Глава 14, частина 3

Батьки поїхали, і дядя Вася теж. Біля під’їзду ми залишилися самі, і я повернулася до Сокола. Хлопець уважно й похмуро дивився на мене.

— Оце так ранок! Веселий вийшов, так? — нарочито бадьоро запитала, не знаючи, як себе почувати від ніяковості: чи то плакати, а чи то сміятися.

— Авжеж.

— Образився? — я тут же здулася.

— Чого б це?

Точної відповіді не знайшлося, і я знизала плечима. Просто було дуже незручно. Від усього.

— Здається, ти засмутився.

— Ні, — Сокольський зітхнув і засунув руки в кишені. Трохи схилив голову — все-таки він був набагато вищим за мене. — Здається, я думаю.

— Про що?

— Про те, Чиже, що після всього, що між нами було, після півника і шкарпеток твоєї бабусі, я, як чесна людина, маю з тобою одружитися.

От чого-чого, а почути таке від Сокола я точно не очікувала. Навіть хвилювання як рукою зняло!

Отже, справді не ображається. І я розреготалася. Зовсім як він учора. Розсміялася в задоволення, вдихаючи на повні груди морозне повітря.

— Ну й скажеш ти, Артеме! Щоб одружитися, півника мало. Не врятують шкарпетки. Треба любити, Сокольський, інакше все життя будеш нещасним. А я хочу, щоб ти був щасливий, — несподівано зізналася, відчуваючи, що це правда. — Ти насправді зовсім не такий, яким тебе бачать інші.

— Гірший? — невесело усміхнувся хлопець.

— Кращий. Набагато краще!

А ще ти чистун і від тебе приголомшливо пахне. Так приголомшливо, що в будь-якої дівчини зайдеться подих. Але про це я йому, звісно, не скажу. Як не зізнаюся в тому, про що іноді думаю, дивлячись на нього.

Ой, схоже, я задивилася. Струсивши збентеження під сірим поглядом, підійшла ближче і приклала руку до гарячого чола.

— У тебе жар, Сокольський, і вже неабиякий. А за високої температури наш мозок продукує дивні думки. Ходімо додому, га?

Ми чомусь мовчали. Так було безпечніше: що стосується душевної рівноваги, для мене так точно. Дивне мовчання двох в одній квартирі після галасливого ранку. Тільки поглядали одне на одного нишком спантеличено, наче щось невловимо мінялося між нами, і ми обидва цьому дивувалися.

— Сокольський, ось чому ти такий упертий, га? Я ж бачу, що тобі погано. Невже так складно…

— Чиже, перестань. Я чудово почуваюся. Тобі все одно не вдасться вкласти мене в ліжко.

Ну ось, знову обмінялися розгубленими поглядами й відвернулися. Та що ж таке-то! Навіть значення звичайних слів бачиться двояким і зворушливим! І запитання дивні ставить уява: а справді б не вдалося? Якби я, ну, ви розумієте, по-справжньому захотіла його вкласти? Якось не схоже, судячи з того, як він мене обіймав і шепотів «Анфіса», що я йому неприємна ось прям до кольок. Досі мурашки біжать шкірою, варто згадати, як він шепотів моє ім’я. Адже не привиділося?

Ні, не буду про це думати. Не бу-ду! Це всього лише гормони й нічого більше! Це всього лише Сокольський, який будь-яку дівчину зведе з розуму однією лише своєю близькістю. Про зацікавлений сірий погляд взагалі промовчу! Он як блондинка вчора запала, мало не обмацала всього. Так старанно реготала, привертаючи його увагу. І якби покликав — пішла б. Пішла з ним і, можливо, що навіть у цю квартиру й у це ліжко, якби в ньому сьогодні не спала самозагарбниця Чижик.

Як завжди, дітлахам вистачило пів години, щоби перетворити вітальню Сокольського на ігрову кімнату. Я привела до ладу крісла, підняла голову й подивилася на хлопця — він саме ховав пилосос, схилившись до підлоги. Випрямився. Над смужкою білизни, що промайнула, на стрункій спині показалися ямочки, трохи вище сідниць. І знову погляд ковзнув до розгорнутих плечей.

