Глава 13, частина 1

POV Чиж

— Ромко, досить курити! Зовсім очманів? Іди в зал до клієнтів! Це ти тут, між іншим, офіціант на повній ставці, а не я! І не відвертай дядька Жору від роботи! У нас ще шість салатів на п’ятий столик. Зараз піду, будете з Райкою одні весь зал обслуговувати! Вона тобі швидко покаже, як по совісті чайові ділити!

— Фанько, ти не розумієш, ми святкуємо перемогу! Дай тебе обійму…

— Що? Та йди ти! Зараз як дзизну! Текою з меню по тім’ячку! Ай, та що з тобою говорити…

І дверима на вуличний ґанок — хлоп! І притулилася спиною до холодного металу хоч на хвилиночку. Бо втомилася, бо думок у голові — рій. Бо серце досі не на місці.

Оце робочий вечір — заколишешся. Відчуваю себе осликом, що катає китайську малечу на американських гірках. Ну скільки разів я собі обіцятиму одне, а робитиму інше? Коли розучуся входити в становище інших?

Коли Тимур просив затриматися, я твердо сказала, що піду о десятій вечора. Й ось, будь ласка, на годиннику вже пів на дванадцяту, у барі натовп, а я все ще в «Маракані», гасаю між столиками, як неприкаяна, разом із Райкою, допомагаю Сашкові і навіть уявити не можу, коли цей день для мене закінчиться.

Сумно і прикро. І кинути друзів не можна. Саме сьогодні прикро, а чому — не знаю.

Усе, це точно востаннє! Завтра ж скажу Тимуру! Інакше без варіантів доведеться шукати іншу роботу — спокійну й ніяк не до опівночі. Просити я не стану, а повертатися додому кожну робочу зміну на таксі, бо в цей час уже не ходить транспорт — для мене недозволена розкіш. Який сенс тоді взагалі працювати?

Уф. Хочу їсти, пити, додому і спати! Дуже хочу!

І подушку хочу — велику і м’яку, і ковдру, і щоб тихо й тепло…

На думку спала квартира Сокола, і не тільки квартира. Це ж треба. Досі щоки червоніють, як згадаю гарячу долоню на животі й губи за вухом. Уже тисячу разів прокрутила в голові всі події ночі й ранку, а так і не змогла зрозуміти: чому не прогнав? Я б прийняла його рішення.

Звісно, я одразу помітила в барі друзів Артема і його самого. Усе думала: куди він пропав? Чекала, коли пішов, що повернеться. Раптом я його образила? Навіть напевно образила. А він не прийшов.

Ну чому іноді зателефонувати так складно? І це я говорю про себе. Крутила телефон, скидала дзвінки колишнього, а потрібний номер так і не набрала. Не змогла набрати. Чому?

Я не повинна була говорити йому те, що сказала. Те, що думала. Це серце сказало від образи за перше кохання. Добре хоч не посміявся над словами наївної Фаньки.

Сьогодні Сокіл знову відпочивав із друзями та знову в компанії дівчат. Усе, як завжди. Щоправда, на колінах у нього ніхто не сидів, і чужі руки Зай не лежали на міцних плечах. Навіть не відповідав, коли з ним, заливаючись сміхом, кокетувала симпатична миленька блондиночка. Я принесла дівчатам коктейлі й чула, як вона розповідала цікавий анекдот. Було видно, що Сокіл їй подобається, дуже подобається… Пальці із червоними нігтиками обережно торкалися рукава темної сорочки, яка йому дуже личила, а вії грайливо пурхали. Я раптом уявила, що він її цілує. Блондинку. Ось просто зараз цілує, так само як цілував мене. Неважливо, що хотів провчити… І пішла. Бо від цієї думки на душі раптом стало неприємно й боляче.

Я намагалася, дуже намагалася не дивитися на Сокола і просто працювати, але погляд сам знову і знову знаходив хлопця. І щоразу натикався на сірі очі. Уважні й похмурі. Здається, він сьогодні взагалі не пив. То невже досі злився?

