Глава 16, частина 1

Біля дороги на узбіччі пролунав сигнал, і я побачила сріблясту «Тойоту» Сокола. Напевно, я б її й раніше помітила, якби не поринула думками в себе.

— Поїхали, — повторив хлопець.

Я встала, вийшла з-під навісу автобусної зупинки й озирнулася на тротуар, де серед пішоходів могли опинитися знайомі студенти.

— А якщо хто-небудь побачить? — запитала із сумнівом, пам’ятаючи про наш договір, але Сокіл не відповів, скинувши дзвінок, і я повільно підійшла до машини. Помітивши прочинені для мене дверцята, залізла на переднє сидіння, почуваючись водночас зніяковіло й незручно. Чи то через близькість університету, чи то через вигляд своїх почервонілих очей, а чи то через сірий погляд, що зустрів мене.

Сьогодні Сокіл був увесь у темному — чорна куртка і гольф, чорні джинси, і його погляд, що віддзеркалив снігову білизну за вікном, здався мені особливо гострим і уважним. Влаштувавши на колінах сумку, я відвернулася до лобового скла.

— Не потрібно було зупинятися, Артеме. Ти ж знаєш: я звикла до автобусів. Міг би й проїхати.

Сокіл завів мотор і плавно зрушив із місця. Тихо повів автомобіль, дивлячись на дорогу.

— Отже, не міг, — відповів сухо. — Ти сиділа занадто довго, Чиже.

Занадто? Скільки? Я все-таки подивилася на хлопця. Не дуже-то встежиш за часом, коли ти засмучений і розбитий. Задумливо піднесла руки до рота й подула на згорнуті в кулаки долоні, відчуваючи, як від морозу поколюють пальці.

— А ти…

— Я просто їхав повз.

— Ясно.

Ми відвернулися до дороги й замовкли. Цього разу навіть не поглядали одне на одного, але я наче шкірою відчувала присутність Сокола поруч, його чоловічу ауру, наче в мені натягнулися і без того розбурхані душевні струни, реагуючи на сильну енергетику хлопця. Безумовно, зараз він виглядав цілком здоровим і як завжди впевненим у собі, на відміну від мене. Соколом, здатним обпалити будь-яку дівчину, навіть не пустивши в хід чарівність — першу зброю в арсеналі Мальвіна. У голові крутилися слова Улянки: «Тобі ж ніхто не подобався? Ніколи?» І думки, думки, думки… у продовження нашої сварки, і можна було відповісти напевно.

Ні, я теж жива й можу відчувати вогонь і тепло, як відчуваю зараз. Не дуже-то я відрізняюся в цьому від інших дівчат. А ярлики тому й навішені, що на місці довіри залишився опік. Мені так хотілося не образити Улянку, уберегти від власних помилок, а вийшло, що образила.

Наші телефони знову відгукнулися практично одночасно. Скинувши дзвінок, я встигла помітити в дзеркалі погляд Сокола, що відірвався від мене. Він не дивився на екран, коли вирішив відповісти.

— Так? Привіт. Ні, не приїжджай. Почитай книжку, якщо нудно. Так, ні настрою, ні бажання. Леро, не телефонуй. Звичайно, зі мною все гаразд. Бувай!

І вже не дивився на мене, коли раптово запитав:

— Чиже, ти його любиш?

Ми їхали самі, нас оточувала відносна тиша… Не варто було й гадати, про кого він запитував. Я знову скинула дзвінок.

— Ні, — попри здивування і збентеження, що забарвило щоки, відповісти вийшло впевнено.

— Тоді чому… — Артем не вимовив слово «ревеш», але я здогадалася і так. — Шкодуєш про щось?

— Ні. Більше ні.

— Не хочеш говорити?

Я подивилася на Сокола, і він перехопив мій погляд. Відвернувся до дороги, давши змогу роздивитися свій профіль — прямий, без тіні усмішки на твердих губах. Здається, я задивилася на них, спіймавши себе на несподіваній думці, що дивна в нас із ним близькість виходить у розмові — затишна, чи що. Як зі старим другом. І, мабуть, я б змогла йому відповісти, якби не одне «але».

— Це не тому, що шкодую. Чесне слово, не тому. Я давно хочу про нього забути.

— Так забудь, Чиже.

— Не все так просто.

— Я пам’ятаю, ти казала, що ви сусіди.

— Так, але не в цьому річ.

— Значить, він кохає? — очі Сокола, яскраві як ніколи, знову знайшли мої.

Я похитала головою, відвертаючись до вікна.

— Ні. Радше грає в почуття, яке вигадав для себе. Про це почуття можна згадати, коли зручно, а коли незручно — викреслити з пам’яті. Ми зустрічалися зі школи, і я вірила, що це назавжди. Безглуздо, звісно, але інакше я не вмію. А одного разу він легко про мене забув.

— Поїхав, а тепер повернувся?

— Не зовсім так, але дуже близько. Більше я себе не обманюю. Так не люблять. Хіба можна любити й бути з іншими? Різними? Мені це незрозуміло.

