Глава 19, частина 1

 Уранці Артем пішов рано. Крізь сон я чула з передпокою його розмову з батьком, а за десять хвилин хлопець уже зник із квартири. Я сіла в ліжку, із занепокоєнням вслухаючись у тишу, що залишилася після нього, сподіваючись, що з його матір’ю не сталося нічого поганого.

Минула година, перш ніж я набралася сміливості зателефонувати.

— Артеме, привіт. У тебе все добре?

Здається, я застала його не в найзручніший момент, на задньому плані лунали неспокійні голоси, але він не перервав дзвінок.

— Привіт, Чиже, — сказав, витримавши невелику паузу. — Чому ти питаєш?

— Вибач, я чула, що телефонував Василь Якович, і подумала: раптом з Алісою щось сталося. Зараз прокинеться Лука й, напевно, захоче з тобою поговорити…

— Аліса в порядку, наскільки це можливо. Тут Сусанна, але я встиг її перехопити раніше за батька. Нічого страшного, вона вже їде. Скажи Луці, що все добре.

— Так, я обов’язково скажу. Бувай?

І знову пауза.

— Бувай, Чиже.

Заняття в університеті починалися з другої пари, і в мене залишалося трохи вільного часу. Я приготувала сніданок і прибрала на кухні.

— Луко, не легковаж! — дорікнула хлопчику, коли він, упоравшись із сирними грінками, забрався з ногами в комп’ютерне крісло. — Цілий день сидіти за іграми шкідливо! Краще дістань із шафи пилосос і прибери в кімнаті! — наказала вже з передпокою, натягуючи на себе куртку й чоботи. — І сходи, будь ласка, по хліб. Гроші Артем залишив на кухні.

— Ну, Фа-аню! Мені ніколи! Мені потрібно місію закінчити, розумієш? Дві бази залишилося!

— Ого! — я не здивувалася. Скільки разів щось схоже мені траплялося чути від молодшого брата. — Бази — це серйозно! — погодилася, перевіряючи в сумці наявність телефону та ключів від гаража баби Моті, у якому досі зберігалися мої речі. — Наплюй, Луко, не бери в голову! — розвернулася до дверей, натягуючи шапку. — Так і скажу Артему: а нехай сам пилотяжить! Що ми йому тут, у прислуги найнялися, чи що! І підлогу нехай у ванній сам вимиє, а то зовсім знахабнів — за порядком не стежить. А ще чистун! Та я б на його місці спасибі сказала, що ми з ним живемо! Тож я теж відмовляюся мити унітаз, прибирати за собою постіль і готувати, ось!

— Гаразд-гаразд, Фаню, — уже переступаючи поріг, почула я сумне зітхання Луки й здогадалася, що хлопчисько неохоче зліз із крісла. — Так і бути, приберу. Де тут твій пилосос? Але унітаз я мити не буду, так і знай!

Та хто б сумнівався. Я зачинила двері й, не чекаючи ліфта, скотилася сходами на вулицю. Прибігши на зупинку, звично підняла руку слідом за автобусом, що рушив із місця:

— Е-е-ей, стійте! На мене почекайте!

Сьогодні в університеті на нашу групу чекали дві лекції та одна консультація в Зарецької. Попри майбутні іспити, коридори й кабінети корпусу вже встигли прикрасити святковою мішурою, і настрій у всіх був піднесений. І, звісно, головною темою розмов у дівчат були плани на вечір. Наближався Новий рік, попереду чекали вихідні, й думати про майбутню сесію зовсім не хотілося. Навіть наша Снігова королева сьогодні не була схожа сама на себе і всю консультацію намагалася жартувати. Що з огляду на її характер і прискіпливість до предмета швидше всіх напружило, ніж по-справжньому здивувало.

— Ви думаєте, наша крижана Гримза справді здатна влаштувати всім незабутній іспит? Щось мене лякають її натяки щодо ненудних канікул.

— Ото вже, жарт про квест Зарецької не вдався. Гарна ж на нас чекає подія, якщо вона вирішить із нами погратися. Не розумію, кому взагалі цікава ця економічна інформатика? Я скоро від усіх цих стратегій, ризиків інвестиційних портфелів і типів диверсифікацій звихнуся!

— Повір мені — усім цікава, якщо в заліковій книжці стоятиме незадовільно! От льодинка посміється. Самі на її квест напросимося, як миленькі!

