Глава 14, частина 2

— Добре, сину, але… Чому ти не попередив? Я б хоч підготувався, к-костюм одягнув. А зараз що накажеш робити?

— Тату, заспокойся. Усе неофіційно. Люди проїздом, щойно зателефонували. Ніяких пропозицій руки й серця, звичайний візит родичів на чашку чаю.

— Що? Родичів? Так, Артеме, ти мене не лякай! Ви розписалися з Анфісою чи ні?!

— Тату, ти, головне, мовчи, ясно? Усе інше я зроблю сам!

І адже зробив же! Для початку вдягнув футболку, потім спустився вниз до машини за передачкою. Потім ще раз. Потім забалакався з бабусею Фісою, яка навідріз відмовилася підійматися до квартири, але приїхала з півником і в’язаними шкарпетками для «Фанькиного нареченого» й одразу ж усе це йому від щирого серця вручила.

— Тримай, синку. Щоб у зиму ноги не мерзли, а гребінь стояв, як у цього півня! — важливо побажала, та раптом, схаменувшись, ляснула себе по губах. Відвернувшись, полізла назад у машину — старенький татів мікроавтобус, який він викупив у школи три роки тому. Відмахнулася, разом зі мною вкриваючись плямами сорому, як жираф.

— Ой, не слухай мене, синку! Я не те мала на увазі.

— Баб Фіс!

— Хоча й те теж! Гаразд, Фаню, я краще в машині посиджу, газетку он почитаю, а то знову брякну щось зайве. Усе звикнути не можу, що ти виросла. А наречений мені твій сподобався — гарний хлопець! Не худий, високий, і погляд не солодкуватий, як у колишнього зрадника-залицяльника. Ой, — винувато озирнулася, — я знову щось не те сказала, так?

— Та годі, забудь, баб Фіс…

Потім Сокольський по-дорослому познайомився з братом. Ну, а дрібнота одразу ж захоплено втупилася на «новенького», боячись зітхнути. Потрапивши до квартири, скинули чобітки й побігли в кімнату галопом «тихо сидіти», як попросив тато.

— Я перша!

— Ні, я перша!

— Ого, який телевізор!

— Ого, який!

— А можна нам мультики?

— Так, можна нам мультики?

І хором, коли Артем вручив братові пульт.

— Оце здо-орово!

А я повела батьків на кухню знайомити з Василем Яковичем. Він чомусь вважав за краще ховатися саме там. І теж вкрився плямами, не знаючи, куди дивитися: чи то на нас, чи то на пакети з гостинцями в руках гостей.

— Анфісо, ну навіщо ж так офіційно-то? — зніяковів чоловік, піднімаючись зі стільця. — Краще вже як звикла — дядя Вася. Здрастуйте, — простягнув татові руку, а той, кашлянувши в кулак, скромно поставив на стіл торт і поруч із ним сироп від кашлю, — Василь Сокольський!

— Федір! А це моя дружина — Надя, — відповів тато. — А це дітям, — показав рукою на стіл. — Анфіса сказала, що Артем застудився, ось ми й… Там, у пакеті, апельсини й гранат, — навіщось додав. — Василю, ви нас вибачте, що заїхали без запрошення. Ми тільки доньку побачити й вже йдемо. Ми в місті в справах, от і зазирнули. Розуміємо, що безцеремонно вийшло, але не могли не впевнитися самі, що у Фані все добре. Не щодня дізнаєшся, що у твоєї дитини доросле життя. Не так-то просто це прийняти.

— Звичайно, я вас розумію, — кивнув дядько Вася. — Сам ніяк не звикну, що син не один живе, от і отримав сьогодні від нього прочухана за те, що зранку ввалився і розбудив. Непросто, це ви, Федоре, правильно сказали. Але якщо вже наші діти разом і, здається, у них усе серйозно — будемо звикати? — плеснувши в долоні, ніяково розсміявся. — А для початку давайте чай пити за знайомство! Тільки сироп — це ви даремно. Артем у мене ніколи не хворіє!

