Глава 2, частина 2

Я закинула сумку на плече й побігла до чорного входу.

— Бувай, Тимуре! — ледь не збила з ніг господаря, налетівши на хлопця в коридорі.

— Тримай зарплату, Фанько.

— Бувай, Райко! — збігаючи сходами, махнула рукою офіціантці, яка палила на крихітному ґанку. — Я пішла!

І припустила щодуху до зупинки.

Та-акс, провулок Федотова, будинок два…

До зупинки залишалося метрів сто, колючий морозець неприємно кусав за щоки, ноги ковзалися на мерзлих калюжках, я на ходу дістала телефон, увімкнула потрібний застосунок і почала набирати зазначені Льошкою координати, запитуючи маршрут.

Час на вулиці був пізній, особисто я не звикла в такий час гуляти-хитатися, і пригод на м’яке місце зовсім не хотілося. Поготів з огляду на те, що їхати треба було в малознайомий район.

Є! Еврика! Карта-навігатор збоїв не дає! Потрібний мені провулок виявився за двадцять хвилин від центру, за п’ятнадцять від університету, і мобільний застосунок слухняно видав запитуваний номер автобуса — «57». Тепер подивитися розклад…

На зупинці стояло чоловік п’ять тих, хто чекав на транспорт, — усі суцільно мужички похмурого вигляду. Потоптавшись між ними для хоробрості, я відвернулася до дороги й звернулася до удачі, весь час стискаючи у кишені газовий балончик, поки на проспекті не з’явилися заповітні вогники фар. Гроші мені були потрібні на орендовану кімнату й переїзд, тож думку про таксі я залишила на крайній випадок.

— Провулок Федотова! — сонно відгукнувся кондуктор, коли мій ніс майже прилип до вікна, розглядаючи околиці. — Дівчина, вам виходити!

— Дякую!

Автобус загальмував, двері відчинилися, і я вискочила. Зробила кілька сміливих кроків уперед… і раптом зупинилася, несподівано в цьому шаленому дні залишившись одна. Підвела голову, оглядаючи низку струнких білих висоток, що простягнулися вздовж вулиці. Тільки зараз, мабуть, усвідомивши, на яке божевілля зважилася — увійти в чужий будинок, у квартиру незнайомої мені людини, щоб залишитися на ніч.

Ох, навряд чи такому вчинку, навіть у дев’ятнадцять років, можна знайти виправдання.

Точно з глузду з’їхати! Але якщо я ще секунди дві засумніваюся, апелюючи до совісті, то остаточно настрашуся і залишуся спати на вулиці! А цього мені в місяці грудні  — ой, як не хотілося!

Потрібний будинок стояв другим від дороги, і я, впевнено видихнувши, покрокувала до першого під’їзду. Геть сумніви! Краще буду пам’ятати про те, що я — Льошкина помста, ніж боягузливий бездомний заєць!

Ні, ну що за засідка! Справжнісінький закон підлості! Від образи навіть сльози на очах виступили й губи затремтіли. Уже і квартира є, і ключі, і совість спить, і навіть з’явилося бажання терміново обжитися, а я стою пів години на вулиці, як дурепа, чатуючи замкнені двері в під’їзд. І нікогісінько навколо — жодної живої душі!

— Та не пам’ятаю я код замка, Фанько! Ну, запитай там у кого-небудь або шмякни в домофон! Справ-то!

От завжди знала, що Льошка бовдур. Як можна не знати найочевиднішу річ! Теж мені, а ще друг господаря називається. Як він узагалі збирався з дівчиною то йти?! Даремно тільки в Уляшки телефон випросила.

Я з досадою натиснула функцію відбій і зітхнула.

— Дівчина, кх-кх, а ви, власне, до кого?

Господи! І звідки вони беруться — ці цікаві бабульки у двадцять три з хвостиком за Києвом? Робити їм, чи що, більше нічого, як сидіти у засідці? Особисто моя — висунула ніс у вузьку фрамугу вікна першого поверху й підозріло примружилася.

У містечку, де я мешкала, у батьківському домі теж була така фрау Мюллер, і я з особистого досвіду знала, що відповідати потрібно швидко, чітко і зрозуміло, поки пильний датчик спостерігача не засік диверсанта. Інакше в хід запросто міг піти водяний пістолет, а то й щось гірше. Наприклад, свисток і стара мисливська рушниця. Іржава й без патронів, але хто про те знає? Саме так моя сусідка баба Шура відганяла від під’їзду молодь, що розгулялася.

— До Іванових! — бадьоро відповіла, струнко витягнувшись перед бабусею. — Племінниця я! Телефон ось розрядився — зателефонувати не можу, а номер кодового замка забула!

О-о-ой, і чого мене тільки життя вчить. Уже і брехати почала, та так складно! Добре хоч мама не чує.

Не знаю, чи то в мене обличчя було жалісливе, чи то в під’їзді й справді жили Іванови, але віконце одразу ж зачинилося, а вже за хвилину та сама бабулька — у куфайці й шапці — відімкнула заповітні двері до під’їзду та відчинила осторонь. Скомандувала суворо:

— Проходь! Нещастя ти таке! Стоїш тут, очі муляєш! — а сама з-за окулярів зирк-зирк, як злий митник на нелегала. Фіксуючи — зріст, вік, вагу.

