказати поліції, що це качок спровокував бійку. Сама розумієш, відразу розібратися складно. Наші слова проти слів хлопців білявого. Поки повірили, а завтра будемо далі вирішувати, що робити. Однаково тепер Сокола до ранку не витягнути.

— Як-кий ж-жах! — насправді жахнулася я. Значить, не дарма відчула недобре. І як тепер бути?

— Ну біжи вже, Чижику! — не витримав Льошка. — Замерзнеш! Зараз машину Артема перевірю і теж усередину.

— Ага!

Я метнулася до бару, залетіла в зал і кинулася на кухню. Покрутившись біля дядька Жори, сунула руки під гарячу воду й сьорбнула з кухля кухаря гарячий чай. Вибачившись за грубість, сьорбнула про запас ще раз. Забігши в підсобку, вмить перевдяглася — натягнула джинси, чоботи, шапку, пуховик і, на ходу пов’язуючи шарф, зазирнула за зарплатою до Тимура. Запхнувши в сумку кровні, грізно пообіцявши, що працюю так востаннє, вискочила на вулицю… і знову потрапила до рук Лиса.

Схоже, друзі Сокола вже встигли розрахуватися і вийти з клубу. Дівчата стояли поряд — красиві й гнучкі, переминаючись на високих підборах. Двоє з трьох — з тонкими сигаретами. Я відвернулася — блондинка, як і раніше, мала вигляд дуже засмученої.

— Стій, Фанько! — видихнув в обличчя Льошка. — Додому?

— Ага, — кивнула. — Нарешті закінчила зміну. Ну бувай! — мало не пролетіла повз, але, помітивши на зігнутому лікті Мальвіна знайому шкіряну куртку Сокольського, забарилася, кинувши розгублений погляд на хлопця.

Здається, мене неправильно зрозуміли. Зараз під ліхтарем на обличчях друзів були добре помітні сліди бійки, особливо сильно дісталося темноволосому Максу, якого нещодавно мені самій хотілося добряче огріти, і я знову жахнулася, уявивши, наскільки сильно в бійці міг постраждати Сокіл.

Ненавиджу бійки. Ну що за народ ці хлопці! Двадцять перше століття надворі, люди зібралися летіти на Марс, вивчають дива молекулярної фізики й доводять теорії квантової телепортації, передають інформацію на відстані в тисячі кілометрів за допомогою простих електронів, то невже ж не можна все вирішити мирним шляхом?! Та й не така вже і красуня ця блондинка! Подумаєш, пухкі губки й груди сторчма! Хлопцям же не розповіси, що справа в білизні та чарівних ін’єкціях! Напевно, це через неї увесь сир-бор, бо інших дівчат я цього вечора поруч із Сокольським не бачила. Хоча… — зітхнула своїм думкам, — може, для нього вона і красуня.

Друзі якраз говорили про те, як виручити Сокола і чи потрібно чергувати біля дільниці, коли я на них налетіла.

— Чижику, залишся, — запропонував Льошка. — Зараз під’їде таксі, підкинемо тебе до дому. Нема чого вночі одній вулицями бігати.

— Спасибі, Льошо, але я поспішаю, — поквапилася відмовитися. Залишатися в їхній компанії хотілося найменше.

— Я проводжу Анфісу, — раптом зголосився Мальвін. — Усе одно в таксі всім місця не вистачить, а час роз’їжджатися. Куртку я Соколу у відділок по дорозі закину, сподіваюся, передадуть, — сказав, зробивши крок до мене й опустивши руку на плече.

— Не треба! — майже викрикнула я. Вийшло вперто й по-дитячому. Ай, ну й нехай! Зате руку скинула. Лис заговорив про своє:

— Не варто дорогою, Сєво. Хрін його знає, хто там чергує у відділку. Куртка дорога, вранці до восьмої привеземо. Думаю, після всього нашому Соколу не заважає охолонути. Фаню, точно не треба? — уже уточнив у мене.

— Так, — знову впевнено кивнула. — Не переживай, я не вперше в цей час додому повертаюся. І потім, на мене цей… як його… хлопець чекає. Там, за рогом! Трохи далі! — махнула рукою в бік центрального проспекту, і яа-ак припустила від «Маракани» бігом, тільки підбори чобіт і замайоріли.

Ну і приставучі ж у Сокола друзі!

Якщо чесно, на початку першої ночі центр міста непогано освітлювався, цілком собі бадьоро проїжджали автівки, снували рідкісні пішоходи, і крокувати поспішним кроком зимовим містом, зриваючись на біг, виявилося не так страшно, як незатишно. Центральне відділення поліції розташовувалося від «Маракани» близесенько, усього за два квартали, і я чомусь була впевнена, що знайду Сокола саме там.

Навіщо я йшла його шукати? Що збиралася сказати під час зустрічі? — на ці запитання у Фані Чижик, як завжди, відповіді не знайшлося. Напевно, відчувала, що по-іншому не можу, а тому постаралася просто не думати.

На повороті в напівтемну вуличку мене гукнули якісь хлопці, і я знову засяяла п’ятами, тримаючись за шапку, обіцяючи собі, що цей вчинок — якщо й не перший дурний вчинок у моєму житті, то вже точно найостанніший! Що якщо я зараз упаду — то кричатиму голосніше за сирену на машині, що відвезла Артема, і тоді, можливо, мене теж заберуть у відділок, де залишать до ранку. Погані думки, згодна, але про що тільки не думається, коли голову більше зайняти нічим!

