Глава 14, частина 4

Сніг. Сніг. Всюди сніг. Він падав усю ніч і зараз лежав, куди не глянь, красивим, товстим покривалом, вибіливши місто до незайманої чистоти й ніби приглушивши звуки. Я замилувалася падаючими сніжинками, вкритим снігом дитячим майданчиком, людьми, які неспішно прогулюються, і поспішила розчищеною доріжкою до супермаркету й аптеки. Зробивши покупки, задивилася на новорічні прикраси й вітрини, але побігла назад, не забувши прихопити з аптеки все необхідне і трав’яний чай. Увійшла в під’їзд, сіла в ліфт, вийшла на потрібному поверсі… і раптом на сходовому майданчику зіштовхнулася ніс до носа з двома дівчатами, які старанно виводили на стіні аерозольним балончиком із фарбою великими літерами: «Сокіл, я тебе хочу!»

Що? Я здивовано втупилася на напис. Це ж так по-дитячому! І… і безглуздо, напевно. Але хіба я раніше не помічала ці письмена? Просто не бачила, хто саме їх писав. Тепер знаю: дві статевозрілі фанатки, якщо судити за зовнішнім виглядом. Не дуже розумні й дорослі, але дуже діяльні. І здається, не на жарт розсерджені моєю появою.

Застигнувши стовпом, навіть не помітила, коли балончик із фарбою загрозливо захитався перед обличчям, а дівчата насунулися на мене від стіни.

— Ну і? Чого встала? — переглянулися. Їм явно не сподобалося, що їх застукали за неприємним заняттям.

— Що треба, питаємо? Чого втупилася? Чимчикуй давай по Гринвічу, куди йшла!

— Дівчата, ви з глузду з’їхали? — не втрималася від зауваження. — Це ж житловий під’їзд, а не галерея мистецтв! Так не можна!

— І що? Заздрісно?! Ти хто така взагалі? Поліція моралі? Активістка із ЖЕКу? Не треба нам мораль читати, зрозуміла?! Не потребуємо! Ти нічого не бачила!

Бачити-то я бачила, про що й говорив мій погляд.

— Так! Витріщилася вона! Що хочемо, те й пишемо, тебе забули запитати! Вали звідси, тут тобі не музей мадам Пікассо!

— Взагалі-то, мадам Тюссо, але не чула, щоб у знаменитому музеї була галерея наскельного живопису первісних приматів. І я взагалі-то вже прийшла.

Перед очима постала картина, як ось зараз проходжу під носом цих двох войовничо налаштованих фанаток до дверей, вставляю ключ у замкову щілину омріяної квартири їхнього кумира і раптом відлітаю до стіни, коли вони з криком: «Банзай!» вриваються всередину. А там Сокольський — хворий, сплячий і, можливо, навіть роздягнений.

Чомусь останній аргумент особливо переконливо прозвучав у голові.

Малесеньку ревниву думку про те, що хтось іще, окрім мене, побачить Сокола хатнім і напівголим, із кубиками преса і ямочками над сідницями, постаралася відігнати. От іще!

— Або ні, — стривожено пробурмотіла під ніс, відступаючи. — Ой, здається, ні.

— Що?! Очмаріла, кішка драна?! Нас і так тут двоє — прийшла вона! Юлько, лупи її! Вона теж Сокола хоче!

— О-о-о-ой! — і знову п’яти заблискали сходами зі швидкістю кіношного Електроніка. Та що ж таке-то! Я так і справді в спортсменки подамся!

Вискочивши з під’їзду на вулицю, кинулася до дитячого майданчика і звалилася з розгону в замет, уткнувшись носом у сніг і загубивши шапку. Вузол із волосся тут же розсипався плечима. Схопившись на ноги, озирнулася, але переслідувачів не побачила.

От дурепи недоумкуваті! Дитячий садок якийсь з агресивним ухилом! Я виплюнула з рота сніг і настобурчила шапку. Але факт їх наявності очевидний, і що тепер робити?

Обтрусившись, сіла на лавочку, зазирнула в пакет — усі покупки були в порядку, спасибі навернутому замету. Зітхнула сумно на повні груди, притиснувши пакет до себе. Через п’ять хвилин сидіння на стиглій лавці попа замерзла, тож мусила встати. Пострибала навколо гірки на одній нозі, потім на іншій.

— П’ять зайчаток вийшли з дому. Спершу стали по одному. Потім — в пари, топчуть сніг, хто без пари — геть побіг.

Телефонувати Сокольському не стала. Хіба мало, раптом спить людина, а тут я — здрастуйте-приїхали, мене в будинок не пускають! Та і смішно — начебто доросла дівчина, а якихось шмаркачок злякалася. А як не злякатися, якщо вони насправді зібралися мене відлупцювати! З однією б я ще спробувала впоратися, але з двома? Тим паче що вони, здається, самі дикі, як кішки. І стурбовані серйозно, ніби зараз на дворі не грудень місяць, а буйний березень!

— Десять жабок на ставку рахували осоку: — Раз — листочок, — Два — листочок…

Всілись жабки на місточок… И-и-и, холодно! — Я пострибала далі. — Три, чотири, п’ять, шість, сім — по листку не вийшло всім. Скільки ще листочків взяти, щоб всім жабкам їх роздати? — Ну коли ці мавпи вийдуть уже? Пів години вартую!

У сумці відгукнувся телефон. Я подивилася — колишній. Удесяте скинула дзвінок. Щось він активізувався за останню годину. Точно батьки повернулися додому й зустріли сусідів. Телефон знову відгукнувся — навіть дивитися не стала. Коли розтріпався не на жарт, натиснула на значок зеленої слухавки, збираючись як слід відповісти… Але почула з динаміка голос Сокольського.

— Чиж? Чиж!

