Глава 16, частина 2

Цього разу ми не пішли в кіно. Побачивши ігровий зал із настільними іграми та підлоговими автоматами, Сокольський упевнено підвів мене до столів і купив час за одним із них.

— Ти грала коли-небудь в аерохокей? — запитав, скидаючи з плечей куртку й допомагаючи мені роздягнутися.

Запросто зняв із мене шапку, сунувши її в рукав.

— Давно. Одного разу з братом на морі. Між іншим, тоді я виграла!

— Упевнений, що ти й зараз покажеш клас. Бери біту й шайбу. Починай!

Ось так просто?

Легко сказати! Спочатку я весь час «мазала», не встигаючи слідкувати за шайбою, потім запускала її в повітря, обираючи моторошні кути для відбою, а потім сміялася. Не впевнена, що грала правильно, але Сокіл не скаржився і мені, зрештою, вдалося забити гол — собі.

— Так нечесно! Людину з такою реакцією, як у тебе, неможливо обіграти!

Артем усміхався.

— Гаразд, Чиже, обіцяю відчайдушно позіхати й дивитися на всі боки!.. Гол! Ура! Чиже, один — нуль на твою користь! Залишилося забити шість очок, і ти мене зробиш по-справжньому!

— Навіть не сумнівайся!

Звичайно, по-справжньому я його зробити не змогла. Зате в шутері — стрілялці «Half-Life» — простоявши понад годину напоготові біля підлогового автомата, трималася молодцем і нарівні із Соколом дочиста знищила в секретній лабораторії всіх монстрів.

— Маєш гарний вигляд із пістолетом, Чиже! Лара Крофт відпочиває!

— Спасибі, ти теж нічого, докторе Гордон Фрімен!

— Ну що, ще по разочку?

— Гаразд!

Перепочити Сокольський не дав. Підхопивши куртки, узяв за руку і знову потягнув за собою. Зупинився раптом як укопаний, побачивши біля стіни широкий батут, обгороджений сіткою.

— Чиже, пішли пострибаємо? — його погляд загорівся.

— На батуті?! — я здивовано втупилася на атракціон, не вірячи, що він пропонує серйозно.

— Ну так, — Артем озирнувся, піднявши куточки губ. Здається, він сам здивувався своєму бажанню.

— А ти коли-небудь стрибав? Ось так при всіх? — я теж не змогла стримати посмішки.

— Ні, не доводилося. Не було відповідної компанії. Хіба що в парку в дитинстві. Але це було так давно, що я встиг забути. А ти?

— І я встигла.

— Тоді сам випадок каже нам — уперед! Яке нам діло до всіх, Чиже? Ходімо!

Ми зняли взуття і застрибнули. Сокіл із легкістю підняв мене. Виявилося, що стрибати дуже навіть легко! І справді ні до кого немає діла! А після кількох стрибків, коли Сокольський приземлився на дупу й зі спритністю схопився, я і сама спробувала за ним повторити цей трюк. Вийшло!

— Ух, ти! Артеме, це і справді чудово!

— А ти боялася!

Йухху! Це виявилося страшенно феєрично! Через десять хвилин я реготала, злітаючи вгору, приземляючись на попу і знову підхоплюючись на ноги. Гумка з хвоста злетіла, волосся розпатлалося, але зупинятися не хотілося. Я підняла руки в стрибку й торкнулася п’ятами сідниць. Поглянула на Артема, він якраз упав на спину, задивилася на його усмішку, подумала про те, що хлопцю з такою гарною усмішкою обов’язково потрібно сміятися частіше… і несподівано впала зверху.

— Ой!

Дострибалася, впала на Сокола, вчепившись у плечі. Як тільки лоби не стукнулися! Розгубилася, відчуваючи під собою його сильне тіло, раптом знову побачивши так близько очі — сірі та ясні під темними віями, застиглі в прямому погляді живим очікуванням.

— Обережніше, Чиже.

— Вибач, Артеме, я випадково.