Оце так, не дарма за Соколом дівчата слинки пускають і біжать табунами на футбольні матчі. На нього просто дивитися приємно, а вже якщо спостерігати за грою капітана… Але я ж не будь-яка дівчина. Я стійка й сильна, і взагалі — дівчина з тверезим поглядом! Не гірша й не краща за інших. Я та, яка вже обпеклася, перетворившись одного разу з єдиної й особливої на одну з інших.

А ще мені відомо, чим така закоханість закінчується — сльозами й гірким розчаруванням. І ділити своє я ні з ким не вмію і не хочу, інакше досі була б із колишнім. Ні, це точно не для мене. То чому ж здається, що ми із Соколом увесь час ходимо одне за одним, старанно вдаючи, що випадково стикаємося лобами то в кухні, то в коридорі, то в кімнаті? А може, мені справді тільки здається?

Сокольському насправді стало гірше — очі почервоніли й щоки теж, але він вперто не бажав визнавати себе хворим. Поговорив телефоном із тренером, потім із кимось із друзів…

— Ні, на мене не розраховуйте, сьогодні не приїду. Не хочу. Машина нехай стоїть. Так, побачимося… Кхе-кхе, — кашлянув у кулак і сам здивувався: — Ч-чорт.

Я вирішила сильно не мудрувати, і, якщо вже в наявності виявився бабусин півник, а у квартирі хворий — зварила супчик. Та такий, що хоч знову гостей запрошуй! Ні, правда, чомусь згадала про Ілоночку.

— Артеме, може, поїси? — відірвала увагу Сокольського від комп’ютера. — Я суп зварила.

— А ти, Чиже? Здорово пахне.

— І я.

— Смачно. Ти де навчилася так готувати? Мені здається, я нічого смачнішого не їв.

— Та годі, — я навіть почервоніла. — Удома. Ти ж бачив, яка в мене сімейка пожирачів-черв’ячків. Один Робік чого вартий! — усміхнулася. — Коли дівчатка народилися — перший час було дуже важко, мама майже не спала, от і довелося допомагати. Так і навчилася.

— Гарна в тебе сім’я, дружна.

— Так. Тебе теж батько дуже любить, це відразу видно. Артеме?

— Умг?

— Не знала, що в тебе є молодший брат, ти не казав.

— Є. Лука. Ми рідко бачимося, він живе з матір’ю. Напевно, я б не заперечував знайомству його з тобою.

— З-зі мною?

Сокольський підняв очі, немов сам здивувався тому, що сказав. Знизав плечима, відсуваючи тарілку:

— Так. Він ревно ставиться до моїх друзів, хоча нікого з них не знає, але, думаю, ти б йому сподобалася.

Я подивилася на годинник, встаючи з-за столу, старанно ховаючи за поспішністю рухів збентеження, що охопило мене. Прибрала посуд у мийку, налила Соколу чаю і знову зважилася сказати про те, що турбувало мене зараз найбільше, дивлячись, як ліниво він тягнеться до чашки з напоєм, начебто втомився, і як потирає ниючу шию.

— Знаєш, Сокольський, я бачу, що ти впираєшся, і, звісно, сам можеш за себе вирішувати, але тобі б відпочити — ось просто зараз. Мені за годину на роботу, ще треба зібратися, тож постараюся швидше піти й не заважати. Якби ти ще виміряв температуру, мені було б набагато спокійніше. А ще… можна я тобі з роботи зателефоную? Якщо ти не проти?

— Гаразд, — Сокіл кивнув. — Тобто як із роботи? — схаменувся, встаючи з-за столу. — З якої роботи? Чому? — зробив крок до дверей, загороджуючи прохід. — Почекай, Чиже! Хіба ти не працювала вчора? А як же вихідний?

— Працювала, — я з подивом втупилася в хлопця, який раптом виріс переді мною. — Учора була субота, сьогодні — неділя, а значить, у Тимура точно будуть люди, — відповіла. — Вихідний день у «Маракані» понеділок, ти хіба не знав? До того ж грошей у мене немає. А в батьків незручно просити, он вони скільки нам усього накупили, розумієш?

— Ні, не розумію, — уперто хитнув підборіддям Сокіл. — Не розумію, Чиже! А якщо там знову буде який-небудь придурок? Тобі що, вчорашнього мало?

Я розгубилася, бувши не до кінця впевненою в тому, що правильно зрозуміла слова Артема. І чому він раптом розсердився? Адже він розсердився?

