Глава 15, частина 1

Ніч минула спокійно, Соколу не стало гірше, як я побоювалася, і легкий кашель, так і не розпочавшись, зник. Здається, організм хлопця і справді відмовлявся хворіти, але відпочинку вимагав, й Артем ще міцно спав, коли я вранці тікала в університет.

— Анфісо! Зачекай! — на ґанку навчального корпусу зіткнулася з колишнім. Хотіла було пройти повз — не дав. Зловив за руку, вихопивши з натовпу, і зупинив, відтіснивши вбік. — Нам треба поговорити!

Треба ж, як осмілів. Заграв жовнами, похмуро дивлячись в обличчя, поїжившись під стиглим вітром у комір.

Я озирнулася, чесно здивувавшись.

— Зі мною? На очах у всіх? Щось на тебе не схоже. А не боїшся, що побачать, як ти тут із сірою мишею топчешся? Я ж тебе знати не знаю, можу відреагувати. Ти хто такий узагалі?

— Фаню, перестань.

— Ні, не перестану. Ану відпусти, а то закричу! — насправді підвищила голос. Серце раптом злякано застукало: мало мені вчорашніх сліз і слів, так тепер ще й сам дивиться в очі. І знову біль ворушиться в грудях, стривожений знайомим голосом, якому серце колись вірило. Пам’яттю про те перше світле почуття, яке розбилося вщент, але уламки його все ще залишилися в душі й ранять. — Ти чого пристав?

— Ти знаєш «чого»! — відповів із роздратуванням. — Хто він? Я хочу почути від тебе все! І ми занадто близько й давно знайомі, Чижику, щоб я повірив у твою амнезію.

— Не знаю, — вперто підібгала губи, хитнувши головою. — Поняття не маю, про що ти. Це ти вдома для мене сусід, а тут — порожнє місце. Хто ти такий, щоб я відповідала? Я з тобою навіть вітатися не повинна — пам’ятаєш? Не я перша це почала.

— І не я! Я просив! — не стримався, процідив крізь зуби, але все ж узяв себе в руки, зі злістю дивлячись в обличчя. Прикрив на мить очі довгими віями, заспокоюючи погляд. — Фаню, — сказав спокійніше, не відпускаючи міцно перехопленого сильними пальцями зап’ястя. — Це навмисно, розумієш? Весь мій ігнор. Щоб тебе не дошкуляли увагою, щоб не закльовували. Ти була занадто простим дівчиськом для цього міста. Я не хотів, щоб тебе обговорювали за моєю спиною, говорили, що ти…

— Що? Не гідна тебе? Ревнива рогата дурепа? Щоб не жаліли, ти хотів сказати? Або щоб не влаштували темну, коли ти раптом зволів би про мене згадати? Ти користуєшся популярністю, я помітила. Вітаю!

— Досить! — розвернув до себе за плечі, не даючи піти. — Припини, Чижику! Я ніколи про тебе не забував. Ніколи! Жодній нічого не обіцяв, чуєш? Завжди знав, що буду тільки з тобою. Просто повір, Фанько! Ти ж мене сто років знаєш!

І знову погляд так близько, немов час повернув назад і ми з ним знову за нашим будинком. Самі. Вечір, зірки, і наші губи — обвітрені й трохи спухлі від поцілунків. І його руки, що пробралися туди, куди пробиратися не можна.

Так, я все ще пам’ятаю, але серце більше не тремтить від передчуття і не завмирає в захваті від його близькості. Цей хлопець одного разу просто перестав бути моїм.

— Не вірю, — заплющила очі, збираючись із духом. Відповіла тихо і спокійно: — І зізнань твоїх не чую. Перестань мені телефонувати, будь ласка. Усе давно в минулому, і коли-небудь я тебе пробачу, обіцяю.

— Фанько! — підступив ближче, намагаючись обійняти. Помітив, як відсахнулася, злякавшись дотику. — Фанька?

— Обережно, — попередила, відступаючи. — Дивись, Заї побачать — так ви їх називаєте? Хоча тобі однаково не звикати, кого обіймати.

— Плювати мені на всіх! Набридло! Я не винен, що народився мужиком! Це все легко забути. Усе! Легко! Забути! Чуєш, Чижику? — І після важкого видиху: — Я тебе завжди любив, скільки себе пам’ятаю. Давай просто повернемо наше — ти ж теж усе пам’ятаєш. Або почнемо заново — один чорт! Я згоден на все!

Студенти на ґанку почали зі смішками озиратися. Гаразд, не так і страшно, тут такою картиною нікого не здивувати.

— Перестань, на нас дивляться.

— Нехай! — грубо смикнув підборіддям. — Хто він? Той, інший? Не мовчи, Фанько, скажи! Я хочу знати: хто він?!

