Глава 17, частина 1

Прогулянка розважальним комплексом закінчилася, і ми поверталися мовчки, намагаючись не зустрічатися поглядами, немов обоє перебували в шоку через те, чим обернувся для нас вечір і поцілунок. Не торкалися одне одного, але я і без слів відчувала напругу, яка іскрила між нами, не бажаючи вщухати. Ніби щось живе (чому так просто не підібрати назви, але при думці про яке утруднювалося дихання), сповите нашим мовчанням і розгубленістю, відчайдушно хотіло знову розгорітися і спалахнути вогнем.

Не знаю, як Артем, а я сиділа в машині як на голках, боячись підняти на хлопця очі, неспромога повірити, що сама розбудила це в собі. Що зважилася на таке, але троянда в руках підтверджувала власну сміливість і лякала сонмом запитань: що робити далі? Як нам тепер жити під одним дахом? Чи зуміємо ми залишити особистий простір, даючи спокій одне одному? І якщо для Сокола, можливо, поцілунок із Чижик не так уже й багато і значив… то для мене сьогоднішній вечір закінчився справжнім одкровенням.

Навряд чи вийде все залишити й жити, як раніше. А отже, мені, найімовірніше, доведеться з’їхати, але куди?

Сокіл зупинив машину біля під’їзду й обернувся до заднього сидіння, щоби подати мені сумку. Нахилившись уперед, дістав із бардачка телефон… Ми раптом відсмикнули руки, ненавмисно торкнувшись пальцями.

Ні, це я відсмикнула, надмірно поспішно сховавши руку в кишеню. Боже, як нерозумно!

— Вибач! — пролепетала безпорадно, червоніючи від свого боягузтва. Куди тільки поділася моя сміливість? — Щось найшло. Це нервове, напевно.

Артем дивився на мене.

— Чиже…

— Так? — я розплющила очі, серце знову стукало в горлі.

Здається, хлопець нервував, то закушуючи, то відпускаючи нижню губу. Зараз він теж спостерігав за моїм ротом. Навіть у вечірніх сутінках це було помітно.

— Чиже, — повторив, — я не знаю, що мені зараз сказати й що зробити. Усе трохи вийшло з-під контролю. Я не хотів, щоб так сталося. Точніше, хотів… — він вилаявся. — Чорт!

— Ні, це я винна, Артеме. Я все розумію.

— Дурниці! — Сокіл насупився. — Звичайно ж, ні! Марджанов — щоб йому! Він майстер таких авантюр. Адже я давно знаю Руслана, пам’ятаю, на що він здатний, і все одно попався як дурень. Попався не вперше! Ще й тебе втягнув.

Не вперше?.. Я сковтнула, й Сокольський теж. Напевно, ми подумали про одне й те саме.

— Першого разу це був ящик пива, Чиже, — чомусь неголосно уточнив Артем. — Нічого такого ні з ким.

— Так, я пам’ятаю. — Господи, як же палають щоки! Не витримавши прямого погляду Сокола, я відвернулася до вікна. Невже серце зачепили ревнощі?

Сокольський вів далі:

— Загалом, Чиже, я не знаю, що сказати і як саме, але знаю точно, що сьогодні чудово провів із тобою час. Це був гарний вечір, і я ні про що не шкодую.

— Правда? — Я знову повернулася до хлопця — у сірих очах відбивалося світло, що ллється з вікон багатоквартирного будинку. Ці очі дивилися так само впевнено, як завжди. — Я теж, — відповіла. — Мені дуже сподобався сьогоднішній вечір.

— Отже, ти не втечеш? — дуже серйозно запитав Сокіл, ніби міг чути мої думки.

— Н-ні.

— Добре, Чиже. З рештою ми впораємося, чуєш? Усе буде добре.

Він із полегшенням видихнув і відкинувся на спинку сидіння. Стиснув руки в кулаки на кермі, втупившись перед собою.

Я відчинила дверцята і вийшла з машини. Попрямувала було до під’їзду, але помітивши, що Сокіл так і залишився сидіти в автомобілі — повернулася.

— А ти? Артеме, хіба не йдеш додому?

Сокіл неохоче мотнув головою, немов і сам не був упевнений у своїх словах.

— Ні. Не думаю, що зараз. Пізніше.

