Глава 19, частина 2

Ну ось, під цікавими поглядами навіть розчервонілася. Але думати про нього, як про нареченого — смішно! Та й узагалі мріяти!

— Ні, Міло Францівно, не з’явився. От щоб наречений! — усміхнулася я. — А друзі є, звісно.

— Погано, — похитала головою в модній шапці баба Мотя (шапки на подружках були нові, модні, і я здогадалася, що в’язали їх за інструкцією з одного журналу й, напевно, наввипередки). — Хлопці нині пішли — одна шкаралуща! Впритул не бачать гарних дівчат! Фаня в нас красуня!

— Правильно говорити «лушпайка», Матильдо, — поправила подругу інтелігентка Францівна. — Скільки можна повторювати. Від твоєї «шкаралущі» мимоволі виникає асоціація із чимось низинно-порочним, — захихотіла весело.

— Один чорт, Мілко! Однаково їм усім голодупих і голопузих подавай! Скажеш, ні? Ось я нещодавно дивилася в «Інстаграмі»…

Знаєте, дівчатка, вони й у сімдесят вісім  — дівчатка. І коли до чаю на стіл було виставлено яблучний штрудель, а для розігріву з морозу — в сорокаграмові чарочки розлито і випито корицевий лікер, життя несподівано зафарбувалося у барви. Ще неяскраві, але зі сміхом і жартами стареньких знову заграло відтінками й дихнуло ароматами.

— Усе, Матильдо Іванно, час мені, — я встала з-за столу. — Треба бігти! Мені ще в клуб на концерт встигнути б зібратися. Сьогодні з дівчатами йдемо на виступ рок-групи. Спасибі за штрудель, Міло Францівно, усе було дуже смачно!

— Тримай, Фанечко, — жінка підхопила зі столу згорток із випічкою і сунула мені в руки, — це для тебе гостинець. Подружок у гуртожитку пригостиш. Зачекай, — хапнула мене за руку. — На концерт? Без манікюру?

Взагалі-то манікюр у мене був. За руками я стежила через роботу в кафе, та й узагалі. Але покриття на нігтиках не було, це факт!

— Ну чому ж без? — здивувалася, дивлячись на свої пальці. — Є. Просто нігті не покриті, але це ж дурниця.

Повіки Міли Францівни закліпали, як в обуреної тітоньки Сови.

— Матильдо, ти чула? — звернулася вона до подруги. — Дурниця?! Мила моя, — уперла вказівний палець мені в груди, — хто тобі сказав, що врода зовнішня має поступатися красі внутрішній? Поготів, що у твоєму випадку все це легко виправити! Матильдо, ти випадково не пам’ятаєш номер телефону Зіни з першого під’їзду? Тієї, у якої донька майстром манікюру в перукарні на розі працює?

— Пам’ятати не пам’ятаю, але в блокноті точно записано! — охоче відгукнулася баба Мотя. — Вона мені винна, я з її онуком Вовкою позаминулого року все літо няньчилася.

— Будь добра, дізнайся в Зіни: сьогодні випадково не зміна її дочки? Заодно і про онука нагадай. Мовляв, борг платежем красний. І бажано б платіж оформити терміново! Зі знижкою!

— Та ну що ви! — розгубилася я від активності стареньких. — Міло Францівно, Матильдо Іванівно, — спробувала їх напоумити, — не потрібно нікого турбувати! Мені незручно!

— Незручно, дитино, це коли сміються над твоїм чоловіком і коли білизна не за розміром і тре, — вагомо зауважила Францівна. — А коли жінка чепуриться перед виходом у світ, усе дуже природно й гідно. Що в тебе за сукня?

— Чорна. Коротка й без рукавів, — машинально зізналася. — Та ви ж мені її самі радили, пам’ятаєте? У стилі «шанель»?

— Чоботи?

— Демісезонні. Я їх майже не одягала. Нікуди було.

— Підбори?

— Високі. Шпилька, — кивнула. Ну так, ось купиш такі — найкрасивіші, собі в подарунок на день народження, а потім не носиш, бо нікуди, та й дорогі такі, що ліпше й зовсім без підборів!

— Червоний!

— Що?

— Нігті, кажу, фарбуємо в червоний! Можна в чорний, ти не думай, Фаню, я в моді розуміюся, але такий кітч не для тебе, а ось колір пристрасті ще жодну жінку не підвів! Ось побачиш!

