Глава 20, частина 2

 POV Чиж

And a thousand times I've seen this road,

Я тисячу разів бачила цю дорогу,

A thousand times!

Тисячу разів!

(Alice Merton «No Roots»)

— Ось це вечір, я розумію! Як у нормальних людей, а то загнутися можна від нудьги! Та в дупі я бачила наш універ із його іспитами й заліками! Начхати на Зарецьку з її дефективною інформатикою! Я хочу жити тут вічно! Дівчата, вічно!

Крилова відкинула із чола волосся і підняла руки. Ще енергійніше засувала плечима й попою, як усі навколо, повторюючи модні рухи в такт пісні. Ми танцювали без зупинки вже безодню часу, мої стегна теж ходили ходором, волосся біля шиї змокло, але втома не приходила. Правда Наталки. Хотілося відчувати це життя ще й ще.

— Дівчата, які ж вони класні! — вкотре захлипала Інка. Вона перебрала з коктейлем «Секс на пляжі» й тепер ревіла, пускаючи слину через соліста гурту «Suspense» Ігната Савіна, який кілька хвилин тому оголив перед усіма сухорлявий, м’язистий торс, розірвавши на собі футболку. Не соромлячись, як половина інших дівчат на танц-майдані, Інка розмазувала туш по мокрих щоках, запевняючи нас, що ось цей хлопець — кохання всього її життя. — І ви хочете мене переконати, що ці хлопці такі ж, як усі? — п’яно запитала Шаповалова. — Ні, вони не такі! Кращі!

— Між іншим, з твого універу, дурненька! — по-доброму підтакнула Надя Коваль, зі сміхом підхоплюючи подругу. Але сама тут же завила на весь голос: — Боже-е, Ігнат! Я хочу ще раз побачити твої татухи!

— Гнат! Гнат! А-а-а-а! — загорланила-засвистала Інка, підстрибуючи й плескаючи над головою в долоні. — Я тебе люблю-ю! — прокричала в бік сцени, але її голос укотре потонув, злившись з іншими голосами.

Звісно, про цих хлопців я чула раніше. Не раз бачила їх здалеку в університеті, коли навчалася на молодших курсах, але побачити виступ гурту наживо трапилося вперше.

Маленький тайм-аут закінчився, і хлопці знову зайняли свої місця за інструментами. Відгукнувся ударник, одразу за ним бас-гітара, клавішник, а потім і сам Савін — фронтмен гурту — намалювався біля мікрофона з гітарою в руці.

Довгі пасма падали на обличчя, торкаючись підборіддя. Очі дивилися в зал із глузуванням і викликом. Я не могла зрозуміти, блондин він чи брюнет — волосся намокло, але добре бачила сильне тіло під новою тонкою футболкою і татуйовані руки, що стискають гриф гітари й медіатор. Я дивилася на соліста спокійно, тоді як усі, здавалося, божеволіли.

— Ну що, народ, видихнули? — клубом прокотився вкрадливий голос Савіна, який повідомляв гарним тембром під рівний перебір струн, хто саме прийшов по наші душі. — Не встигли без нас охолонути?.. Чорта з два хлопці з «Suspense» дадуть вам відпочити! І не сподівайтеся забути тих, хто назавжди увійшов у ваше життя! А зараз я виконаю баладу для тієї, хто пам’ятає все! «Твій герой»! Білий, поїхали!

— Дівчата, вище ручки! — закричала Інка. — Даєш героя! Покажімо всьому клубу, як треба відриватися!

— Так! Даєш нам героїв! Двох, а краще трьох! — підхопила староста. — Інко, не верещи! Гланди випадуть!

Пісня почалася, гарні звуки розтеклися залом, десь поруч танцювала Улянка, зіспівавшись з Олькою Грач… А я стояла, не маючи сили зрушити з місця, продовжуючи мляво погойдувати стегнами з боку в бік.

Це була фатальна, але все ж повільна композиція, народ навколо став розбиватися на парочки, і зараз я спостерігала, як у наш бік прямував Мальвін, спритно лавіруючи між танцівників. Побачивши мене, він відкинув із чола світлі пасма і криво посміхнувся мені знайомою посмішкою.

Він що, з глузду з’їхав? Я розгублено моргнула. Чи розуміє, що перед усіма я не стану від нього відбиватися? Чи як колись, грає і в останній момент навмисно пройде повз, як завжди проходив повз Чижика?

Чортів Мартишкін!