Даремно думав, що я не витримаю погляду. Мені нема чого соромитися, хто б що про мене не думав.

— Просто людина, з якою мені добре.

— Чорт! — жорсткий кулак колишнього врізався в стіну, напевно, здерши з кісточок шкіру. — Ти не повинна була… — Вилаявшись крізь зуби, хлопець підняв голову, щоб упевнено сказати: — Ти сьогодні ж із ним розлучишся і переїдеш до мене. Я допоможу тобі перевезти речі й сам із ним поговорю. Поясню популярно, а якщо не зрозуміє…

Я продовжувала дивитися на нього.

— Що? Що буде, якщо не зрозуміє?.. Чому ти впевнений, що він так легко мене відпустить? Відмовиться, як одного разу відмовився ти?

— Що? — здається, колишній розгубився.

— А ти сам? Зможеш удати, що все добре? Забудеш?

Вдалині показалася Уляшка. Перебігла дорогу, звертаючи до широкої алейки, і колишній відреагував на мій погляд. Коротко обернувшись, затулив від подруги плечима. Закусив задумливо краєчок губи, щоб за секунду усміхнутися. Я відчула, як у горлі пересохло від здогадки.

— Не смій! Тільки не вона! Інакше я все розповім!

— Чому ж досі не розповіла? Чому мовчала? Боялася, що не повірить?

Ні, не тому. Але хіба поясниш?

— Бо багато честі, світ не крутиться навколо тебе. Бо хотіла забути. Просто не помічати й не пам’ятати.

— Не вийшло? — він упер руки в стіну по обидва боки від моєї голови й схилився до обличчя. Торкнувся щоки губами, простягнувши вологу доріжку до вуха.

— Посперечаймося, що і оком не змигнеш, як зможу її переконати, яка ти черства. Ти сама до мене прийдеш, Фанько, — раптом знову став серйозним, — і я ще подумаю, пробачити твою впертість чи ні. А щодо дружка… — відштовхнувся руками, відступаючи. — Я все одно його знайду! Ось тоді й подивимося, як він після розмови зі мною від тебе «не відмовиться».

***

— …Не розумію, як я могла помилитися в такому простому завданні? Я ці тести двічі самостійно проходила й точно пам’ятаю, що правильна відповідь була під буквою «Б». Як могло виявитися, що я промахнулася? Хіба саме собою впровадження інформаційних технологій в економіку не веде автоматично до поліпшення бізнес-процесів? Чому Зарецька мені бал знизила? Я до неї скоро на пари ходити перестану! Терпіти не можу нашу Снігову королеву з її економічною інформатикою!

— Само собою ні, Улю. Тільки в поєднанні з упровадженням застосунків, зміною самих бізнес-процесів, підвищенням кваліфікації співробітників і вдосконаленням управління інформаційними системами. Пам’ятаєш, ми проходили платформи? Програмні системи, що дають змогу розробляти застосунки? Ось тоді Поліна Вікторівна й пояснювала.

Ми зібрали з Кім сумки, сховали тести з оцінками й вийшли з аудиторії, де провели останні дві пари. Тестування я склала на «відмінно», але майже не пам’ятала, у чому полягали запитання і як на них відповідала. У думках було так само похмуро й сумно, як на вулиці за вікном, де все валив і валив пухкий сніг. І жодного яскравого промінчика.

Ні, один промінчик надії все-таки був. У відповідь на дзвінок додому мама запевнила, що вони з татом не назвали сусідам прізвище Сокола. Просто обмовилися, що були в гостях у доньки та її хлопця. І що хлопець їм дуже сподобався. Останнє тато повторив сусідові двічі, і тут уже мама нічого вдіяти не могла.

Уляшка наздогнала мене і взяла під руку. Притиснулася плечем.

— Фаню, ти випадково не захворіла? Якась ти сьогодні сумна. Он, навіть Зарецька помітила і зайвий раз тебе на лекції не смикала, як зазвичай.

— Правда?

— Так. Ти не відповіла на її запитання, от вона і здивувалася.

— Треба ж. Я нічого не чула.

Після нашої останньої розмови кілька днів тому Уляшка все ще трохи ображалася, але, запідозривши недобре з моїм самопочуттям, тут же про все забула.

— Зі мною все добре, Улю, не переживай. Просто погода не радує, ось настрій і підкачав.