— Ти, Фанько, слухай, що Мілка каже, — підтакнула з-за столу баба Мотя, в очікуванні дзвінка притиснувши телефон до вуха. — Вона в самому Парижі була! Будеш як королева!

— Е-е-е… кхм, — тільки й знайшлася, що сказати.

Мені здається, чи старенькі розійшлися неабияк? Дівчатка такі дівчатка, скільки б їм не було років.

— Чудово! Волосся краще розпустити, — продовжила колишня піаністка. — Таке волосся, як у тебе, гріх ховати! Наш концертмейстер Жанночка така красуня. Як не прийду до філармонії, так і милуюся її гладким у талію волоссям.

— Так вона його, напевно, праскою вирівнює, — здогадалася я.

— Так? — Міла Францівна підняла тонко підведену брову. — А в тебе, дитинко, є така штука?

Чи є в сучасної дівчини випрямляч для волосся? Я посміхнулася. Широко.

— Звичайно!

Ось тобі й з’їздила за дрібничками. Додому до Сокола поверталася вже в сутінок, що згустився, тягнучи на собі сумку з майном, але зате з манікюром, від якого не могла відірвати погляд. Навіть рукавички надягати не стала, усе дивилася і дивилася, помахуючи пальчиками, намагаючись не забути останню настанову Міли Францівни: «І про очі не забудь, дитинко! У мою молодість туш була головною зброєю жінки. Ти здивуєшся, але дуже дефіцитною! Зроби акцент на очах і губах. Тон обличчя не чіпай. З такою чистою шкірою, як у тебе, блідість тільки вигідно підкреслить контраст. А рум’янець і так не змусить себе чекати. І, заради Бога, жодних чорних колготок!

— Міло Францівно, але це ж клуб, а не світський раут!

— Без різниці! Хоч будинок терпимості! Теплі жіночі коліна привертають увагу не менше, ніж промова розумного співрозмовника. А коли в дівчині й те й інше на висоті, їй до снаги кого завгодно звести з розуму. Ти в нас розумна і вродлива, дурнем буде той, хто тебе не оцінить. Тільки спробуй сьогодні не знайти собі хлопця!»

Смішні. Наче переді мною стоїть така мета. Але хіба таких переконаєш?

— Привіт, Луко! — я відчинила двері до квартири й побачила хлопчиська. Здивувалася, заставши його самого. Учора з розмови братів я зрозуміла, що сьогодні Лука зустрічається з батьком, і була впевнена, що дядько Вася в гостях у сина.

— Що, Василь Якович ще не заїжджав? — запитала, відшукуючи поглядом годинник. Ого, час о пів на шосту. Треба б поквапитися! — Луко, ти хліб купив? — показала рукою в бік дверей. — Чи мені збігати, поки я ще не роздяглася?

— Не треба нікуди бігти, Фаню. Я купив, — відповів молодший Сокольський.

— Молодець! — я похвалила хлопчиська, вивантажуючи сумки біля стіни. Знявши куртку і взуття, сховала речі в шафу. — Треба ж! — озирнулася, проходячи в кімнату. — Я дивлюся, ти й у квартирі прибрався. Невже так швидко здолав дві бази й закінчив місію?

Але замість відповіді на запитання Лука зізнався:

— А ми сьогодні з татом Артема їздили в наш із мамою будинок.

— О! Справді? — я зупинилася, почувши в голосі хлопчиська розгубленість.

— Так. І він… тато Артема, навіть зі мною говорив. І за руку тримав, ніби я маленький, — Лука ніяково розсміявся. — Але я ж не маленький! — він фиркнув. — Мені скоро дванадцять!

— Звісно, ні.

— А ще ми були в МакДональдз, просто до мами поки що не можна, ось і пішли.

— Здорово.

— Напевно, — він кивнув, плюхаючись у крісло. — Артем теж так каже.

Я сіла на ліжко, склавши руки на колінах. Мені здалося, що Луці важлива ця хвилина уваги.

— Ну ось, бачиш, — сказала бадьоро. — Отже, так і є. З дядьком Васею не занудьгуєш!

Лука зітхнув і задумливо опустив голову, втупившись у свої руки.

— Фаню, ти думаєш, він і справді хоче, щоб я з ним жив? По-справжньому?

Я навіть розгубилася від такого прямого запитання, здогадуючись, що стосунки між батьками складніші нікуди. Але, якщо вже хлопчисько його поставив, відповідь для нього дійсно важлива.