Я озирнулася — Улянка теж помітила Мартинова й зупинилася. Її очі розплющилися, і я одразу ж, опустивши голову, смикнулася вбік, сподіваючись, що хто-небудь із хлопців на танцмайданчику запросить мене, якщо я не встигну втекти. Сьогодні я вже танцювала з двома, чому — чорт забирай! — не зараз?

— Анфісо!

Що? Я зупинилася, прикута до підлоги цим голосом. Повернулася, вважаючи, що мені почулося…

Мальвін був уже поруч і навіть руку простягнув до мого зап’ястя, але не його я побачила, коли підняла обличчя, а свого Сокола. Стрімкого мисливця, що з’явився тут, немов із нізвідки.

— Соколе, ти? — Мартинов обернувся. — Якого…

— Сєво, іди погуляй! Вона моя.

Він легко відсунув друга з дороги, звільнивши для себе місце, навіть не підозрюючи, як я рада його бачити. Але перш ніж сама потягнулася назустріч хлопцеві, а його руки знайшли мене (зімкнулися на талії й притягли до міцних грудей), я встигла помітити оторопіле здивування в блакитних очах колишнього. Шок, з яким йому тільки належало впоратися.

— Сокіл…

— Я ж сказав, Мартинов, — як добре мені знайомий цей рик, — потім! Не до тебе зараз…

Мені теж більше не було жодного діла до Мальвіна. Ні до кого навколо: у цьому клубі, за його межами, у цілому світі. Я не могла повірити, що обіймаю Артема.

Він не залишив мені часу, жодного шансу на боягузтво чи сумніви. Я тільки встигла вимовити його ім’я, як жадібні губи Сокола знайшли мої. Руки міцніше притиснули до хлопця, долоня ковзнула по спині й накрила потилицю. Пальці зарилися в моє волосся, й Артем поглибив поцілунок. Сильним язиком змусив мене розкрити губи й підкоритися натиску. Відчути смак його бажання і відгукнутися. Відповісти самій.

Так. Я обвила руками шию і заплющила очі, притягуючи Сокола ближче. Навряд чи ми цілувалися як божевільні, жодної метушні, ми цілувалися як коханці — злившись у відвертому, безсоромному поцілунку, за яким стояли голод і спрага невгамовного бажання, що з’їдало нас і, нарешті, дало волю. І ні, нічого не бентежило мене — ні чужі погляди, ні здивовані голоси, ні місце…

— Інко! Це ж Сокольський? Чи я сплю?!

— Очманіти! Крилова, ти краще скажи: це ж наша Фанька з ним? Дівчата, що відбувається?! Це фільмування прихованою камерою і нас розігрують?! Коли це Сокіл зглянувся на простих смертних?!

…бо поруч з Артемом усе перестало існувати.

Він тут панував, брав, що хотів, і я не мала нічого проти. Звучала надзвичайно гарна балада, схрещувалися спалахи й промені лазерів, а ми, стоячи посеред танцмайданчика, впивалися одне одним, інакше й не скажеш.

Мальвін? Хто такий Мальвін?

Уляна?

Дівчата?

Клуб? Де це все?

Усе зникло, зараз ми із Соколом перебували між небом і землею, і нам хотілося більшого. Набагато більшого. Усе в мені билося, пульсувало життям, стискалося до атома і вибухало Надновою, не даючи відірватися від хлопця. Ми насилу й не відразу змогли розірвати поцілунок.

Артем притиснув мене до свого плеча і видихнув у вухо, не відпускаючи потилицю:

— Анфісо, не можу! Підемо звідси. Зараз!

Мені все не вдавалося відновити дихання.

— Підемо. Куди?

— Додому.

— А як же Лука?

Ми обоє розуміли, про що йдеться, і було в цьому розумінні особливе гостре задоволення, що натягувало почуття до межі.

— Батько забрав брата на ніч. Вони поїхали. Ми будемо самі. — Гарячі губи торкнулися мочки вуха.

— Артеме… — під долонями натягнулися сильні, м’язисті плечі. Як же приємно відчувати цього хлопця так близько.

— Навіщо ти пішла? Анфісо, навіщо? Я мало з розуму не зійшов. Уявив, що ти тут із кимось і… Ходімо!

Ми змогли відірвати одне від одного губи, але не руки. Сокіл міцно тримав мене біля себе, поки стрімко вів крізь натовп до бару. Здається, Льошка роззявив рота та так і завис, побачивши нас, а Макс присвиснув… Байдуже! Артем схопив куртку й кинувся до гардероба, де вже мені довелося одягатися так швидко, як тільки можу. Руки тремтіли, а погляд однаково нічого не бачив, окрім сірих очей, що палали на обличчі Сокола.

