Глава 2, частина 2

Я закинула сумку на плече й побігла до чорного входу.

— Бувай, Тимуре! — ледь не збила з ніг господаря, налетівши на хлопця в коридорі.

— Тримай зарплату, Фанько.

— Бувай, Райко! — збігаючи сходами, махнула рукою офіціантці, яка палила на крихітному ґанку. — Я пішла!

І припустила щодуху до зупинки.

Та-акс, провулок Федотова, будинок два…

До зупинки залишалося метрів сто, колючий морозець неприємно кусав за щоки, ноги ковзалися на мерзлих калюжках, я на ходу дістала телефон, увімкнула потрібний застосунок і почала набирати зазначені Льошкою координати, запитуючи маршрут.

Час на вулиці був пізній, особисто я не звикла в такий час гуляти-хитатися, і пригод на м’яке місце зовсім не хотілося. Поготів з огляду на те, що їхати треба було в малознайомий район.

Є! Еврика! Карта-навігатор збоїв не дає! Потрібний мені провулок виявився за двадцять хвилин від центру, за п’ятнадцять від університету, і мобільний застосунок слухняно видав запитуваний номер автобуса — «57». Тепер подивитися розклад…

На зупинці стояло чоловік п’ять тих, хто чекав на транспорт, — усі суцільно мужички похмурого вигляду. Потоптавшись між ними для хоробрості, я відвернулася до дороги й звернулася до удачі, весь час стискаючи у кишені газовий балончик, поки на проспекті не з’явилися заповітні вогники фар. Гроші мені були потрібні на орендовану кімнату й переїзд, тож думку про таксі я залишила на крайній випадок.

— Провулок Федотова! — сонно відгукнувся кондуктор, коли мій ніс майже прилип до вікна, розглядаючи околиці. — Дівчина, вам виходити!

— Дякую!

Автобус загальмував, двері відчинилися, і я вискочила. Зробила кілька сміливих кроків уперед… і раптом зупинилася, несподівано в цьому шаленому дні залишившись одна. Підвела голову, оглядаючи низку струнких білих висоток, що простягнулися вздовж вулиці. Тільки зараз, мабуть, усвідомивши, на яке божевілля зважилася — увійти в чужий будинок, у квартиру незнайомої мені людини, щоб залишитися на ніч.

Ох, навряд чи такому вчинку, навіть у дев’ятнадцять років, можна знайти виправдання.

Точно з глузду з’їхати! Але якщо я ще секунди дві засумніваюся, апелюючи до совісті, то остаточно настрашуся і залишуся спати на вулиці! А цього мені в місяці грудні  — ой, як не хотілося!

Потрібний будинок стояв другим від дороги, і я, впевнено видихнувши, покрокувала до першого під’їзду. Геть сумніви! Краще буду пам’ятати про те, що я — Льошкина помста, ніж боягузливий бездомний заєць!

Ні, ну що за засідка! Справжнісінький закон підлості! Від образи навіть сльози на очах виступили й губи затремтіли. Уже і квартира є, і ключі, і совість спить, і навіть з’явилося бажання терміново обжитися, а я стою пів години на вулиці, як дурепа, чатуючи замкнені двері в під’їзд. І нікогісінько навколо — жодної живої душі!

— Та не пам’ятаю я код замка, Фанько! Ну, запитай там у кого-небудь або шмякни в домофон! Справ-то!

От завжди знала, що Льошка бовдур. Як можна не знати найочевиднішу річ! Теж мені, а ще друг господаря називається. Як він узагалі збирався з дівчиною то йти?! Даремно тільки в Уляшки телефон випросила.

Я з досадою натиснула функцію відбій і зітхнула.

— Дівчина, кх-кх, а ви, власне, до кого?

Господи! І звідки вони беруться — ці цікаві бабульки у двадцять три з хвостиком за Києвом? Робити їм, чи що, більше нічого, як сидіти у засідці? Особисто моя — висунула ніс у вузьку фрамугу вікна першого поверху й підозріло примружилася.

У містечку, де я мешкала, у батьківському домі теж була така фрау Мюллер, і я з особистого досвіду знала, що відповідати потрібно швидко, чітко і зрозуміло, поки пильний датчик спостерігача не засік диверсанта. Інакше в хід запросто міг піти водяний пістолет, а то й щось гірше. Наприклад, свисток і стара мисливська рушниця. Іржава й без патронів, але хто про те знає? Саме так моя сусідка баба Шура відганяла від під’їзду молодь, що розгулялася.