Закінчилася остання пара, і всі почали збиратися додому. Я попрощалася з дівчатами, домовилася про зустріч увечері й попрямувала до виходу. Залишалося не так багато часу, годинник показував початок третього дня, а в планах, як і раніше, значилися нереалізованими два важливих пункти: зазирнути в гараж до баби Моті за речами й встигнути привести себе до ладу. У клуб, так у клуб! Як у будь-якої дівчини, в загашнику у мене було дещо пристойніше, ніж джинси й пара спідниць, у яких я зазвичай працювала в «Маракані», і я навсправжки зібралася причепуритися.

Дістало навчання, староста мала слушність!

Улянка збирала сумку, і я зупинилася біля неї в проході. Увесь ранок вона була мовчазна й задумлива, і знову уникала на мене дивитися. Я сумувала за подругою і нічого не могла із собою вдіяти. Друг — це вам не скоринка апельсина, так просто не відкинеш убік. Друг тому і друг, що йому віддана частинка душі. І моя частинка душі поблизу від Кім дуже сумувала.

— Привіт, Уляно, — я підійшла ближче й посміхнулася дівчині. — Як справи?

Вона на секунду завмерла, але очей не підняла.

— Чому ти питаєш? — якось дивно насторожилася, а я розгубилася.

— Та так, просто, — знизала плечима. — Хотіла дізнатися щодо вечора. Якщо хочеш, ми могли б зустрітися і разом поїхати в клуб.

— Ми й так ідемо в «Альтарес» усім натовпом, якщо ти забула. Коваль щойно всім нагадала, де зустрічаємося. Хіба ти не чула?

— Чула, звісно. Але я думала, що ми, що ти і я… А втім, не бери в голову, Улю. Забудь!

Я розвернулася, маючи намір піти. Даремно я сподівалася повернути колишню Улю. Аудиторія вже спорожніла, а розмова не виходила, але дівчина мене зупинила. Запитала раптом тихо в спину, але я розчула:

— Чому ти не сказала, що сама його кинула?

— Що? — я озирнулася. Кім і далі збирала сумку.

— Мальвіна? Хіба ти святенниця, Фанько? Хіба ти ніколи не помилялася?

— Ні, я… — слова ніяк не лягали на язик.

— Він кохав, а ти наплювала. Він досі не може тебе забути.

— Усе не так, Улю!

— Невже? — Улянка підняла на мене карий погляд — незвично-холодний і чужий. — Хіба не тому він увесь час із іншими, що ви не разом? Ти хоч раз про це подумала? Це жорстоко, Чижику! Мені здавалося, це ревнощі, але це ще гірше! Ти не дала йому навіть шансу стати кращим! Жодного разу не подумала, що він відчуває, а ще звинувачуєш! Він телефонує, шукає зустрічі, він навіть розповідає всім про тебе, а ти його мучиш! Не відпускаєш і смієшся! Та він це все на зло, розумієш? З іншими — на зло! Я ніколи й подумати не могла, Фаню, — закінчила Улянка, — що в тобі стільки цинізму.

Що? Я так і ахнула. Мені здалося, що світ став до гори дриґом, чи це я втратила під ногами точку опори.

— Господи, Уляно, перестань, — попросила подругу голосом, що просів. — Це ж дурість якась! Ти ж знаєш Мартинова. На зло — це не про нього. Його самовпевненості вистачить на п’ятьох. І ми давно розійшлися!

Але схоже, що так бачилося тільки мені. Кім відставила сумку й повернулася.

— Скажи мені правду, Фанько, — сказала, дивлячись в очі. — Увесь цей час, коли ти його приховувала, ти думала, як йому самотньо від думки, що він тобі не потрібен? Так, я помилилася, — вона розчаровано кивнула, немов своїй здогадці, — ти не ревнуєш його. Ти просто взяла й викреслила Сєву зі свого життя, як зайву людину. Перетворила на порожнє місце. Не схотіла залишитися навіть друзями!

— Які друзі, Улю? — закліпала на подругу очима. — Він зрадив мене. Але я його не звинувачую. Так, звинувачувала раніше, але більше ні! Я просто не хочу про нього чути. Та нехай живе, як хоче! До чого тут я? Мова зовсім не про мене. Я просто не хочу, щоби було боляче тобі!

Улянка гірко посміхнулася.

— Яка показна байдужість, Чижику, до того, кого ти колись кохала!

Цей докір вколов болем і обпік душу образою, і зізнання саме зірвалося з губ.