Я не відразу зрозуміла, що його руки тримають мене. Напевно, він і сам це не одразу зрозумів, бо не відпустив, коли я спробувала відсторонитися.

— Гей, ви двоє! Парочка! Досить лежати, не на пляжі! — окликнув з-за сітки доглядач залу. — Я без претензій, але тут неподалік діти, тож тримайте себе в руках! Хоч у лабіринт для початку залізьте, чи що!

Сповзали ми з батута вже не так весело, трохи ошелешені таким раптовим зближенням. Сокіл зістрибнув перший і легко підхопив мене. Після податливості батута підлога здалася незвично твердою — мусила кілька секунд звикати до її щільності. Я поспішила взутися і, найімовірніше, втекла б, незрозуміло куди й від чого, якби Артем не зупинив.

— Зачекай, Чиже! — окликнув, ловлячи мене за руку й не відпускаючи. — Усе нормально, чуєш?!

— Так.

— Тобі ж сподобалося? Зізнайся? — запитав, і я не змогла не відповісти посмішкою, заспокоюючись під його уважним поглядом. Відчуваючи, як горять щоки.

— Дуже!

— Тоді пішли далі?

— Куди?

Він знизав плечима.

— Я ніколи не проводив ось так час із дівчиною, але, здається, мені варто тебе погодувати. Як думаєш? Особисто я дуже зголоднів.

— Ну…

— Піца? Швидкоїжа? Суші? Що? — Артем випередив на крок, повернувся до мене обличчям і пішов спиною вперед. — Відповідай не роздумуючи!

— М-м… Голубці!

Сокольський розсміявся.

— Чиже, так нечесно!

— Ну справді дуже хочеться! — розвела руками. — Але я згодна й на піцу!

— Домовилися!

Ми піднялися на другий поверх і біля входу до кінотеатру зіткнулися з галасливою групою хлопчаків одинадцяти-дванадцяти років, які вибігли з кінозалу. Один із них, побачивши Сокола, з криком «Артем!» відокремився від компанії й побіг назустріч, але, помітивши поруч із хлопцем мене, спіткнувся і насупився, стиснувши пальці в кулаки на широких лямках рюкзака.

— Привіт.

— Привіт, Луко, — Сокольський тепло потиснув хлопчику плече. Тільки-но вони порівнялися, в очі одразу ж впала схожість братів, і я, здогадавшись, хто саме переді мною, почала із цікавістю роздивлятися незнайомця. — Ти що тут робиш? — запитав Артем. — Аліса знає, що ти один розгулюєш містом?

— Я не один. Ми з Льончиком, Костиком і Сашком! — вперто заперечив старшому братові Лука.

— А як щодо матері?

— Не знаю, я її не питав. Вона від учора зачинилася в кімнаті й не виходить. Даршит каже, що в неї болить голова.

— Почекай… А як же ти зібрався повернутися додому?

Хлопчисько посміхнувся.

— Взагалі-то мені вже майже дванадцять, Артеме, якщо ти забув, — не без гордості повідомив. — У мене навіть проїзний є! Але ти не хвилюйся, нас тато Костика відвезе. Не вперше. А це хто? — кивнув у мій бік, ніби я не могла його чути.

— Чиж, — просто відповів Сокіл.

— У тебе з нею що — побачення? — хлопчисько весело хмикнув своїй здогадці й ковзнув по мені знудженим поглядом.

Від несподіванки я завмерла, боячись зітхнути, не знаючи, як поводитися і куди подіти руки. Сокіл раптом обійняв мене за талію.

— Так, — легко погодився. — Як вона тобі?

Лука скривив куточок рота і знову скоса мене оглянув.

— Нічого так, — знизав плечима, затримавшись поглядом на моїх грудях. — Симпатична.

— Мені теж подобається.

— А що в неї на голові? Вона що, зранку не розчісувалася?

Я згадала, що з усіма переживаннями й падінням на Сокола зовсім забула привести до ладу волосся після батута, й незграбно пригладила його рукою.