Я відкинула плечі від дверей і попрямувала до барної зали. Боксерський матч закінчився пів години тому перемогою чемпіона в третьому раунді, і народ радів. Бій вийшов коротким і, судячи з крику і свисту відвідувачів, що розташувалися перед плазмовими телевізорами, — видовищним. Ще трохи, й натовп почне розходитися. Прийшла пора останніх коктейлів і замовлень. А отже, Райці з Ромкою буде легше, і мені можна, нарешті, йти додому. Цікаво, чи ходять на Федотова чергові автобуси?

І що вдома є поїсти?

І чи точно Сокіл не передумав, щоб я поверталася?

Але, звісно, пам’ятаючи про домовленість, перед його друзями я не наважуся таке запитати. Ми, як і раніше, з ним знайомі незнайомці.

Я вийшла в зал і здивовано втупилася на Сашка, голова якого була повернута в бік вхідних дверей. За ті чотири хвилини, що мене не було, — зал помітно спорожнів. Дивно.

— Сашко, а де народ? Що сталося? — запитала в бармена. — Не може бути, щоб усі так швидко розійшлися.

— Ні, звісно, — озирнувся хлопець. — Там бійка, Фанько, і, здається, серйозна! — повідомив із блиском в очах. — Щойно двоє тут зчепилися, а потім вилетіли на вулицю. Само собою і народ викотився слідом — у нас же бокс на порядку денному, ти забула? Я б і сам подивився, але бар не можу залишити.

— А-а.

— Слухай, Чижику! — схопив за руку Сашко. — А давай ти приглянеш, га? — заглянув в обличчя. — Я тільки на секунду! Вигляну, подивлюся, що там і як, і назад! Гаразд?!

Я оглянула зал — компанії Сокола видно не було. Їхніх дівчат — теж. Напевно, всією юрбою вийшли подивитися на бійку й заодно подихати свіжим повітрям.

Знизила плечима, погоджуючись.

— Гаразд.

«Маракана» був відомий у місті, як спортивний бар, і я знала, що іноді тут траплялися різного роду сутички. Хоча Тимур, як міг, намагався забезпечити закладу і його відвідувачам спокійну атмосферу, але непорозумінь і спалахів однаково не вдавалося уникнути. Одне тішило — чергова бригада поліції реагувала швидко і злагоджено, і зазвичай усі конфлікти вдавалося зам’яти на корені.

— Тільки недовго! — ставши на місце бармена, крикнула в спину Сашкові. Витерла полицю, прибрала використані келихи, виставила на стійку нові, перевірила спиртне і навіть встигла обслужити подружню пару, змішавши в шейкері «Піна Коладу», коли сердечко несподівано тьохнуло.

За стіною бару на вулиці пролунала сирена, і я, як лисиця на дичину, повернула ніс за вітром. Подивилася в бік вхідних дверей, повільно засунула якнайдалі пляшки зі спиртним і вийшла з-за барної стійки до зали, відчуваючи в душі неспокій, що прокинувся.

Та де ж там Сашко! Обіцяв же, що всього на секундочку!

— Дівчино, а де бармен? Мені б ще коньячку плеснути.

— Що? Ах так, зараз…

— Які у вас гарні очі, усе життя б дивився! І пальці, як у п-піаністки, — і все це не цілком зв’язною мовою. Воно і зрозуміло — субота, народ відпочиває. — Ви, бува, не вільні сьогодні після роботи? А то б ми могли піти… е-е, піти… — У цьому місці речення в таких клієнтів часто виникають труднощі з фантазією. Справді, куди можна піти з незнайомою дівчиною глухою ніччю? Але цей викрутився. — П-погуляти? А? На зірки подивитися?

— Дякую. Випадково, ні.