— Так, кохала.

— А мені здається, ні, — сухо заперечила дівчина. І припечатала до місця словами: — Якби любила, ти б пробачила. Не змогла не пробачити. Ніколи б не подумала, Фаню, що ти не здатна відчувати.

Що?

Я відсахнулася, приголомшена цими словами. Невже це все говорить Улянка? Людина, яка знає мене набагато краще за інших? Воістину ті, хто нам дорогий і від кого немає захисту, можуть завдати справжнього болю.

— Ні, це не так, — хитнула головою.

Я можу відчувати, можу! І зраду теж! Хіба я винна, що не хочу ділити? Що не можу знайти зраді виправдання? Отже, не було почуттів — тих самих, справжніх, — не було! А по-іншому я любити не хочу. А може, права Уляна, і я насправді жорстока стерва? Бездушний сухар? І мені варто все забути, прийняти покаяння Мальвіна й бути до могили йому вдячною тільки за те, що він весь цей час мене пам’ятав?

Ха. Як у тій казці, у якій битий небитого везе. Не Фанька перша, не Кім остання.

— Уляно, ти зустрічалася із Сєвою, так?

— А що? — дівчина з викликом підняла підборіддя. — Не можна? Чи потрібно було запитати в тебе дозволу? Так, ми гуляли, і Сєва мені багато чого пояснив.

— Ти… розповіла йому, де я зараз живу?

Улянка раптом почервоніла і, опустивши обличчя, заметушилася з одягом. Клацнувши блискавкою, вкинула сумку на плече й попрямувала проходом між партами в бік виходу, залишаючи мене саму.

— Ні. Мене це не стосується, Чижику. Не сподівайся, що я стану тією, хто знову вас зведе.

Як вона помилялася, але хіба вдалося комусь докричатися до глухого серця закоханої дівчини?

Я їхала в автобусі й сумнівалася: чи варто взагалі сьогодні йти в клуб? Настрій занепав, а разом із ним зникло і всяке бажання бути на людях. Хотілося забитися в якусь раковину і відсидітися там, поки не стане легше. Поки тріщинки колись розбитого серця знову не затягнуться, і я зможу жити далі, існуючи й радіючи новому дню. Але автобус уже пригальмував на знайомій мені зупинці, і, дочекавшись, коли відчиняться двері, я зійшла. Зітхнувши, попленталася до двору баби Моті, не дивлячись по сторонах. І все ж не змогла стримати посмішку, коли на підході до будинку побачила двох бадьореньких стареньких бабусь, які притоптали під ліхтарем п’ятачок снігу.

Схоже, Матильда Іванівна й Міла Францівна чекали на мене не менше пів години, немов призначили тут побачення, і дуже зраділи, запримітивши здалеку.

— Здрастуй, Фанечко!

— Здрастуй, дитинко! — розцілували в обидві щоки та влаштували п’ятихвилинний допит із пристрастю про моє життя-буття. У гуртожитку, звісно!

Якби вони дізналися, що я ділю квартиру з хлопцем, та ще з таким симпатичним, як Сокіл, цей допит тривав би години дві, не менше, тож я не стала їх переконувати. Однаково скоро настане час з’їжджати з провулка Федотова. До коменданта гуртожитку я обіцяла зазирнути відразу ж після новорічних свят, щойно повернуся від батьків.

Задовольнившись стислими відомостями про моє навчання і здоров’я, старенькі дружно поплювали в бік племінника баби Моті — пʼянчуги безсоромного й чортового злодюги, щоб йому порожньо було й поліцаї пов’язали! — і затягли мене на чай до Міли Францівни.

— Пішли, пішли, Фаню! Даремно, чи що, я сьогодні зранку біля плити стояла! Ми тобі й гостинці приготували, аякже! Годинку посидимо, і побіжиш далі у своїх молодих справах! Краще розкажи, як у тебе справи на особистому фронті? Наречений-то з’явився? Ні? Пора б уже.

Я несподівано для себе подумала про Артема. Про нашу з ним прогулянку в боулінгу і взагалі про багато що. Про те, що навіть не помітила, коли хлопець став мені близьким. Останнім часом він не виходив у мене з голови. Навіть снився ночами, але не про це ж розповідати вісімдесятирічним бабусям під час довгоочікуваної зустрічі. Хоча впевнена, що вони із задоволенням би послухали про наші із Соколом нічні пригоди.