— А…

— Усе гаразд, Чиже. Я знаю, що мені потрібно. Іди, я почекаю, поки ти увімкнеш світло.

Ось так просто. Я розгубилася. А мені? Що потрібно мені? Я не знала. Сокольський дивився на мене, і я повільно побрела до під’їзду, озираючись, стискаючи троянду в руці. Відчуваючи раптом, як у душі заскреблося ще не відчай, але щось дуже схоже. Піднялася сходами на сьомий поверх, не чуючи ні власних кроків, ні телефону, що ожив вимогливим дзвінком. Нічого. Відчинила двері квартири, увійшла, роззулася… і простояла хвилини три в бездіяльності в передпокої, доки згадала, що, здається, хтось мусить запалити в кухні світло.

— Анфісо!

Я стрімко обернулася на голос. Сокіл стояв на порозі. Схопившись рукою за дверну коробку, він шумно дихав, наче біг.

— Чиже, не лякай так більше, гаразд? — видихнув із занепокоєнням, а я кивнула, притиснувши сумку і троянду до грудей, помітивши, як сіпнувся на його шиї кадик.

— Гаразд.

— І відповідай на мої дзвінки, будь ласка.

— Добре.

— Я не він, чуєш? — раптом уперто сказав і повторив: — Не він!

Артем подивився на мене, перевів погляд на поріг і відступив. Знову тихо вилаявся, впившись п’ятірнею у своє волосся.

— Чорт, ось це ми влипли з тобою, Чиже, — раптом усміхнувся, як хлопчисько — водночас відчайдушно й пустотливо, — повірити не можу. Лягай спати.

— А ти?

— А я спробую здохнути в тренажерці. Сподіваюся, допоможе!

Але я ще не спала — тихо сиділа в піжамі на ліжку, просушуючи після душу довге волосся, слухаючи бурмотіння телевізора й переглядаючи конспекти до завтрашніх пар, коли в передпокої пролунав дзвінок у двері — вимогливий і різкий. Й одразу ж за ним ще один. І ще.

Я напружилася — навряд чи це міг бути Артем. У нього були свої ключі від квартири, а Ілонку я твердо вирішила більше не пускати в будинок без дозволу господаря.

Ні, не стану відчиняти! Гуляйте вальсом, пізні гості! Якщо це дядько Вася — то нехай спочатку синові на телефон дзвонить — я-то тут до чого? Однак совість підказала, що я тут дуже навіть доречна і до легенди.

Але ігнорувати гостя не вийшло. Дзвінки пролунали знову, і слідом хтось наполегливо постукав кулаком у двері. Я скинула з колін конспекти, сповзла з ліжка і навшпиньки пробігла в передпокій. Припала до дверного вічка, про всяк випадок схопивши в руку телефон. Зараз подивимося, хто там у нас запізнився такий безцеремонний.

«Ого! — здивувалася. — Нічогенький такий нічний візитер!»

Я відчинила двері одразу ж, щойно побачила у вічко Луку. Хлопчисько стояв, опустивши голову, розвернувшись впівоберта до сходів, але я одразу впізнала шапку й пуховик, які бачила на ньому не так давно в розважальному комплексі. Та й фігурку було нескладно впізнати. Мій брат Робік цього худенького за дві секунди б завалив однією лівою, настільки він здавався кволим, хоч і був добре одягнений.

— Привіт, Луко.

Хлопчисько застиг, роззявивши від подиву рот. Мабуть, він ніяк не очікував мене тут зустріти, та ще й у такому хатньому вигляді, тож, зіткнувшись із присутністю малознайомої дівчини у квартирі старшого брата, одразу ж насупився і відступив, важливо смикнувши на плечах рюкзак.

— Де Артем? — запитав коротко й без передмов. Я б сказала, що дуже по-чоловічому. Я була здивована не менше за гостя, тож моя відповідь вийшла такою ж змістовною:

— На тренуванні.

— Що, так пізно? — засумнівався хлопчисько.

Довелося знизати плечима:

— Так, він так сказав. Зачекай, — я наче прокинулася. — А ти сам-то чого прийшов? Ти час бачив? Тобі ж спати давно пора, Луко! І чому Артему не зателефонував? Він би напевно тебе зустрів. Почекай, — зметикувала, несподівано злякавшись. — Ти що? Ти зараз хочеш сказати, що їхав через усе місто? Один?! Я правильно зрозуміла?!