А ось я думала інакше, дивлячись, як у Сокольського поблискують у лихоманці, що наближається, очі, й розмірковуючи про те, до чого ж чоловіки вперті створіння. Навіть мій тато! Скільки років обіцяє мамі перестати розповідати на сімейних вечірках історію про те, як він, бувши студентом і вирушивши в самотній піший похід, спіймав сома вагою у двадцять кілограмів. А потім ніс на собі сорок кілометрів до студентського табору, щоб усіх нагодувати. Та щоразу розповідь повторюється. І знову ми з мамою мовчимо й не помічаємо, що п’ять років тому сом був на п’ять кілограмів легший, а відстань до табору значно коротша, але вік надає ваги навіть історіям.

— Якщо будете в наших краях, Василю, — заїжджайте в гості, сходимо на риболовлю. У нас місця знатні — повітря, озера! Й Артема із собою беріть! Фанька зі мною все дитинство в походах провела! І рибалити вміє, і знає, як розвести багаття, і як намет поставити. Із сусідським пацаном, пам’ятаю, усе змагалися, хто більше піскарів виловить, то донька завжди спір вигравала!

Мама раптово закашлялася і нагадала, що пора б уже й піти. Тато погодився.

— У вас ще є діти, Василю? — поставив ввічливе запитання, дякуючи всім за чай і гостинність. — Якщо так — приїжджайте до нас усією родиною, будемо тільки раді. У нас не занудьгуєш!

Василь Якович якось напружився, Сокіл теж. Ну і я за компанію: хіба мало чого? Помовчав, покусуючи губи, але все-таки відповів:

— Так, син дванадцяти років. Лука. Одноліток вашому.

— Чудово. Беріть і його із собою. Роберт у нас з усіма спільну мову знайде, а дівчата й поготів!

— Фаню, чому батько Артема весь час поглядав на твій живіт? — зауважила мама вже в передпокої. — Як він узагалі до тебе ставиться?

— Добре ставиться, мамо, не переживай!

— А мені здалося — легковажно. Він якось дивно посміхався, дивлячись на тебе. Ніби все несерйозно, або навпаки надто серйозно й це його веселить. Він випадково не натякав на якусь таємницю, про яку ми з татом ні сном ні духом?

— Та ні, звісно! — запевнила маму. — Ти що?! Скажеш теж!

А сама зашарілася, мов буряк, під рідним всезнаючим поглядом! Ось це я забрехалася!

Ще б дядькові Васі не посміхатися! Спостерігаючи за тим, що витворяє його старший син!

Ні, на вигляд-то все цілком пристойно для двох закоханих, але, як на мене, — так явний перебір! Не очікувала я такого від скупого на емоції Сокола. І нехай Артем обіцяв, що впорається із ситуацією, з таким підходом до справи я собі точно хронічну тахікардію зароблю!

Спочатку він без зайвих церемоній посадив мене до себе на коліна, щойно стало зрозуміло, що четвертий і єдино-вільний у кухні стілець доведеться зайняти комусь одному. (Я взагалі-то могла й постояти!) Потім прибрав волосся з мого плеча й опустив на нього підборіддя. Упевнено поклав руку на живіт, притиснувши до себе, а на мій здивований і розгублений погляд відповів незворушно піднятою бровою. Знову провів рукою по волоссю, усміхаючись гостям, заплутавши пальці в довгих пасмах.

Точно так само провокаційно і спокійно я сама ще недавно погладжувала його плече і груди в присутності Сусанночки та її доньки. Але я ж не думала, що такі дотики можуть нагадувати поколювання голочками струму і відчуватися настільки яскраво, немов ти залишився без шкіри й відчуваєш кожен чужий дотик оголеними нервами.

Я то накривала пальцями, то відпускала долоню Сокола, що лежала на моєму животі, відчуваючи, як під нею розгорається жар нашого зближення. Не до кінця розуміючи, що тому причиною — гаряча рука Артема, його лихоманка, яка посилюється, чи моя реакція на цей дотик і нерозумна жіноча уява, здатна відтворити бажану реальність із крихти уваги.

