Глава 17, частина 2

POV Сокіл

У тренажерному залі стихла музика й над дальньою частиною, у якій розташовувалася кардіо-зона, згасло світло.

— Хлопче, закінчуй зі штангою. Зачиняємося! Якщо хочеш встигнути в душ, у тебе є десять хвилин!

Чудово. Я виконав останній жим і повернув штангу в стійку. Сівши на лавці, витер тильною стороною долоні піт із чола, потягнувшись за рушником. Останню годину я займався в залі один і зовсім не стежив за часом. Зупинити мене було гарною думкою. Я встав і розім’яв плечі, після чого дав знати незнайомому охоронцеві, що йду.

Вулиця зустріла тишею і чистим, морозним повітрям. Сніг під ногами приємно скрипів. Я спустився з ґанку спортивного клубу й попрямував до машини, відчуваючи кожен м’яз у розбитому силовим тренуванням тілі. Навіть після контрастного душу воно все ще було напружене, але мені, безумовно, стало легше. Набагато легше далеко від Чижика. Зараз я знову міг зв’язно думати.

Анфіса. Чиж. Моя ненавмисна сусідка. Останнім часом мене хвилювало все, що стосувалося цієї дівчини. Думки прояснилися, але на запитання: «Чого ж я від неї хочу?» — як і раніше, не знайшлося відповіді. Безумовно, я хотів її саму, давно, це не стало новиною, але мене ніколи не хвилювало чуже життя і чуже минуле настільки, щоб заволодіти думками. До появи Анфіси все це було за межами моїх бажань та інтересів. То чому ж зараз я не міг думати ні про кого іншого?

Коли зчепився з тим білявим качком у барі?

Коли заїхав Максу по обличчю?

Коли приїхав до університету й чекав? Як дурень чекав Чижа в машині, бо по-іншому не міг. Після того, як вона прийшла за мною вночі у поліцейський відділок — не міг удома перебувати сам, навіть знаючи, що вона нічого мені не винна. Чому так відчайдушно захотілося щось зробити для неї, коли побачив дівчину засмученою — ще вночі на кухні? Тоді я явно відчув, що не хочу залишати її гіркоті минулого. Нікому з минулого не хочу.

Тільки я. Щоби пам’ятала тільки мене.

Егоїстично? Напевно. Дивне відчуття, нове й незрозуміле, але сьогодні я готовий був згорнути для неї гори — для свого зеленоокого й симпатичного Чижика, смішного і справжнього, що залетів до мого дому. Що вирішив погратися з хижим Соколом, дозволивши йому розкуштувати свої солодкі губи.

Присягаюся, на якусь мить я зовсім забув, де перебуваю, настільки сподобалися мені їх сміливість і смак. Настільки сильно рукам захотілося взяти своє. Так добре і спокійно було на душі від думки, що дівчина усміхається, а я знаю, що робити. І так невчасно свідомість приголомшив страх, що піде. Зникне раптом із мого життя, так само одномоментно, як з’явилася.

Якого ж біса зі мною відбувається? З нами відбувається? Я давно жив один і ні в кому не потребував. Повертався у свій дім, щоб спати. Щоб забутися в ньому із черговою Заєю і знову залишитися самому. Ніколи не думав про дім, як про щось одухотворене. Місце, у якому затишно й де на тебе хтось чекає. По-справжньому чекає. Чиж ніколи не говорила, але я знав, що чекала. Це було видно в дрібницях, гріло незнайомою приємною думкою і проникало під шкіру. Її присутність, запах, сміх. Те, з якою легкістю дім прийняв її турботу… чи я сам. Чорт його знає. Віднедавна я ненавидів моменти, коли залишався в ньому один.

Так, я хотів Анфісу — ту сміхотливу дівчину в безглуздій піжамі й простому светрі. Й іншу — чуйну, гарячу, яка снилася мені й зводила з розуму щоночі, і яка, тепер я знав, існувала в реальності. Хотів так сильно, що ледь не взяв, в останню мить зачинивши двері квартири за своєю спиною. Тільки розгубленість в очах Чижа й неготовність відповісти — зупинили мене. Було так легко все зіпсувати. А що потім? На що я був готовий потім?