Я все-таки обернулася, збентежена власною відвертістю — Сокіл дивився перед собою. Це не було прямим запитанням, і я не чекала відповіді. Слова здивування самі вирвалися з грудей на одному диханні, але хлопець не промовчав.

— Я не зможу тобі відповісти, Чиже.

Що ж, треба визнати — сказав чесно. Зрештою, ми вчилися в одному університеті, і я знала, скільки дівчат хотіли бути з ним. А можливо, були. Я сама хвилину тому чула дзвінок однієї з них і сама задивлялася на нього здалеку з дівочої цікавості, як на хлопця, якого не помітити неможливо.

— Так, — вимушено погодилася, — ти не зможеш.

— Не тому, — Артем здогадався, про що я подумала, і міцніше стиснув кермо. Я звернула увагу на збиті в бійці кісточки пальців і на міцні зап’ястя. Навіть у такому простому русі він залишався собою.

— Тоді чому? — наважилася своєю чергою запитати.

— Не думаю, Чиже, що я колись кохав.

Ось це зізнання. Вичерпно, та так, що я не знайшлася, що сказати. Сокіл сказав сам.

— Але вважаю, що ні. Мій батько дуже довгий час був один, коли йшла та поверталася мати. Я добре пам’ятаю нашу з ним самотність. Іноді мені здається, що він нікого не любив так, як Алісу. Ми завжди її чекали, поки одного разу не зрозуміли, що їй не потрібні. Минув час, і він зміг жити далі. І ти зможеш, Чиже.

Я в усі очі дивилася на хлопця, якого ще недавно не знала. Невже це той Сокольський, самовпевнений і самозакоханий тип, який думав, що я пробралася в його квартиру хитрістю, і якого я так необачно лякала Барабашкою?

— Я вже живу, Артеме.

— Я знаю, Чиже. — Він усміхнувся, і я раптово відчула, що він не відпустив би мої очі, якби не дорога. Якби не дорога, я б зараз і сама дивилася в його.

Мені знадобилися кілька хвилин мовчання, щоб зізнатися:

— Знаєш, ніколи б не подумала, що скажу це, але… Здається, я рада, що одного разу в Льошки опинилися ключі від незнайомої квартири і я потрапила до твого дому. Якби цього не сталося, я б ніколи не дізналася, який ти.

Сокіл стиснув губи, і я не відразу зрозуміла, що машина зупинилася, а ми дивимося одне на одного.

— Який, Чиже?

«Не знаю», — хотілося відповісти. Сірі райдужки вабили, але слова не вдавалося підібрати. Артем знову першим порушив мовчання. Сказав без тіні посмішки, задумливо й занадто серйозно, щоб у це не можна було повірити.

— Я теж радий, що це була ти.

Що відбувається? Ось прямо зараз? Що відбувається з нами?

Таке відчуття, що все навколо раптом перетворилося на одну неясну тінь і зсунулося кудись на периферію уваги. Предмети, машина, та й сам день немов провалилися в іншу реальність, оповилися серпанком, залишивши нас самих. Сірі очі не відпускали, вбирали в себе, розпалюючи в грудях іскорки, що палахкотіли. Я відчула, як тягнуся до них, і моргнула, розриваючи контакт. Відвернулася до вікна, важко дихаючи.

— Вибач, Артеме. По-моєму, я кажу щось не те.

Сокіл вийшов із машини й грюкнув дверцятами. Обійшовши «Тойоту», відчинив двері з мого боку й допоміг мені вийти з автомобіля. Відібравши сумку, закинув її на заднє сидіння.

— Телефон? — вимогливо простягнув долоню.

— Ось, — я слухняно вклала в неї гаджет. Простежила розгублено, як він зник у бардачку разом з айфоном Сокола.

— Нехай тут полежать, відривають увагу, — пояснив свої дії хлопець, ставлячи автомобіль на сигналізацію.

— А хіба ми не на Федотова? — Район був центральний, не дуже знайомий, і я здивовано глянула на Сокольського.

— Ні, ми зараз біля розважального комплексу «Fiery Sky», іноді я приходжу сюди з Лукою або з хлопцями з команди. Ходімо, Чиже, — Артем знайшов мою руку й міцно стиснув, ведучи за собою. — Не подобається мені твій настрій. Захворієш ще, а лікар із мене ще паршивіший, ніж кухар. Навіть термометр правильно ставити не вмію, не те що ти.

— Але у мене ж немає грошей!

— Забудь! Я тебе запрошую.

У розважальному комплексі «Файрі Скай» містився підземний паркінг, кінотеатр із трьома кінозалами, дитячий і дорослий ігроленд, супермаркет, боулінг, ковзанка, картинг-хол, сувенірні крамнички та добра дюжина кав’ярень і невеличких ресторанчиків — від італійської кухні до японської, що були розташовані на горішніх поверхах великого центру. Розваги для людей на будь-який смак. Я чула про нього, іноді проїжджала повз, але ніколи не була всередині. Тож, опинившись у високому і просторому холі, закрутила головою на всі боки, роздивляючись повітряні дзеркальні ескалатори, велику кількість світла, новорічної мішури й реклами.

— Ходімо, Чиже! Нам сюди!