— Буває, — подруга охоче погодилася. — А як там Сокольський поживає? — запитала із жвавим інтересом. Минули вихідні, й обмін новинами ніхто не скасовував. — Не сильно докучає увагою? Картоплю більше не лопає за двох? — хихикнула. — Знаєш, Фаню, я, коли про вас думаю, весь час уявляю собі містера й місіс Сміт. Їхнє побоїще в будинку. Пам’ятаєш, як у фільмі Джолі розбиває китайську вазу об голову Піта? Бах! А він такий, жодного разу не поранений, — Уляшка забігла вперед, млосно закусила губи й поманила мене до себе долоньками: — «Ну, гайда ще! Іди ж до мене, крихітко»! Ах, ще! І Джолі така — Піта потилицею об стіну шмяк! Отримуй, дорогий! Ось це спільне проживання, я розумію! П-ха!

— Ні, усе не так! — я підтримала гру. — Він їй сказав: «Нумо, люба, іди до татка!» А потім за любу дістав потилицею об шафу! Упс!

У Кім чудово виходило пародіювати голоси й піднімати настрій, і ми разом розсміялися.

— Чи ви вже з ним заспівали, як Джинджер і Фред? А, Чижику? Пам’ятаєш фільм Фредеріко Фелліні в ретро-показі позаминулої п’ятниці? Хто кого підстрахує, люба? — Улянка картинно змахнула віями й продемонструвала танцювальне па з видимою підтримкою. — О-ля-ля, Фаню, не можу без тебе!

Невже всього хвилину тому я сумувала? Ось що значить справжній друг, який так само, як ти, обожнює старе кіно. Зараз я дивилася на карооку дівчину перед собою і посміхалася. Подумаєш, що нерозумно і про своє! Це ж Уляшка!

— Ну, щось типу того.

— Та ти що, Фанько! Серйозно, чи що? — здивувалася подружка, застигнувши на місці. — Я ж пожартувала!

Збоку промайнула висока фігура темноволосого хлопця, що відокремилася від компанії друзів. Проходячи повз, він зірвав із плеча Ульки сумку з довгими ручками й, спритно підхопивши її біля підлоги, повісив дівчині на шию.

— Кім, а ти, я дивлюся, уже не така дерев’яна, як раніше! Буде потрібен партнер для танців — клич!

— Титов… Придурок!

— Максе, не чіпляйся до дівчини. Вона для тебе занадто гарна. Привіт! — Мальвін. Пройшов, усміхаючись, слідом за другом, засунувши руки в кишені джинсів, обернувся і підморгнув затьмареній Ульці. — Як справи?

— Ти бачила, Фанько?! — палець подруги вказав за спину, а рот роззявився. Так і зависла в подиві із сумкою на шиї. — Ти це бачила? Це він зараз що? Мені?!

Настрій знову впав нижче нікуди. Я підхопила подругу під лікоть і потягнула в бік сходів, якомога далі від хлопців, які зарвалися у своїй упевненості.

— Тобі здалося, Кім! — твердо запевнила. — Краще скажи, про що говорив цей Титов? — спробувала змінити тему. Я і раніше помічала жарти хлопця в бік сестри друга, і зараз хотіла її відвернути.

Уляшка зняла сумку, повісила на плече й легко відмахнулася.

— Та ну його! Колись разом танцювали на шкільному ранку. Льошка захворів, от його й поставили зі мною в пару. Так він мене вже тоді терпіти не міг! І в десять років такий самий дурень був! Фаню? — вимовила, розквітаючи в усмішці. — А ти помітила, який Мальвін сьогодні красунчик?

Залишилося тільки безпорадно зітхнути.

— Дайте, будь ласка, один чай із лимоном, один круасан і пиріжок із картоплею! Фаню, а тобі? — Улянка протиснулася до прилавка з випічкою, посміхнулася буфетниці й поманила мене рукою. — Вибирай швидше! Тут уже майже все розкупили!

Я потіснила двох хлопців-другокурсників, які нахабно влізли поза чергою, і простягнула касирці гроші. Студентський буфет — останнє місце у світі, де люди згадують про ввічливість, тож мусила добряче попрацювати ліктями.

— Гей, ти! Не нахабній!.. Мені каву й сосиску в тісті! Дякую.

У буфеті сьогодні було не проштовхнутися, столики були зайнятими, і ми з Улянкою відійшли до стіни, де була довга обідня стійка, розташувавшись із гарячими стаканчиками в самому кутку.

Повісивши сумку на плече, я відпила кави, відкусила булочку і, прожувавши, почала пояснювати подрузі її помилку в сьогоднішньому тесті. За тиждень мав бути іспит у Зарецької, предмет Кім давався важко, і я за звичкою намагалася їй допомогти не потрапити в немилість до Снігової королеви. Мені дуже хотілося відірвати Ульку від сторонніх думок, але саме вони знову і знову змушували дівчину крутити головою й поглядати в бік столиків, за одним із яких кілька хвилин тому розташувалася знайома трійка хлопців. Тільки зараз її очолював не Сокіл, а Титов.