— Це культурний безлад, шкет. Як на мене, так дуже симпатичний. Залиш, Чиже, — Артем зняв із волосся мою руку й невдоволено зауважив брату: — А тобі ставити такі запитання ще рано, зрозумів?

— Зрозумів, — слухняно видихнув «шкет», але очі говорили про інше. Схоже, я його не дуже-то вразила.

— Луко! Гей, Луко, — долинуло від ескалатора, де тупцювали школярі, — ти йдеш?! Мій тато чекає!

— Ну я піду? — хлопчисько кивнув у їхній бік.

— Біжи, Луко.

Він зірвався з місця, але раптом обернувся. Його погляд, звернений на старшого брата, світився обожнюванням і очікуванням:

— Артеме, ти ж до мене ще приїдеш? Я буду чекати!

І Сокіл дуже серйозно відповів:

— Звичайно!

Компанія зникла з поля зору, і ми знову залишилися самі. Я винувато поправила пасма біля скроні, піднімаючи обличчя до хлопця.

— Жах. Здається, я йому зовсім не сподобалася. Мені б до дзеркала. І гребінець залишився в сумці.

— Повір, Чиже, ти йому сподобалася, — заспокоїв Сокольський. — Інакше б Лука тебе просто не помітив. Він у нас не дуже-то ввічливий. І це, зауваж, він ще з тобою не ночував і не знає, на що ти здатна!

— Ти на що це натякаєш? — я підняла брову, розплившись у широкій усмішці. Значить, Сокіл точно не забув мого Барабашку.

— Я-то? На таємницю Золотого ключика, — Артем зробив невинне обличчя. — А ти про що подумала?

Мені раптом здалося, що він хотів мене обійняти, але в останню мить передумав, сунувши руки в задні кишені джинсів.

— Я тоді мало не посивів, клянуся!

— Не вигадуй, Сокольський!

— Артем.

— Артем, — слухняно повторила я. — Усе одно не вигадуй!

— Не брешу ні краплі! Твоя зачіска в темряві — те ще видовище, Чиже! А якщо згадати, як ти вмієш щипати за м’які місця… З тобою не засумуєш!

Ми обоє розсміялися.

— Думаєш, мене пустять у такому вигляді в ресторан?

— Я більш ніж упевнений — ніхто й не помітить.

За нашими спинами пролунав регіт, і ми дружно обернулися, побачивши закохану парочку в червоних новорічних ковпаках, яка щойно відійшла від фотобудки. Стенд із рекламою, розташований поруч з апаратом, чудово представляв її можливості та різноманітність спеціальних аксесуарів для знімання. Дівчина якраз повертала в кошик оленячі ріжки та окуляри-зірки.

— Точно! — Сокіл усе-таки обійняв мене за плечі, схоже, і сам не помітивши цього простого руху. — Це те, чого нам бракує, Чиже! Інакше яке ж у нас побачення без фотофактів? Навіть друзям правдиво збрехати не вийде.

— Не треба друзям! Ти що, я соромлюся! — неабияк занепокоїлася.

— Та облиш, Чиже! Не такий уже я і Квазімодо, щоб мене соромитися!

Але фотографуватися я погодилася тільки за умови, що ми нікому не покажемо наших фотографій — побачення-то в нас несправжнє. І тільки коли Артем запевнив, що, звісно ж, ні (ну, можливо, батькові, і то, як презент під ялинку Сусанні), ми відірвалися з ним перед камерою на всю котушку. І якщо я і ніяковіла трохи, то тільки в перших двох кадрах, поки не оцінила готовність Сокола дуріти.

— Класний у тебе піратський ніс, Артеме! Ахаха! Як у Біллі Бонса з «Острова скарбів»! Ух ти, дивись, тут навіть пов’язка на око є!

— Твої вуса кращі!.. Ні! Не здумай, Чиже! Тільки не роги вікінга! Не хочу бути рогоносцем! Уже краще заячі вуха!

— Ха-ха-ха!