Глава 3, частина 1

Трр!

Трре-е-ень!

Тррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррррр!

Господи, ну що за люди! Хіба можна зранку так наполегливо дзвонити у двері? Баба Мотя там що — заснула?

Тре-е-ень!

Фі-і-і, до чого ж звук противний. Потягнула ковдру на голову. Нехай би пташки там цвірінькали — солов’ї-канарейки всякі, чи мелодія звучала приємна, а так немов дрилем у мозок і навиліт. І чого це Матильді Іванні раптом спало на думку дзвінок змінити?

Тре-е-ень!

Та що вона там, оглухла, чи що, баба Мотя-то?! Хто в домі господиня, не розумію?! Це ж, напевно, її подружку — Мілу Францівну, спозаранку чорти за спицями або гачком принесли. І не буду я їй відчиняти. Дідька лисого! Знаю я цих хитрих пенсіонерок. Спочатку спиці, а потім: «Анфісо, дитинко, зганяй за сметанкою і хлібчиком до магазину». Ага, за три квартали — там свіженький! Зрештою, це не я з нею дружу! От якщо ще раз подзвонить — усе бабі Моті викажу!

Бабі Моті…

Стоп. Щось тьохнуло в підсвідомості — моторошно-тривожне. Очі самі собою розплющилися.

Ранок. Племінник. Льошка.

Ніч. Під’їзд. К-квартира.

Квартира! Чужа!!!

А-а-а! Проспала! Ще й у двері хтось ломиться! Усе! Хана мені! Якщо господарі не пов’яжуть, то Льошка точно шию зверне! До чого ж я все-таки невдачлива!

Тре-е-ень!

Знаєте таку корисну вправу — «велосипед»? Думаю, усі в школі на уроках фізкультури проходили. А під ковдрою «крутити педалі» не пробували? На швидкість? А ось я спробувала. І, здається навіть, у мене вийшло взяти легкий старт.

Я злетіла на ліжку пружиною, але, чесне слово, стримала б крик. Я б мовчала в ганчірочку, як ховрах, вишукуючи в паніці шляхи відступу, якби раптом не побачила ноги. Чоловічі ноги. І пружну голу дупу, у яку ледь не клюнула носом.

Хтось спав в одному ліжку зі мною, розвернувшись валетом… і під мій крик почав ворушитися.

— А-а-а! — заволала я і полізла через ці ноги. Застрибала, ледь не заплутавшись у них, скотилася на підлогу й потягнула, прикриваючись, ковдру на себе… але в мене її з таким самим криком вирвали, виявившись сильнішим в руках.

— А-а-а!

Такс! Тут маленький відступ.

Що ви знаєте про птахів сімейства соколиних? Про соколів? Особисто я дещо знаю — спасибі телеканалу «Планета тварин», власній допитливості та шкільному гуртку «Юний натураліст», у якому заняття вів мій тато — учитель географії. Це птах загону хижих, що харчується дрібними ссавцями, комахами й птахами. Володар довгих крил і гострого дзьоба. Пильного ока. Великі екземпляри часом виростають до пів метра. Дуже швидкий в польоті й сильний. Наприклад, білу куріпку б’є на льоту, пікіруючи з великою швидкістю. Налічує три десятки різних видів, і назви цих видів, окрім сапсана і кречета, я вам, звісно, з льоту не скажу, але! Той птах, що зараз сидів переді мною, — а це був не хто інший, як Артем Сокольський, — цілком точно був із сімейства «сокіл витрішкуватий». І зараз дивився на мене, розкривши в подиві не тільки сіро-карі миготливі очі, а й рот.

Зачіска в Сокола була, як у дельтапланериста — модний чубчик на зльоті. Мабуть, до того, як я закричала, хлопець спокійнісінько собі дрімав носом у подушку, а тут таке. Про свій зовнішній вигляд я взагалі промовчу. Слава Богу, здогадалася зловити запущений у мене предмет і тепер притискала подушку до грудей, як пірат скриню із золотом, скорчившись на підлозі.

Напевно, це все стрес винен, інакше чим ще можна пояснити той факт, що найголовніше запитання чомусь поставила саме я.

— Ти-и?! Ти звідки тут узявся, Сокольський?! Тебе ж не було!

Але, на жаль, хлопець не оцінив моєї сміливості. У нього, на відміну від мого писку, вийшов справжній рик.