— Ну й що? — Лука зухвало підняв підборіддя. — Тобі-то яке діло? Я вже дорослий! А в Артема телефон не відповідає, ось!

Ніякого. Абсолютно. Мені байдуже до незнайомих хлопчаків, хіба що дуже хвилює той факт, що дитина одинадцяти років блукає сама вулицями нічного міста в грудні. Та й неважливо, у якому місяці, важливо те, що вона блукає! Одна! Дядя Вася із цією Алісою там зовсім збожеволіли, чи що?

Я відсунулася від дверей до стіни, звільняючи прохід.

— Так, а ну заходь! — рішуче скомандувала, чим знову здивувала хлопчиська. — Нема чого сусідів турбувати!

— Що? — він фиркнув і насупився. Глянув сердито з-під шапки. — І не подумаю! Я тебе не знаю, а раптом ти маніячка! А брата я тут почекаю, ясно?

— Зрозуміло.

Зі сходів потягнуло холодом, дзвінкий голос хлопчиська луною дзвенів у тиші сходового майданчика… Я все ж пам’ятала, що розмовляю з дитиною, і вирішила самостійно закінчити з реверансами, інакше наше протистояння могло тривати ще довго. Я не знала точно, коли повернеться Сокіл, але точно знала, що запросто впораюся з таким худеньким. Заодно і пріоритети між поколіннями розставлю, щоб не забув, хто є хто. Точніше, хто кого, як із Робіком.

Я вийшла на майданчик, хапнула Луку за капюшон і легко втягнула хлопчиська, який упирався, у квартиру. Зачинила за ним двері.

— Роззувайся, — сказала, стягуючи з нього шапку й рюкзак. — Їсти хочеш? — запитала, але Лука мовчав, і я зробила нехитрий висновок: хоче. Повісивши куртку в шафу, відвела гостя на кухню.

Телефон Сокола не відповідав. Дивно. Я ще раз набрала номер. На підтвердження моїх думок Лука знизав плечима, повернувшись із ванної кімнати:

— Я ж тобі казав. Артем завжди недоступний, коли в нього тренування. Ненавиджу футбол! — раптом несподівано заявив, войовничо склавши на грудях руки в замок.

«У-у, як усе складно-то», — тепер уже і я насупилася. Це від кого він зараз замикається? Хм, не завадило б батькам розібратися.

— Слухай, Луко, я сьогодні спеціально вечері не готувала, але в нас з Артемом залишилося трохи курячого супу, — запропонувала. — Ти сідай, я вже підігріла! Ой, а нумо я для тебе картопляні оладки приготую зі сметаною. Точно! Це буде найшвидше й так смачно, що ти просто пальчики оближеш! Артем тріскає — за вуха не відтягнеш! Або яєчню? Тільки скажи, що ти хочеш?

Я загурчала на кухні, дивлячись, як хлопчина їсть. Спочатку неохоче черпаючи суп ложкою, а потім працюючи дедалі старанніше. Довелося навіть хліб підрізати й поквапитися з обіцяними оладками. Хлопчисько їв, а я все не могла позбутися нав’язливої думки.

— Луко, на жаль, я не знаю номер телефону твого батька, інакше б уже зателефонувала дядькові Васі.

— Подумаєш! — він зло фиркнув і злизав із пальців сметану. — Я теж не знаю.

— Але, Луко, а як же твоя мама? Може, нам зателефонувати їй? Послухай, — я обережно присіла на стілець поруч із гостем. — Я тебе зовсім не знаю, це правда. І, звісно, розумію, що ти прийшов до брата, усе так. Але батьки завжди переживають за своїх дітей, і зараз твоя мама, впевнена, не може знайти собі місця від невідомості, де ти й що з тобою. Це важливо, Луко. Якщо ти даси мені номер її телефону, я обіцяю, що сама з нею поговорю і попрошу тебе не карати. Добре? А там і Артем прийде.

Хлопчисько завмер. Відсунувши від себе тарілку, пробурмотів під ніс:

— Не буде вона переживати. Їй фіолетово.

— Це ще чому? — здивувалася я. — Чому ти так вирішив? Я впевнена, що ти помиляєшся і що мама… — але договорити не встигла.

Лука повісив голову, хлюпнув носом, потім ще разок, а потім розревівся.

Ось так справи!