— Ну вибачте…

Сашко повернувся хвилин за п’ять разом із Тимуром. Обмінявшись словами, хлопці розійшлися у різні сторони, а слідом до дверей потягнулися і відвідувачі, повертаючись із морозної ночі в затишне тепло бару.

— Ну що там? — не витримала я, зустрічаючи бармена запитанням. Потопала хвостиком за чорною футболкою. — Що, справді, бійка, Сашко? Серйозна?

— Та вже ж не покурити вийшли! — незрозуміло відповів Сашко й розтягнув рот у задоволеній усмішці. Зайшовши за дубову стійку, налив у келих мінеральної води й одним махом перекинув у себе. — Мордобій вийшов не гірший, ніж у день хокейного матчу! — повідомив вагомо, відставляючи вбік мінералку. — Щоправда, сьогодні один за трьох встигав. Спочатку з кремезним зчепився, потім із його друзями, потім знову з ним, коли той оклигав… А там уже і хлопці приспіли.

— Які хлопці? — я здивовано моргнула.

— Друзі спортсмена, звісно! — хмикнув Сашко, зверхньо поглядаючи на нетямущу мене. — Налетіли на компанію білявого, поки ці двоє розбиралися, ну і в’ї@… пояснили, загалом, погляд на проблему по-чоловічому. Ясно й дохідливо, розумієш, Фаню?

— З-здається.

— Кажуть, цей кремезний сьогодні весь вечір дівчат задирав, от у хлопця однієї нерви й здали. Спритний чорт! За мить витяг борова з-за столу, я і зрозуміти не зміг, що до чого, коли зчепилися. Чув, звісно, що цей хлопець — заколотник — відчайдушний малий, а тепер ще й побачив. І все ж даремно Тимур поліцію викликав. Самі б усе на місці зам’яли, не вперше бійку розбороняти. А тепер журналюги знову напишуть про «Маракану», що тут неспокійно. Як водиться!

— Бррр! Холодно! — Сашко повів широкими плечима під тонкою футболкою і потер долоні. — Фаню! — покликав, хоча я і так на всі очі дивилася на нього, намагаючись вхопитися за якусь думку, що неясною картинкою вимальовується в голові.

— А?

— Йшла б ти додому, і так затрималася сьогодні. А хочеш — у підсобці відпочинь. Години за дві Тимур закриється і розвезе з Толяном усіх домівками, м?

Але я вже дивилася в зал, у бік входу, відвертаючись від хлопця.

— Добре, Сашо…

Спочатку увійшли дівчата — здається, блондинка пхикала. За ними з’явилася компанія хлопців — їхній столик я сьогодні обслуговувала й тому запам’ятала. А слідом увійшли Мартинов, Льошка й темноволосий друг Сокола в розкритій навстіж сорочці. Самого Сокола ніде не було, і я захвилювалася, раптово відчувши неприємний холодок у грудях.

Почекавши трохи, обійшла навколо столика друзів, які все ніяк не хотіли розсідатися, про щось неголосно сперечаючись, і, не витримавши, вийшла на вулицю, де, всупереч очікуванням, усе виявилося знайомим і звичним: нічна тиша міста, високі ліхтарі та осторонь — окремі пари, що палять. Сокольського, як і раніше, ніде не спостерігалося.

У тонкій бавовні я одразу змерзла, невисокі підбори легких туфель потонули у свіжому снігу… Взявши себе в руки й видихнувши, вперто пострибала до стоянки — захотілося переконатися, чи на місці машина хлопця. Зрештою, Артем міг просто поїхати, не повинен же він доповідати Чижику про кожен свій крок?

Побачивши метрів за п’ять під кремезною тополею знайому сіру «Тойоту», зупинилася від роздумів, що спали на думку.

Так, машина Сокола тут, і можливо навіть, що хлопець теж. Але раптом він у цій машині не один? Ні для кого не секрет, що біля бару інколи траплялося й особисте життя, а я тут бігаю напівголою газеллю, заглядаючи у вікна.

— Фаню? Ти що тут робиш?