Артем підвів мене до «Тойоти» впевненим кроком, не сумніваючись у своєму намірі відвезти з клубу. Відчинивши двері, відпустив долоню, посадив усередину й тільки потім забрався в машину сам. Увімкнув запалювання і знову міцно мене поцілував — довгим і жадібним поцілунком, від якого серце застукало в горлі й розірвалося дихання. Я потягнулася до нього, але він різко відпустив мене і вчепився в кермо, втупившись перед собою.

— Анфісо, усе, що мені зараз потрібно й чого я хочу, — це ти. Але мені необхідно зосередитися на дорозі. Не дозволяй мені до тебе доторкнутися, інакше для нас усе почнеться просто тут, ти розумієш?

Чи розуміла я? Ще і як. Я кивнула, облизнувши припухлі губи. Волосся навіть не спробувала пригладити, відчуваючи, як горять щоки. Про всяк випадок пристебнула себе до сидіння ременем безпеки.

Навіть поривчасте дихання Артема заводило мене не менше, ніж сірий погляд. Я теж маю тримати себе в руках.

— Так. Не смій мене торкатися, Сокольський, — вимовила хрипко, на мить прикривши очі віями, — у жодному разі. Навіть якщо я буду тебе благати. За вікном ніч, повний місяць, і я страшенно небезпечна! Якщо вкушу, ти належатимеш мені вічно.

Що я таке зараз сказала? Несу якусь маячню. Ще подумає, що я божевільна.

Але Сокіл усміхався.

— Лисиця ти, а не Чиж! — задоволено видихнув і повів машину вулицями нічного міста, дивлячись перед собою, увесь час зриваючись на прискорення і вдаряючи по гальмах. Ми мовчали, але натяг між нами й далі дзвенів емоційним нервом.

— Ні, Артеме. Ще ні! — похитала я головою, коли настав час вибиратися з машини. Випередивши хлопця, побігла до під’їзду, але, обернувшись, послизнулася підборами на крижаній кірці й зі сміхом сіла попою в замет. (Голова паморочилася, як у п’яної. А може, усьому виною коктейль «Маргарита», випитий за компанію з дівчатами? Хоча до шаленого поцілунку Сокола я зовсім не відчувала хмелю).

Артем спритно підхопив мене, тим самим порушивши власне прохання і мою заборону.

— Іди сюди, мій небезпечний Чижику! — змахнув без сорому з п’ятої точки сніг і обійняв, наблизивши наші обличчя. — Я занадто довго за тобою полював, щоб злякатися одного жалюгідного укусу.

Ліфт доправив нас на сьомий поверх за один довгий поцілунок, а у квартиру ми вже ввалилися, роздягаючи одне одного на ходу, увімкнувши на дотик, а скоріше на відмашку, бічний світильник. Куртка Сокола відлетіла кудись до стіни, а за нею впали моє пальто й шарф.

— Ні, Чиже! Я сам!

Сокіл скинув взуття і присів переді мною, впершись колінами в підлогу. З особливим, жадібним задоволенням погладив ноги, зняв із мене чоботи й підняв важкий погляд до стегон і вище, забираючись долонями під сукню. Підсмикуючи вгору щільну еластичну тканину.

Я знала, що він побачить під нею. Сьогодні на мені була моя найкраща спідня білизна — тонка, чорна й мереживна. Зовсім не синє бікіні в горошок — стареньке й запране, у якому він застав мене у ванній кімнаті. І все ж я зніяковіла, попри те, що відчувала гостре хвилювання, коли гарячі пальці стиснули стегна трохи нижче сідниць, а потім і губи Сокола доторкнулися до мене крізь капрон.

— Артеме, — я погладила його волосся. Покликавши на ім’я, замовкла, не знаючи, що сказати.

Він сам піднявся на ноги й одним спритним рухом стягнув із себе водолазку, залишившись у джинсах. У напівтемряві передпокою горів його потемнілий погляд, що зупинився на моїх губах. Сокіл притулився до мене, і, клянуся, у мене перехопило дух і вкотре урвалося дихання від його тепла й запаху. Від близькості наших розпалених бажанням тіл.

— Анфісо, — Артем прошепотів біля самого обличчя, торкаючись своїм чолом мого, упершись руками в стіну по обидва боки від моєї голови. — Будь ласка, не кажи ні.

У мене обм’якли ноги і запаморочилося в голові. Хіба такому відмовиш? Я ж звичайне дівчисько, яке і мріяти не могло ні про кого такого. Я сама його поцілувала, обхопивши долонями вродливе обличчя.

Знайшла губи, щоби прошепотіти у відповідь:

— Не скажу. Тільки не сьогодні.