Кажу ж — тахікардія забезпечена! Ще б дядько Вася не дивився на мій живіт і не вигравав оченятами, натякаючи на свої думки, коли я весь час ялозила попою на колінах у його сина, не здатна знайти собі місце під рукою Сокола. Артему чи не знати, як він діє на дівчат. Хоч би пожалів — позбавив від ніжностей! А то страшно навіть уявити, як я почуватимуся, якщо його смілива долоня раптом накриє мої груди? І… чи щось іще?

Тьху, Фанько! Що за розпусні думки! Та ще й у присутності батьків! Про навчання думати треба! Про серце, яке вже одного разу пережило біль зради. Про те, що якщо вірити в кохання, то одного дня воно обов’язково тебе знайде, де б ти не був — справжнє і вірне.

Звісно (навіть напевно!) хлопець навряд чи виявиться таким красенем і серцеїдом, як Сокіл. Ну той що? Я ж теж не з Венери відлита! Звичайне дівчисько.

Щойно мама з татом поспіхом допили чай, я швиденько зістрибнула з колін Сокольського і втекла в передпокій. Але він і там мене знайшов, спіймавши й цілком пристойно для батьківських очей притиснувши до боку. Так і спустилися вниз милою парочкою. Тож упорався із завданням Сокіл, ще і як упорався. Он, навіть тато його на прощання обійняв.

— Радий знайомству з тобою, Артеме, радий! Дивись, не ображай Анфісу! Вона в нас славна.

— Так, Федоре Олександровичу, я це вже зрозумів. Не турбуйтеся!

— Ти теж нічого. Вражаєш!

І це тато ще не в курсі, що Сокіл у нас типу місцева знаменитість — зірка футболу зі світовими перспективами. Навіть не знаю, обіймався б він зараз із хлопцем, дізнавшись, хто він є насправді, чи схопив би доньку в оберемок і відвіз би додому, щоби поставити в куток і покрутити біля скроні пальцем, образливо обізвавши Сєнькою.

Дивно, що дядя Вася промовчав. Ось уже хто пишається сином, і гадати не треба. Напевно, на цьому сердечному моменті й грає Сусанночка, маніпулюючи чоловіком, коли пропонує свої варіанти поліпшення та облаштування життя Артема.

А може, вона має рацію? І блідій красуні Ілонці справді місце поруч із таким, як Сокіл? І заживуть вони чинно, дорого і пристойно. Як Сусанночка! І ніякої чумової навали родичів, тільки закриті вечірки на кшталт «White party», візити за розкладом і вечері у відомих ресторанах, винятково в товаристві людей відповідного рангу і становища.

Та ну нафіг! А я все одно свою сім’ю люблю! І вони мене! От скажи їм, що завтра Фанька кине навчання і піде мити підлогу в цей самий ресторан — хіба вони від мене відмовляться? Відвернуться? Хіба стануть любити менше? Ні. То якого ж мені рожна ще треба? Краще нехай приїжджають, або я до них, і всі знають, що ми одне в одного є! А перед Соколом я перепрошу, незручно вийшло. Може, приготую йому що-небудь смачненьке. Ну, а як ще незручний момент зам’яти?

Я підійшла до машини й чмокнула брата в щоку, потім малечу Ніколь — та, пирхнувши сміхом, швиденько залізла всередину салону. Зловила Мішель, але сестричка подивилася на мене скривджено-ревнивим поглядом і раптом розревілася. Повернувшись до тата, перетворилася на мопсика, розгубивши за схлипуванням чітку мову.

— Мишка, ти чого?

— Та-ато! А я тез такого зе Артема хотю-у-у! Як у Фаньки-и-и…

Я щось таке підозрювала, помітивши, що останні хвилин десять Мішель стояла в коридорі й витріщалася на Артема з-за дверей кухні, але все одно розгубилася. Ось тобі й сила чоловічої чарівності!

— І телевізо-о-ор!

А тато впевнено відповів, не звертаючи уваги на сльози доньки й на маленькі кулачки, що витирають мокрі щоки, піднімаючи дитину на руки.

— Буде! Обов’язково буде! Ще більший і красивіший, як Дід Мороз!

— Правда?! — ахнула хитрюга Мішель. — З подарунками?!

— Ну звісно! Хіба я коли-небудь брехав?