Вона схаменулася після нашого божевільного поцілунку, я прочитав це в її очах, а я — ні. Але тренування пішло на користь, і я знову тримав ситуацію в руках. Був упевнений, що тримаю, коли, повертаючись до машини, думав про те, що не маю наміру нічого змінювати. Спочатку варто було розібратися і з відстанню, і з нами. З тим, чим усе могло закінчитися, якби ми зважилися на більше.

Я завів мотор «Тойоти» й дістав із бардачка телефон. Побачивши вхідні дзвінки, насупився — понад десяти від Луки й п’ять від Чижика. У такий-то час? Зірвався з місця тут же, набираючи Чижа.

— Привіт! — вона відповіла одразу, але напівшепотом. — Почекай, — попросила, — я піду на кухню. Хвилинку! — я практично побачив, як дівчисько на носочках вибігає з кімнати.

— Чиже, що сталося? Чому ти говориш тихо? І чому не спиш?

— Ну нарешті, Артеме! — видихнула вона, неголосно грюкнувши дверима. — Ти спочатку відповідай, чому до тебе ніяк не додзвонитися? Ти ж мене сьогодні сам просив відповідати, і сам же мовчиш! Я майже вдяглася, уже хотіла виходити!

— Стривай… Куди виходити? Навіщо?

— Тому, що в нас удома твій брат. Точніше, у тебе вдома.

— Лука?

— Ну так. Прийшов дві години тому. Я його нагодувала й зараз він спить.

— У якому сенсі прийшов? Ніч на дворі.

— У найпрямішому! Сам приїхав на автобусі, уявляєш? Він тобі телефонував, але не зміг додзвонитися, а телефон вашого батька Лука не знає. Артеме?

— Так? — серце стиснулося під ребрами в передчутті чогось поганого.

— Здається, з твоєю мамою біда, — зізналася Чиж. — Я вже думала до неї їхати, насилу дізналася в Луки адресу будинку, але буде краще, якщо ти сам.

— Вона… Аліса жива?

— Так. Лука каже, що так. Але, схоже, у неї нервовий зрив на тлі затяжної депресії. Твоя мама розлучилася зі співмешканцем і, я вважаю, була не в собі, коли проганяла сина з дому. Лука каже, що вона весь час повторювала, яка вона погана мати, і посилала його жити до батька. Кидала за поріг речі. Він зізнався, що в неї проблеми з… алкоголем. Ти обережно там, гаразд?

Я ненавидів Алісу й за це теж, за те, що сьогодні довелося пережити Луці, але автомобіль уже мчав у бік її будинку, розриваючи шинами стиглий асфальт.

— Артеме?

— Що?

— Зателефонуй мені. Я буду чекати.

— …

— Артеме? — Ком у горлі все ніяк не давав сказати.

— Добре, Чиже.

Аліса залишила собі шлях до відступу. Навіть у сьогоднішньому божевіллі вона гралася із чужими почуттями й чекала, що її врятують. Повернуть до колишньої краси й добробуту. Знову знайдеться той, хто допоможе й витягне з трясовини, підніме проблеми слабкої жінки на свої плечі, щоб вона, обтрусившись, залишивши по собі уламки й попіл, пішла ламати чужі долі далі.

У будинку горіло світло — це перше, що впало в око, щойно я відчинив ворота й побачив відчинені навстіж вхідні двері. Розкидані холом речі. Розбитий посуд і дзеркала. Вона курила і, мабуть, останні кілька годин гасила сигарети об домашні предмети й меблі. Я побачив свіжу прогорілу пляму на дорогому тюлі у вітальні — просто диво, що тут усе не згоріло до біса.