— Звичайно, Луко! — не дозволила собі засумніватися. — Він же твій батько. Твій і Артема!

Блакитні очі, яким ще належало стати сизо-сірими, як у старшого брата, засвітилися надією. А потім і обличчя хлопчиська осяяла усмішка. Обережна, але дуже світла. Лука зніяковіло мені кивнув:

— Так, тато теж так сказав.

А вже за годину з гаком, у яку я носилася квартирою дзиґою, приводячи себе до ладу, ретельно вирівнюючи у ванній кімнаті прасочкою довге пухнасте волосся і наводячи марафет, він роззявив від подиву рота, побачивши мене в чорній короткій сукні й на підборах. З підведеними очима й темно-червоним блиском на губах.

Чесно кажучи, зустрівши своє віддзеркалення в повний зріст у дзеркалі шафи для одягу, я і сама залишилася задоволена виконаною роботою. Нічого зайвого, усі деталі одягу були на своїх місцях. Так, руки лишалися відкритими, але висока горловина закривала шию, і я не боялася здатися надмірно оголеною. Тим паче, що я збиралася як слід потанцювати й розігрітися.

Уперед, Чижику! Ти жива і відчуваєш! Доведи собі це!

— Ну як? — я видихнула й обернулася перед хлопчиськом навколо себе. — Зійде для походу з дівчатами в нічний клуб?

— Фанько! Яка ж ти… відпадна! — видихнув Лука.

— Яка? — я розсміялася. — Ти хотів сказати класна?

— Ні, — він мотнув головою, в усі очі розглядаючи мене. — Красива. Якщо Артем тебе побачить, точно нікуди не відпустить! Біжи швидше! — теж усміхнувся, і я кивнула, не бажаючи розчаровувати хлопчиська зізнанням, що його старший брат і не таких красунь бачив.

— Так, мабуть, мені й справді пора!

Але, немов у відповідь на застереження, у дверях провернувся ключ і клацнув замок. Уже за секунду до квартири увійшов Сокіл і увімкнув у передпокої світло. Кинувши ключі на полицю, він повернувся… і раптом застиг, побачивши нас із Лукою. Його долоня, що метнулася було до коміра куртки, повільно опустилася. Погляд зупинився на моїх голих руках, а потім сповз до колін, обтягнутих тонким капроном із лайкрою під колір шкіри.

— Привіт, — я ніяково усміхнулася хлопцеві, відчуваючи, що трохи нічуся. Якимось цей погляд здався мені чоловічим і чіпким. Нічого особливого, але серце під ним затріпотіло.

Сокіл підняв очі.

— Привіт, — сказав глухо. Ковтнув слину, немов у нього голос пропав або пересохло в горлі. — А ти…

— А Анфіса йде в клуб! Уже йде, її дівчата чекають! — видав мене з головою Лука, повідомивши братові новину голосно і впевнено. Шепнув змовницьки. — Біжи, Фаню, поки він не оговтався. Я його затримаю!

Час справді квапив, не бажаючи стояти на місці, і вже за хвилину мені слід було вибігати з дому, інакше дівчата запросто могли виїхати в «Альтарес» без Чижика, не дочекавшись у центрі. В останній свій дзвінок Крилова нагадала про готовність загального збору до сьомої години. Залишалося двадцять хвилин, і, глянувши на наручний годинник, я зробила крок до крісла, на якому лежали пальто й сумочка. Пальто теж було демісезонним, як і чоботи, але пасувало до сукні значно краще за пуховик, тож я сподівалася не змерзнути. Накинувши його на себе, підперезалася тугіше й поправила волосся, залишивши його лежати на спині довгою густою хвилею.

Ех, Лука-Лука, свята простота. Тепер точно так просто не втекти, ми ж дорослі люди, а не діти. У нас із Соколом ніби як стосунки є. Щоб не дискредитувати старшого брата в очах хлопчиська, я повернулася до Артема і сказала:

— Так, ось зібралися з дівчатами в клуб. Пам’ятаєш, Артеме, я тобі говорила, що в п’ятницю ввечері в «Альтаресі» буде виступ рок-групи. — Закусивши губу, непомітно покосилася на Луку, сподіваючись, що Сокіл здогадається підіграти. — Сподіваюся, ти не заперечуєш?