Не знаю, чого я очікувала від відділення громадського порядку великого міста, напевно, того, що навіть зимової ночі будівля виявиться освітленою і відчиненою навстіж на превелику радість усім, хто за цим самим порядком звернувся. Але масивні броньовані двері з написом «Поліція» виявилися замкненими, а високі вікна щільно зашторені жалюзі.

Та ось ліхтар над широким ґанком справді світив яскраво, висвітлюючи біля входу пару поліційних машин і двох чорних псів, що дрімали біля стіни. Побачивши мене, собаки підняли голови, встали на лапи і з цікавістю потрусили назустріч.

Ой, матінко!

Я постукала у двері. А помітивши кнопку дзвінка — поквапилася натиснути.

— Е-е-ей! Відкрийте! Чуєте?!

Тре-е-е-ень!

Цікаво, п’ять секунд тиші — це багато чи мало? Для того, хто ось-ось почне хвилюватися, що йому не відповідають? Я вирішила, що багато, особливо для дівчини, біля якої присіли два пси підозрілої зовнішності, і затарабанила знову.

— Е-е-ей! Там є хто-небудь?! Та відчиніть же!

У дверях щось заскреготало, ухнуло-стукнуло, і в броні відчинилося віконце. Через ґрати виглянуло сердите обличчя чоловіка в роках, промайнули формені погони, і кричати одразу ж розхотілося.

Якби не собаки, що прийняли поруч зі мною стійку «струнко», я б, побачивши грізні вуса й кущисті брови, точно б колобком скотилася з ґанку. А так тільки здригнулася.

— Д-добридень.

— Старший прапорщик поліції — Семен Дуденко! — представився чоловік. — Чого тарабанимо, гр-ромадянко? — проричав.

Чого я тарабаню — я, звісно, знала. А от як належить розмовляти з поліціянтами на службі, та ще й такими грізними на вигляд — не дуже. Досі якось не випадало нагоди ознайомитися.

— З якого питання відділення турбуємо, кажу?!

— Вибачте, товаришу прапорщику. Мені необхідно знайти людину. Дуже потрібно!

— Людину? — брови спантеличено сіпнулися. — Хочете заяву написати? Скільки часу минуло з моменту зникнення? Доба? Дві? Документи з собою є? Якої статі зникла? Чоловік? Жінка? Скільки років?

— Чоловік. Молодий. Здається, двадцять один.

— І врахуйте, гр-громадяночко, що в нас тут не приватний розшук, який спеціалізується на вилові невірних чоловіків. Коли бачили востаннє?

— Та ні! — я ахнула, зрозумівши, про що тлумачить поліціянт. — Ви мене неправильно зрозуміли, дядечко! Сьогодні бачила! Він тут, у вас! Його щойно привезли до відділку після бійки в «Маракані»! Ну я й ось… прийшла. Розумієте?

Очі прапорщика примружилися. Мабуть, розуміли мене не дуже.

— Ким доводитеся затриманому?

Я моргнула. Слідом ще раз. Видихнула ледь чутно:

— Ніким.

— На все добре!

Віконце тут же зачинилося. Зачинилося! Тобто зовсім! Я розгублено схопила ротом повітря.

— Тобто, як це на все добре? — пробурмотіла. — Е-ей! Товариш прапорщик! — стукнула кулаком. — Товариш Дуденко!

Відчинилося. Кущисті брови насупилися.

— Ні, я довожуся! — затараторила, боячись, що чоловік знову зникне. — Дуже навіть довожуся! Ми живемо разом, і взагалі давно…

— Дружина?

— …знайомі. Чого?

Я гикнула. Ще раз. Очі під суворими бровами буравили наскрізь, і відповідний кивок вийшов повільним, але ду-у-уже переконливим.

Коліна дрібно затремтіли, сумка з плеча поповзла вниз, й один із псів, обнюхуючи, ткнувся носом під сідницю. Я зі страху притиснула руки до живота.

— Ой!

— При надії?! — рявкнув питанням прапорщик Дуденко.

— Т-так!

— Залишайтеся на місці, гр-ромадяночко! — і віконце знову зачинилося.

Що? Це що я щойно сказала? Я ошелешено закліпала віями й від жаху сказаного погладила пса по голові. А зрозумівши, що накоїла, прилипла грудьми до дверей та так і ввалилася до приміщення дільниці остовпілою Снігуронькою.

— Прізвище?

— Чиє? — сумка виявилася притиснутою під самою шиєю, а голосу не стало зовсім. Я старанно відкашлялася.

— Затриманого!

— С-сокольський Артем.

— Є такий. Побутова бійка без обтяжливих. Протокол затримання оформляти будемо, чи як?

— А?

Чоловік сунув великі пальці за пряжку ременя і поглянув на мене, як кіт на дурну мишу. Навіть вус сіпнувся.

— Це я питаю: «А?» Сидять голубчики в чергового до з’ясування обставин бійки. Потім в ізолятор тимчасового тримання визначимо, до приходу слідчого. Ну то як, гр-ромадяночко? — Прапорщик Дуденко нетерпляче видихнув. — Раз уже знайшли, будемо за чоловіка штраф сплачувати? Або оформляємо благовірного на сім діб, щоб не бушував?

— А-а! Зараз! — здогадалася я. Кивнувши, завозилася із сумкою, відшукуючи гаманець. — Ось, візьміть! — простягнула гроші. — Я сплачу штраф! Не треба на сім! Будь ласка…