Вона лежала у своїй спальні на широкому ліжку, наче кінозірка п’ятдесятих — вдягнувши на себе дорогі панчохи та сукню. Жалюгідне видовище для тієї, чию красу геть-чисто змів буревій божевілля і люті. Це тільки в кіно красиво — наковталася таблеток, списана з рахунків зірка з порожньою пляшкою віскі в руці й пред’явленим світу «факом». Зараз яскравий макіяж матері на блідій шкірі нагадував моторошну маску упириці, волосся — мокре іржаве клоччя, а з глибокого декольте вивалилися груди, вимазані в блювотині. І знову Алісі пощастило, що не захлинулася. Моторошно смерділо алкоголем.

Я спробував пульс на зап’ясті — він не намацувався, але тіло було теплим. Витерши простирадлом обличчя і рот, опустив пальці на шию, уже набираючи номер швидкої.

— Швидка? Терміново потрібна реанімаційна допомога! Жінка сорока років. Без свідомості. Імовірно отруєння медикаментами та алкоголем. Не знаю. Думаю, години дві, не більше. Вулиця… будинок 53. Що я маю зробити?

— Алісо, прокинься! Алісо!..

Батько приїхав уже в лікарню — пом’ятий і неголений, у розстебнутому пальті. Знайшов мене в холі й одразу ж пішов до чергового лікаря. Хвилин за десять повернувся, щоб важко опуститися поруч у крісло.

— Жива. Слава Богу.

— Знаю.

— Що будемо робити, синку?

Я похитав головою, знизуючи плечима.

— Схоже, вибору немає, і тобі знову доведеться оплачувати банкет. Однією реанімацією тут не обійтися, їй знадобиться тривале лікування. Сусанні розповіси?

Батько лише відмахнувся, а я відвернувся.

— Ясно.

Як це не жорстоко, але набагато більше за стабільно-важкий стан матері зараз мене хвилювало інше питання:

— Краще відповідай, що будемо робити з Лукою? Він зараз у мене — залишився з Анфісою. Сьогодні він сам приїхав до нас майже опівночі. Пацану одинадцять років, і я навіть думати не хочу про те, що він сьогодні пережив. Досить у його житті хєрових Даршитів.

— Артеме…

Ми не дивилися одне на одного.

— Тату, яка різниця? Ти вже дав йому своє прізвище. Ти завжди був мужиком із великої літери. Тобі варто тільки прийняти його, і в тебе буде ще один син. Ти потрібен йому набагато більше, ніж така Аліса. По собі знаю. Він мріє про тебе, але ніколи не зізнається.

Батько мовчав, але мені необхідно було це сказати. Попросити, інакше вже завтра Лука опиниться один. Я назавжди залишуся старшим братом, але мені ніколи не стати йому батьком.

— Це для нього, розумієш. Не для тебе.

— Синку…

— Просто подумай над моїми словами, прошу тебе.

— Добре, Артеме, обіцяю.

Взимку світає пізно, ніч до світанку довга й темна, але для мене вона пролетіла як одна мить. Важка, свинцева мить — хаос із думок і чужих голосів, очікування, сум’яття і злості, за якими настали апатія і тиша.

Я повертався додому тихим нічним містом, думаючи про те, як швидко життя змінює полюси. Як легко обставини, незалежні від нас, підпорядковують людину собі, у будь-якій броні вишукуючи слабкі місця. Прибиваючи до землі вагою, яку так просто не скинути з плечей. Як я примудрився втягнути в це лайно Чижика?

Весь час, поки ми сиділи з батьком у лікарняній приймальні — мати стояла між нами. Їй давно не було місця у зв’язці Сокольських, але там, у лікарні, вона виявилася як ніколи сильною і знову простягнула руки за наші душі. Лише думки про зеленооку дівчину, що чекає на мій дзвінок, допомогли мені втекти й не думати про ту, поруч із якою її старшому синові колись не знайшлося місця.

Дзвінок вийшов коротким і зім’ятим, ще посеред ночі. Я не звик бути слабким і ледь знайшов для Чижа кілька слів. Але з Анфісою був Лука, і я обіцяв… А втім, вона й без слів усе зрозуміла.