Ну маю ж я для проформи запитати дозволу у свого хлопця. Суто формально.

— Заперечую, — несподівано гаркнув Артем. І знаєте, дуже так по-справжньому гаркнув. Я навіть рот роззявила від подиву. І закліпала очима.

— Тобто як це… заперечуєш? — здивовано повторила, ризикуючи видати себе з головою.

Сокіл насупився. Засунув руки в кишені куртки, але майже одразу ж вийняв.

— Анфісо, — вдихнув глибоко, збираючись щось сказати… і промовчав. І тільки очі заблищали, як сталеві крижинки.

Хоча ні. Зовсім не крижинки, як я тільки могла так подумати. Радше вже вугілля, що проглянуло крізь попіл.

Мабуть, Артем зрозумів, що почав не з того, бо раптом заявив упевнено:

— Я тебе відвезу! Я знаю, де цей клуб!

— Ні, не треба…

— Артеме, а як же ми? — відгукнувся Лука, перебивши мене. Хлопчисько виступив уперед, заглядаючи братові в обличчя. — Твій тато сказав, що зараз приїде й що хоче з нами поговорити. Ти ж сам мені сказав дочекатися вечора! Я що, знову залишуся сам? А якщо він приїде зі своєю Сусанною? Що я їй скажу? Ти мені обіцяв, Артеме!

Сокіл обернувся, щоб вилаятися крізь зуби.

— Луко… Чорт, я пам’ятаю!

Я раптово відчула себе якось дивно, без вини винуватою, і вже не вперше за сьогоднішній день. У грудях знову гіркими нотами заворушився смуток. Сокіл не міг мене відвезти туди, де були його друзі. Де кожен міг упізнати його машину. Він же не збожеволів, я ще пам’ятала боулінг і несподівану зустріч. І я не збожеволіла, щоб своєю присутністю вносити сум’яття в плани братів. Найменше мені зараз хотілося стати причиною чиєїсь незручності, а тим паче сім’ї Сокольських. А ще… Я глянула хлопцеві в обличчя, помітивши, як на вилицях натягнулися жовна. Але ж це не те, про що я думаю? Те, чого не може бути? Це ж Сокіл! І його слова — просто дружня участь, хіба ні?

Гаразд, не просто участь — сірий погляд дивився надто прямо, щоб у ньому лишилося місце натякам, але все одно все це тимчасово й несерйозно. Гормони, флюїди… чортзна-що! І мені пора з’їжджати звідси, інакше моє жіноче, що є в кожній дівчині, нарешті відгукнеться, і я відповім. Так, як хочу.

Так, щось відбувається між нами в цих стінах, натягуючи почуття до межі, але я більше не обманювала себе, спасибі Мальвіну. Такі хлопці, як Артем, не возять до клубу Анфіс Чижиків навіть через дружбу. Не заводять стосунків заради стосунків. Не обіцяють. Їм вірять без гарантій, задовольняючись малим, а після — якщо дістало до серця — згорають у попіл. А я… Навіть причепурившись, я залишалася простим дівчиськом, не дуже-то досвідченим у любовних справах, яке розіб’ється об Сокола легко і дзвінко, розсипавшись дзвінкими від болю осколками. І краще б подумати про те, що буде зі мною завтра, коли він піде по життю далі, утішивши інтерес.

— Не потрібно мене нікуди везти, Артеме, — відповіла, не дуже переконливо посміхнувшись, вішаючи сумочку на плече. — Я вже велика дівчинка і цілком спроможна дістатися до клубу самостійно.

Рукавички лежали на полиці в передпокої разом із ключами, і я попрямувала до виходу, на секунду затримавшись біля хлопця — не так-то просто виявилося його обійти.

— Артеме, перестань.

Пальці Сокола зімкнулися навколо мого зап’ястя.

— Луко, зайди в кімнату, — сказав він хрипло, звертаючись до брата. Занадто жорстко, щоб хлопчисько надумав не послухатися. — Мені потрібно поговорити з Анфісою.

Серце забилося в горлі, а погляд упав на тверді губи. Вони тут же розкрилися, немов запрошуючи, і хлопець зробив крок ближче.

— Чиже…

— Не треба! — я знайшла в собі сили вперто хитнути головою. Підняла обличчя, щоб знайти очі Артема. — Не треба, я вже йду.

І пішла. Боягузливо втекла, якщо бути чесною, застукавши підборами по сходах.