Глава 2, частина 2

Ще один проліт… Четвертий поверх… П’ятий… А під’їзд начебто нічого, доглянутий. Он, навіть діжка з фікусом стоїть, і велосипед дитячий. Ти дивись, і не боїться народ залишати. У нас би вдома такий давно вже сперли!

Телефон пискнув, і від несподіванки я його мало не впустила.

Батарея — сім відсотків! Пік-пік — п’ять! Пік-пік… О ні, ні, ні, ні! Будь ласка! Я кинулася вперед. Та де ж ця чортова двадцять восьма квартира?! Тільки не зараз! Тільки не смій вимкнутися! Чуєш?! Китайська твоя збірка! Я ж навіть ключ у замок по-людськи вставити не зможу! А раптом не той і не туди! А раптом не з тими дверима возитися стану — загребуть Чижика до в’язниці, як племінничка Матильди Іванни! За замах на життя мирно сплячих громадян і розбій! А там — прощавай універ і кар’єра! Здрастуй наручники й паркан! І чекає на тебе, Фанько, холодна Колима…

А все телефон винен!

Руки тремтіли, як у зломника-самоучки, коли відмикала двері потрібної квартири й пробиралася всередину. Але двері зачинилися, і телефон згас…

Суцільна темрява.

Матінко-о… Хочу на вокзал до бомжів!

Напевно, я б ще довго так стояла, притулившись спиною до стіни, прислухаючись до гуркоту власного серця в тиші чужої квартири, але організм поквапив терміново знайти санвузол.

Шум води відволік. Вийшло навіть роздягнутися і вмитися. Десь залишити сумку й чоботи. Остаточно взявши себе в руки, я почалапала навпомацки коридором і — о диво! — знайшла кімнату. Одну. І ліжко. Більше в мене сил ні на які пошуки не було. Залишилося тільки скинути джинси та светр.

Кімната була темною, ліжко — великим і затишним. Спочатку я лягла на край, але стало моторошно й потихеньку, потихеньку відповзла до стіни. Там і заснула, накрившись ковдрою з головою, думаючи про те, що, мабуть, запам’ятаю цю пригоду на все життя!

Хоч би не проспати…