Ну й навіщо, постає питання, такій старенькій домофон? Їй би металошукач і рентгенівський промінь! Але ж могла всього лише натиснути кнопочку і спокійнісінько собі далі попивати компот. Або що там бабусі на ніч попивають.

Тільки-но я переступила поріг, зачинила двері, маючи намір сказати рятівниці спасибі, як тут…

Як тут сталося щось страшне!

Як ви думаєте, що такого жахливого може статися з людиною в незнайомому будинку, у незнайомому під’їзді, у компанії буркотливої старенької практично опівночі? Взимку, у після піковий час години «Ікс»?.. Правильно. У будинку вимкнули світло!

І судячи з того, як навколо стало темно — світло вимкнули в усьому районі.

Поруч, як із потойбічного світу, пролунав скрипучий голос бабусі.

— Добре, дитинко, що в ліфт не сіла. Знаю я їхнє поламання. Минулого разу тільки до ранку й полагодили, алкаші-дармоїди!

Ліфт! Серце просто прострелило від цієї думки. От не вміємо ми цінувати удачу.

— Ой, та-ак.

— Сама дійдеш? Я за ліхтариком не піду — темряви боюся. Та й ноги в мене, у старої, уже не ті, щоб туди-сюди бігати.

— Д-дійду.

— Ну, тоді, з Богом! Тітці від Петрівни привіт передаси.

Виходить, з Івановими я вгадала? От вони завтра здивуються! Про те, що бабулька доповість про нашу пригоду — сумніватися не доводилося.

— С-спасибі.

Пішла. Стіночкою, стіночкою… Обережно так. Тут сходинка, ось ще одна…

Куди йти-то хоч, Господи? Я ж тут не була ніколи!

Так, Фанько, відступати пізно! Навіть перед обличчям невідомості! Тримайся за поручень міцно, і головне — рахуй поверхи. Якщо промахнешся, у такій темряві хрін зорієнтуєшся!

А Льошка-то, виявляється, ні крапельки й не бовдур! Узяв і здогадався номер поверху сказати! Молодець Льошка!

Поворот… Ще один проліт… Тьху ти! Мало носом не клюнула — звідки тільки поріжок узявся! За спиною почувся чийсь смішок… чи здалося? Присягаюся, волосся на потилиці, стягнуте в бублик, заворушилося. Ось невидимий переслідувач уже й ногою тихенько човгнув, наздоганяючи. Я ж чула… чи ні? О-о-о-ой!

Ноги зашелестіли, спотикаючись сходами, руки зашарили кишенями. От дурненька-то! У мене ж телефон є! Щоправда, у легенду для Петрівни не вписується, зате абсолютно точно мені життя врятує! І газовий балончик! Даремно я його, чи що, у магазині низьких цін у розпродаж купувала!

До речі, а чого це бабулька додому не йде? Щось я не чула, щоб унизу двері грюкнули. Невже стоїть і слухає, як Штірліц під особистою катівнею Мюллера, — чи буде крик? А може, той, хто шаркав у темряві, її вже того? Ну, самі розумієте — прикокнув?!

О-о-о…

Хочу до баби Моті! Страшенно як хочу!..

Щойно екран засвітився — дихати стало легше. І нікого навколо, тільки тіні. Бррр…

Ще один проліт… Четвертий поверх… П’ятий… А під’їзд начебто нічого, доглянутий. Он, навіть діжка з фікусом стоїть, і велосипед дитячий. Ти дивись, і не боїться народ залишати. У нас би вдома такий давно вже сперли!

Телефон пискнув, і від несподіванки я його мало не впустила.

Батарея — сім відсотків! Пік-пік — п’ять! Пік-пік… О ні, ні, ні, ні! Будь ласка! Я кинулася вперед. Та де ж ця чортова двадцять восьма квартира?! Тільки не зараз! Тільки не смій вимкнутися! Чуєш?! Китайська твоя збірка! Я ж навіть ключ у замок по-людськи вставити не зможу! А раптом не той і не туди! А раптом не з тими дверима возитися стану — загребуть Чижика до в’язниці, як племінничка Матильди Іванни! За замах на життя мирно сплячих громадян і розбій! А там — прощавай універ і кар’єра! Здрастуй наручники й паркан! І чекає на тебе, Фанько, холодна Колима…

А все телефон винен!

Руки тремтіли, як у зломника-самоучки, коли відмикала двері потрібної квартири й пробиралася всередину. Але двері зачинилися, і телефон згас…

Суцільна темрява.

Матінко-о… Хочу на вокзал до бомжів!

Напевно, я б ще довго так стояла, притулившись спиною до стіни, прислухаючись до гуркоту власного серця в тиші чужої квартири, але організм поквапив терміново знайти санвузол.

Шум води відволік. Вийшло навіть роздягнутися і вмитися. Десь залишити сумку й чоботи. Остаточно взявши себе в руки, я почалапала навпомацки коридором і — о диво! — знайшла кімнату. Одну. І ліжко. Більше в мене сил ні на які пошуки не було. Залишилося тільки скинути джинси та светр.

Кімната була темною, ліжко — великим і затишним. Спочатку я лягла на край, але стало моторошно й потихеньку, потихеньку відповзла до стіни. Там і заснула, накрившись ковдрою з головою, думаючи про те, що, мабуть, запам’ятаю цю пригоду на все життя!

Хоч би не проспати…