— …усі ці складові й забезпечують успішний розвиток економіки. І якщо ти, Улю, до іспиту не запам’ятаєш основні компоненти інформаційних систем, то не зможеш відповісти Зарецькій на елементарні запитання. І тоді…

Улянка дивилася в зал і усміхалася, не чуючи мене. Поправила пальчиками волосся біля скроні, зніяковіло змахнула віями. Я простежила за її поглядом і побачила Мальвіна, який із цікавістю поглядав у наш бік. Чубчик хлопця падав на очі, губи посміхалися… На щоках подруги розквітнув рум’янець.

— …тоді ти будеш найнещаснішою дівчиною на світі, — безпорадно закінчила, відвернувшись до стаканчика.

— Що? — Уляна розгублено повернула голову в мій бік. — Що ти сказала, Фаню?

Булочка із сосискою, ледь вкушена, лежала на серветці, і, щоб якось заповнити паузу, я відкусила від неї шматок і почала жувати.

— Вибач, Чижику! Я все прослухала, що?

Я подивилася на подругу, не знаючи, як почати. Пригубивши каву, відставила її вбік, не відчуваючи ні смаку, ні апетиту.

— Неважливо, Кім. Забудь, — відповіла. — Кому потрібна ця економічна інформатика? Наплюй.

— Ну, Фанько! Чого ти? — подруга легенько штовхнула кулачком у плече. — Я ж усього на секундочку відірвалася! Слухай, — хихикнула, наближаючись ближче, — я сама в шоку, але, здається, мені не привиділося і Мальвін навсправжки звернув на мене увагу! Він знову мені підморгнув!

Я зім’яла стаканчик і разом із серветкою кинула в урну.

— Тільки на тебе? — не втрималася від запитання. Зараз у буфеті щонайменше дюжина дівчат поглядали в бік хлопців, і не помітити цього було не можливо. — Упевнена, що, поки ти зі мною розмовляєш, він не посміхається комусь іще? Це ж Мартинов, Улю, якщо ти забула.

— Ось так і знала, що ти це скажеш! — фиркнула Уляшка. Слідом за мною, закинувши сумку на плече, попрямувала до виходу, постукуючи паркетом каблучками чобіт. Сунула братові під ніс неторкнутий пиріжок у серветці. Усі троє хлопців повернули голову в наш бік. — І, між іншим, Чижику, ти помиляєшся, — озирнулася, щоб знову зловити на собі блакитний погляд Мальвіна. — Він може бути дуже милим!

— Може. Ще і як може! Улю, — я зупинилася в коридорі й потягнула подругу до вікна. Зачекала, поки повз пройдуть незнайомі дівчата, залишивши нас самих. — Я маю тобі дещо сказати. Точніше, розповісти.

— Що? — судячи зі мрійливого погляду Улянки, вона все ще перебувала в буфеті, і мені довелося терпляче зачекати, поки мої слова нарешті осядуть у її голові. — Фаню, — темні брови насупилися, — ти якась надто серйозна сьогодні, сама на себе не схожа. Щось трапилося?

Ще ні, але запросто могло статися, а мені цього зовсім не хотілося. Я подивилася на дівчину й кивнула:

— Так. Тобто ні. Але може статися, якщо я промовчу. Улю, — я взяла подругу за руку, не знаючи, із чого почати. Спробувала з найголовнішого: — Якщо я попрошу тебе не звертати уваги на Мальвіна, просто забути, що він існує, ти моє прохання почуєш?

Уляшка здивовано моргнула. В очах, як і раніше, світилася мрія.

— Фаню, ти що?

— Якщо розповім, що в Мальвіна колись була дівчина і він її сильно образив. Повіриш?

Подруга розгублено знизала плечима.

— Знаєш, було б дивно, якби не було, — відповіла просто. — І що означає колись? — Улянка усміхнулася. — Взагалі-то, він і зараз усім каже, що вона в нього є. Щоправда, вчиться десь далеко. Пам’ятаєш, як ми всі здивувалися, коли Наталка Крилова розповіла?

— Ось бачиш! — я вхопилася за слова Крилової. — За словами, дівчина є, а він посміхається, підморгує, і не тільки тобі. Улю, це ж гидко!

Судячи з виразу обличчя Улянки, їй так не здавалося.

— Чижику, але посмішка — природна емоція людини, на кшталт сліз чи сміху. Ну й що? Що я, по-твоєму, не гідна посмішки, чи що?

— Та ні, Улю, — я стиснула руку подруги, — я не про те. Зовсім не це хотіла сказати!

Господи, як же складно підібрати слова!