— Ой, Артеме, привіт!

— Ти чому не відповідаєш? Ти де? — і голос такий: не те сердитий, не те стривожений.

— Я? На вулиці.

— На шляху додому? Ти щось довго.

— Ні. Стою під вікнами.

Я підняла голову до будинку, знайшла сьомий поверх, і тут же побачила Артема, який відсмикнув на кухонному вікні тюль і притулився до скла.

— Чому, Чиже? — ми зустрілися поглядами, і я помахала долонькою.

— Артеме, ти тільки не хвилюйся й у голову не бери, гаразд? — спробувала сказати спокійно. — І головне, не виходь! Нізащо не виходь із квартири! Я трошки постою і прийду! Нічого страшного!

— Що трапилося? — ну ось, голос ніби провалився в глухоту. А я ж, здається, просила не хвилюватися.

— На нашому сходовому майданчику товчуться дві дівчини — ну ті, які написи пишуть на стіні. І я не можу пройти! Соромно сказати, але, уявляєш, вони мене мало не відлупцювали, коли дізналися, що до тебе прийшла! — я відпустила невпевнений смішок, але вийшло не дуже. — Та ти не переживай! Не будуть же вони під твоєю квартирою стирчати до вечора? А от якщо дізнаються, що ти вдома, — точно не підуть! Я ще трохи почекаю і… Гей, Сокольський, ти куди? Ти чуєш мене? Артеме? Та Артем же!

Не чує. І телефон дивно замовк гучною порожнечею квартири, не отримавши команди «скидання». Та і як Соколу почути, якщо вже за дві хвилини він з’явився на вулиці з двома розрядженими шмаркачками в руках. Відчинив двері, викинув їх із під’їзду й потопав до мене — у накинутій нашвидкуруч куртці, серйозний до «не можу»!

Дівчата озирнулися, анітрохи не здивувавшись і не образившись такому ставленню до їх фанатського обожнювання, і, відбігши вбік, ревно втупилися у мене, зрозумівши, до кого так упевнено йде Артем. І якщо там, на сходовому майданчику, освітлення було не дуже, то на вулиці о третій годині пополудні — ще цілком собі пристойне! Недовго думаючи, я відвернулася і натягнула шапку до підборіддя, сподіваючись, що Сокольський розбереться, де в мене перед, а де зад. Ну, тобто спина.

Розібрався. Узяв за руку, розвернув і мовчки повів до під’їзду. Я слухняно закрокувала поруч, помахуючи пакетом, відпльовуючись від волосся, що потрапило до рота.

— Тьху! Ой! — ледь не впала, заткнувшись об сходинку ґанку, але мене тут же поставили на ноги. Підштовхнули акуратно вперед. І тільки коли за нашими спинами зачинилися двері ліфта, Сокіл холодно запитав:

— Що з тобою, Чиже? Ти мене соромишся?

— Я? Ні! Ти що!

— Навіщо тоді шапку на очі насунула? Я все бачив.

Невже він і справді такий некмітливий?! Що значить «навіщо»? Не може ж йому бути все одно?

— Так це я тому, що не хочу, щоб твої фанатки запам’ятали, кого саме ти сьогодні до себе привів! Думаєш, Віці-Заї чи Лері Анісімовій буде приємно дізнатися, що до тебе бігає якась Фанька? А мені ще вчитися з ними два роки в одному університеті й не хочеться бути «наступною», розумієш? І потім, ти ж сам хотів, щоб ніхто не знав про нашу з тобою угоду. А так скажуть, що була чергова Зая, та й усе. Хіба ні?

Сокіл не відповів. Розвернувся до дверей, смикнувши плечима, і мовчки увійшов у квартиру.

— Гей, Артеме… — розгублено пропищала в спину. — Ти чого?

— Я втомився, Чиже, і хочу спати. Просто пообіцяй, що нікуди не підеш. Я зараз не здужаю за тобою стежити. І замкни за собою двері, будь ласка. Дзвінок я вже відключив.

Ну й чого гарчати? Я ж не винна, що натрапила на фанаток?

— Гаразд. А…

— Не хочу.

— А…

— Ти обіцяла.

Тю! Ну і як із таким розмовляти?

Ви думаєте, він дозволив виміряти йому температуру? Або прикласти компрес? Нічогісінько! Ну й навіщо я, спитати б, в аптеку бігала? Роздягнувся при мені до боксерів, заліз під ковдру і відвернувся до стіни — тільки ковдра хлопнула. Заснув. На матраці заснув, між іншим! Наче не про нього ліжко в його ж власному будинку! Ну й що з таким упертюхом станеш робити?.. Добре хоч теплий чай із медом погодився випити, коли пообіцяла, що перестану з ним розмовляти. Так і проспав до вечора, а там і до ранку.

Хоча ні, опівночі Сокіл застав мене на кухні. Незручно вийшло. Колишній засипав повідомленнями: «Фаня, відповідай!», «Фаня, де ти?», «Фаня, у мене більше нікого немає і не буде!», «Фаня, це неправда!», «Фанька, дурепо, ти моя!» — ось і накотило. Не стрималася, відповіла, щоб знову послати під три чорти, а потім розревілася раптом — тихесенько, по-жіночому, а тут Сокольський прийшов — стоїть, хитається на порозі кухні, але дивиться. Довелося удати, що мию посуд.

Не повірив. Не дуже-то переконливо вийшло, ніяка з мене актриса. А хто б повірив, коли в мийці й посуду-то немає, а телефон, як живий, усе відгукується.

— Як ти? — запитала пошепки.

— Нормально. А ти?

— І я.

— Ходімо спати, Чиже. Пізно вже.

— Так, пізно. А ти чого встав?

— Та так, здалося… Це для мене чай?

— Для тебе.