Зараз годинник показував «6:02» нового дня. Я піднявся на поверх і увійшов у квартиру, намагаючись не порушити спокій у ній людей, що сплять. Роззувшись, зняв куртку й зазирнув у кімнату. Лука спав на ліжку — непомітна зломлена фігурка під ковдрою — у темних сутінках і не розгледиш, Анфіси видно не було. Ще з вулиці я помітив світло, що горіло у вікні кухні, і попрямував туди. Ну звісно, невгамовне дівчисько, вона провела тут усю ніч і зараз спала, згорнувшись клубком на незручному дивані — людина, яку я шукав у цьому місті, наперекір тому, що пошуки привели мене до мого власного будинку.

Я увійшов тихо. Уже не знаю, яке чуття їй підказало, але Чиж одразу ж розплющила очі й сіла, потираючи обличчя долонями. Волосся — густе й шовкове, красивою хвилею лягло на плечі, губи від сну припухли — думаю, я міг би дивитися на неї вічно. У розстебнутому комірі плюшевого халата погляду відкрилася ніжна ключиця і півкола грудей, які окреслилися… Я раптом подумав про те, що хочу побачити Чижа роздягненою. Голою. З розведеними ногами й збитим диханням. До сухості в роті хочу забутися в ній, відчути на собі її руки й почути, як вона видихне моє ім’я. Моє ім’я, і до біса весь світ із його клятими проблемами. До біса брехливих Аліс, лікарняні палати й старі образи. Здається, я сам себе загнав у пастку. Повернувшись додому, я ще більше хотів узяти те, від чого тікав, намагаючись себе втихомирити.

Мене зупинило здивування, що пролунало в голосі дівчини, і її роззброювальна, як завжди, прямота. Зараз у її голосі звучали занепокоєння і тривога. Вона теж провела непросту ніч. Наскільки було б легше, якби ми могли одне одному допомогти. Заспокоїти. Розвіяти тривогу розмовою наших тіл, яка відвертіша за слова. Це ж так просто. Не знаю, коли б я її відпустив…

— Артеме? Привіт, — тонкі пальці запахнули комір халата, і я підняв очі. — Ти вже вдома? А я заснула. Хотіла тебе дочекатися, але навіть не почула, як ти повернувся.

— Доброго ранку, Чиже.

Вона озирнулася в бік вікна, за яким усе ще стояла імла, й одразу ж подивилася на електронне табло на кухонній плиті, де відображався час.

— Ранок? Треба ж, — здивувалася, — справді шоста година. Як швидко пробігла ніч і як довго тебе не було. Як вона? — запитала, звісно, маючи на увазі Алісу.

— Жити буде. Їй вчасно встигли допомогти. Навіть не знаю, чи почує хто-небудь за це спасибі.

— А як ти? Втомився? — Чиж встала й обхопила себе руками. Я знову зловив себе на думці, що надто пильно розглядаю її, помічаючи м’який вигин стегон і тонку талію під халатом. Думаючи про те, як непереборно ненависні мені два кроки, що розділяють нас.

— Не знаю, — я знизав плечима, змушуючи себе відвести погляд. Скуйовдив п’ятірнею волосся, опускаючись на стілець. — Нічого не відчуваю. Мені майже все одно, я давно не вважаю себе її сином.

Якщо Чиж і здивувалася, то промовчала. Сіла за стіл навпроти, але тут же знову схопилася на ноги.

— Ой, ти ж, напевно, їсти хочеш?

Я підняв голову в бік дівчини. Подивився на неї довгим поглядом.

— Чиже, тільки не кажи, що не спала всю ніч і готувала. Навіщо?

Тепер уже вона розгублено знизала плечима.

— Я не так щоби багато. Просто подумала, що вранці Лука прокинеться і йому буде трішки веселіше, якщо він знатиме, що комусь поруч не байдуже. Добре, якщо з ним будеш ти. Розумієш, він розповів, що боїться. Що останнім часом дуже переживав за маму й за себе, і це по-справжньому жахливо, Артеме. Мені здається, він почувається непотрібним. Млинці з сиром така дрібниця, порівняно з його дитячою бідою, але нічого ліпшого я придумати не змогла. Є сметана й малинове варення. Як думаєш, вони йому сподобаються? — Чиж запитально підняла брови.