— Ти чого, Сокольський? — заморгала здивовано. — Там же люди й охорона. Якщо що, я відразу Толіка покличу. Або Сашка. Не вперше!

— Не вперше? — очі хлопця розширилися і заблищали сильніше, ніж раніше. — Так, Чиже! — він опустився на стілець і відкинув потилицю на стіну. Зловив моє зап’ястя, утримуючи біля себе. — По-моєму, ти маєш рацію і я захворів. Точно, захворів! Відчуваєш, який гарячий? — невміло доклав мою руку до чола, хмурячи брови. — Можеш мені допомогти? Прямо зараз?

Допомогти я могла. Мало того — хотіла! Ось тільки вдруге заміряти температуру губами — на це не наважилася.

— Звісно, — я кивнула, відчуваючи тонкою шкірою зап’ястя, яка гаряча в нього долоня. — А що ти хочеш?

— Не знаю. А що мені потрібно?

— Де в тебе аптечка? Ну, ліки там усякі: перекис, пластир, бинт.

— Там, — Сокіл кивнув у бік маленької кухонної шухляди і сказав: — Усередині білий пластиковий контейнер. Стоп! Краще не дивись! — попередив, але я вже відкрила короб, виявивши всередині перекис, ватні диски й, власне, розпочату пачку презервативів. Усе.

Що ж, на дворі далеко не шляхетне століття, а ми живемо не в тридесятому царстві, де про сучасні засоби контрацепції та захисту ніхто й гадки не мав. Я про всяк випадок перевірила вміст аптечки.

— Тут нічого немає. Ні жарознижувального, ні градусника, ні навіть активованого вугілля. Сокольський, а в тебе гарячка. Що будемо робити? Судячи з твого зовнішнього вигляду — не все так погано, але я не медик, щоби правильно оцінити ситуацію. А якщо в тебе пневмонія? Навряд чи це грип. Ти вночі добряче промерз.

— А що може трапитися з людиною, якщо в неї гарячка?

— Вона може згоріти. Не в буквальному сенсі, але до летального.

— Ось! Точно, Чиже! І я можу?

— Артеме, перестань! — я обернулася. — Ти серйозно, чи що?

— Ще як серйозно! Я знаю, що мені потрібна допомога!

— Тобі потрібен компрес? Голова болить? Викликати швидку? Що?

— Усе! Але ти, звісно, Чиже, можеш піти на роботу, а я потерплю. Ні! Ніяких швидких, я передумав!

Я розгублено озирнулася, розмірковуючи, як краще вчинити.

— Добре! Давай так, Сокольський. Я зараз зателефоную Тимуру й кажу, що не вийду. Потім біжу в аптеку за термометром і жарознижувальним. А потім ми разом аналізуємо ситуацію і вирішуємо, як бути, йде?

— Йде, — хлопець із полегшенням видихнув. — Візьми гроші в гаманці. У передпокої. У тебе все одно своїх немає.

— Знаєш, буде краще, якщо ти сам, — я теж умію бути норовливою.

— Чиже, перестань, — усміхнувся моєму кривлянню Сокіл. — Якби я тобі не довіряв, ти б зі мною не жила.

— У тебе не жила — ти хотів сказати.

— Саме так. А що як я зараз встану і в мене запаморочиться голова? Здається, мені стало гірше. Я краще тут посиджу, на тебе почекаю.

— Ну вже ні! Краще давай у ліжко, а то потелефоную твоєму батькові! — пригрозила я, ніби знала номер телефону дядька Васі. Смішно!

— Гаразд, Чиже, — Сокіл піднявся і розвернувся до виходу. Попрямував слухняно з кухні до кімнати, а я, попри те, що так і не розгадала настрою хлопця, не змогла стримати посмішки й кинула вслід:

— Ось бачиш, Сокольський, сам ідеш! А казав, що мені не вдасться вкласти тебе в ліжко!

Сокіл застиг, обернувся через плече й так подивився на мене гострими темно-сірими очима, наче роздягнув догола, що я миттю вдяглася, знайшла гаманець і, не пам’ятаючи себе від збентеження, вискочила на вулицю, клацнувши дверним замком. Хлоп! Збігла зі сходів, тільки п’яти заблищали!

Ось це я сказала не подумавши!