Я не знав, що відповісти, горло знову стиснув спазм. Я стиснув руки в кулаки й відвів очі. Немов щось зметикувавши, дівчина відступила до плити, запалила конфорку й поставила на неї чайник. Запитала, озирнувшись:

— Артеме, що тобі зробити? Чай чи каву?

— Чай. А ти… будеш? — я підняв голову, раптом злякавшись, що залишуся один. Мені не хотілося, щоб вона йшла.

— Так, — просто відповіла. — Якраз поснідаю з тобою і зберуся на заняття, а ви відпочинете.

— Чиже, ніч була неспокійною. Може, залишишся? Не підеш в університет? Тобі не завадить виспатися. Один день — не так страшно.

— Ти що! — вона усміхнулася, хитаючи головою. Озирнулася на мене поверх плеча. — У нас модульна контрольна, попереду іспит. Я не можу. Та й вам із Лукою не хочу заважати. Увечері візьму зміну в «Маракані», тож повернуся пізно. Можу навіть додому не заїжджати після занять. Тільки скажи, я все зрозумію. Це ж твій… це ваш дім.

Мені не сподобалися її слова. Пальці несподівано зім’яли край скатертини на кухонному столі. Я дивився, як довгі завитки русявого із золотом волосся торкаються талії.

— Анфісо, — сказати вийшло хрипло, і вона здригнулася. Повернулася із чайником у руці. Я гарячково міркував, із чого почати, дивлячись, як розплющилися в очікуванні її очі.

— Так?

— Удень я заїду в лікарню, щоб змінити батька — можливо, йому щось знадобиться, і я хочу бути поблизу. А ввечері в нас із командою загальний збір. Учора я вже пропустив тренування і ні про що не шкодую, але сьогодні мені як капітану треба бути з хлопцями. Лука залишиться один. Я, звісно, можу його взяти із собою, але мені здається, що братові зараз ні до чого зайва увага й розпитування. А вдавати, що все добре, ні він, ні я не станемо. Чиж?

— Так?

— Ти йому точно не завадиш, скоріше, навпаки. Ти розумієш?

Я постарався переконливо подивитися в ніжне обличчя. Думати про те, що Анфіса (ось така хатня і відкрита, як зараз) опиниться одна в барі, де будь-який придурок зможе запросто її образити — з деякого часу стало несила. Та і тренування я справді пропустити не міг, хоча й мав намір скоротити до мінімуму. Лука вже залишався в моєму домі один, але, якщо поруч із ним буде Чиж, мені буде спокійніше. Зараз я, мабуть, міг довірити брата тільки їй.

— Я знаю, що прошу занадто багато. Анфісо, будь ласка. Гроші для вас із Лукою я залишу, не переживай.

Чорт, егоїстично прозвучало, сам зрозумів, але дівчисько охнула.

— О! З-звичайно. Я побуду з ним, якщо потрібно. Не сумнівайся, Артеме.

— Спасибі, Чиже.

Тепер я почувався спокійніше. Набагато спокійніше. Далі мій час належав Луці.

Ми пили чай мовчки, не відчуваючи потреби говорити. Я б просидів так до пізнього ранку, поглядаючи на тонкі зап’ястя і пальці Чижика, заспокоюючись від її близькості. Думаючи про матір і про батька. Про брата. Про те, яким стало наше життя. Згадуючи минулу ніч. Але дівчині необхідно було поспішати в університет, і вона встала. Кивнула у відповідь на мої слова: «Я сам приберу, Чиже, не турбуйся». Попрямувала було до дверей, але раптом зупинилася. Повернулася, завмерши біля мого плеча.

— Усе буде добре, Артеме! — раптом, нахилившись, рвучко мене обійняла — міцно, так, щоб я зміг відчути її обійми. — З тобою і з Лукою! З вашою мамою! Я відчуваю! — несподівано зізналася і, зніяковівши від свого пориву, відступила, доки я силкувався вимовити бодай слово занімілим горлом. Руки злетіли, але завмерли, відчувши порожнечу. — Вибач. Це я так, захотілося раптом.