Глава 3, частина 2

Тре-е-ень!

І ще раз, куди наполегливіше й вимогливіше.

Тре-е-е-е-е-е-ень!

Той, хто нас розбудив, і про кого ми щасливо забули в запалі «знайомства», як виявилося, і не думав нікуди йти.

У квартирі стало так тихо, що навіть із-за вхідних броньованих дверей абсолютно виразно донісся чоловічий голос:

— Артеме, негайно відчиняй! Ми знаємо, що ти вдома! Сину, досить валяти дурня! Чекаємо ще хвилину й заходимо — ключі в нас є! Якщо ти думаєш, що я маю намір пробачити тобі вчорашню витівку, то глибоко помиляєшся!

Ключі? Є? У кого?

О-о-ой! — волосся на потилиці заворушилося. Батьки! А я з подушкою і в труселях прямо з ліжка їхнього обуреного чада!

Знову стало так страшно, що хоч чечітку зубами відстукуй! І, судячи з усього, не тільки мені. Бо Сокольський раптом опинився поруч і прошипів крізь зуби:

— От чорт! Здається, батько зі своєю гримзою приїхав!

І як був голяка в ковдрі, так і попрямував відчиняти. А я закрутилася на місці, не знаючи, куди бігти й за що хапатися. Ну все, Фанько, справа твоя труба! Якщо Сокіл зараз про все розповість батькам — не допоможуть і сльози. Точно у відділок за розбій загребуть! Спробуй потім довести, що ти не верблюд, а просто поспати зайшла.

Погляд упав на циферблат настінного годинника, і раптом відчайдушно захотілося розревітися — пів на дев’яту ранку. Усе, на лекцію до Баталова запізнилася! Ще один пропуск, і прощавай стипендія разом із мрією про червоний диплом! Привіт перездачі та хвости! Ні, ну до чого ж все-таки прикро!

Замок у дверях клацнув, й у передпокої почулися голоси. Я тут же звалилася на підлогу, похапцем натягуючи джинси. Підхопившись на ноги, схопила светр, просунула руки в рукави, штовхнулася маківкою всередину…

— Ну, здрастуйте, дівчино!

…Та так і застигла, як вершник без голови, з розчепіреними, як у городнього страхопуда руками, почувши звернений до мене суворий голос.

— Отже, це через вас Артем учора не приїхав на сімейне свято?

І так це було сказано, знаєте, з образою і докором, ніби я цьому голосу аліменти за двадцять років заборгувала.

Ой, а може, мені й далі так постояти? Я можу. Щось не дуже хочеться ніс показувати.

— Е-е… ні, — я захиталася, повертаючись. Мій писк точно чути? — Я тут ні до чого.

— А от мені чомусь так не здається. Ви хоч розумієте, дорогенька, наскільки цей вечір для нас із Сусанночкою був важливим?!

— Е-е, м-м… з ким?

— Ви що, знущаєтеся? — ну ось, ще один, хто сумнівається в моїх чистих помислах вижити за всяку ціну. Тільки гарчати-то навіщо? Мені й сина його вдосталь. — Це ж і дурневі зрозуміло, хто Артема зірвав і навіщо, якщо ви тут! Утім, — чоловік видихнув, заспокоюючись, — справді, звідки вам знати. Сьогоднішня молодь — суцільно покоління споживачів та егоїстів. Тільки власними бажаннями й живе!

— Ну-у-у…

Взагалі-то з таким твердженням я була докорінно не згодна. Не всякий прояв індивідуального мислення дорівнює поняттю і ярлику «егоїст», навіть якщо йде всупереч з чиєюсь думкою. На те ми й індивідууми, зрештою, щоб мислити й ухвалювати рішення самостійно. Навіть через вік. І, якби ми були не в цій точці простору й часу, я б, найімовірніше, спробувала заперечити. (Це я вже мовчу, як цій шишці заперечив би мій тато!) Але зараз мене мучили думки куди більш приземлені — показати голову чи не показати? Висунути з окопу чи не висунути? Цікаво, який відрізок цього самого часу нормальна людина може простояти в чужій вітальні телеграфним стовпом зі светром на голові, перш ніж їй поставлять діагноз?

З’ясувалося, пів хвилини.

— Мені здається, дівчино, що ви затрималися в гостях і вам давно пора додому.

Урр-ра! Поставили! Тобто — не пов’язали!

Голова сама собою виринула з горловини, а руки поправили річ на талії. Я навіть усміхнулася сердитому незнайомцю, який спрямував на мене суворий погляд, і бочком, бочком пострибала до виходу.

— Ага! Пора! Жах як пора! Ви навіть не уявляєте, як мене зачекалися! Я тільки в туалет забіжу і зникну! Чесно-чесно! І ви більше ніколи, зовсім ніколи, взагалі ніколи про мене не почуєте…

— Куди? Стояти! — скомандував Сокіл, який зробив крок назустріч із коридору, і я навіть моргнути не встигла, як раптом опинилася притиснутою сильною рукою до боку хлопця.

Ну все, здасть. Стовідсотково здасть партизана з потрохами!

Від відчаю тут же захотілося обуритися, чому це він мною командує. Я навіть рот роззявила, приготувавшись боротися за свободу до останнього подиху, коли раптово побачила молоду жінку, яка увійшла в кімнату, стукаючи шпильками модних чобіт. І слідом за нею дівчину приблизно моїх років, яка вкотила в спальню валізу.

Я сказала валізу? О, ні-ні. Валізу!

Обидві незнайомки були блондинками в модних шубках, і, чесне слово, я б назвала їх красунями, якби не гордовито підібгані губки й вираз облич, немов їм кожній у ніс вставили пиж, змочений в оцті.

— Мамо, де я буду жити? — ламко-пхикаюче запитало створіння, кокетливо посміхнувшись Соколу, і жінка обвела кімнату переможним поглядом.

— Звичайно, у цій квартирі, золотко! Де ж іще? У нас не так багато сімейної житлоплощі, щоб розглядати інші варіанти.

— Я ж сказав — ні! — вирвалося в хлопця, але дамочка одразу ж наставила на нього палець.

— І жодних заперечень, Артеме! Ілоночці потрібна твоя допомога й увага. Турбота, зрештою! Нічого, поживете разом, дочка освоїться з містом, а потім розв’яжемо питання з окремою квартирою. Я не кажу, що це надовго, любий! Максимум до Нового року! А поки що ти, як брат, доглянеш за моєю дівчинкою…

— Який, до біса, брат, Сусанно! Ми чужі люди!

Ніздрі дамочки затріпотіли, куточки губ смикалися. Ой-ой, здається, зараз буде потоп. Відомий жіночий спосіб і до смішного прозорий, то невже досі працює?

— Василю! Я не можу це чути! Ну хоч ти синові скажи!

Хм, судячи з того, як рішуче скинувся Сокольський-старший і як насупив густі брови — працює, та ще і як.

— Артеме! — знову рикнув. Невже всі чоловіки думають, що якщо ось так от, напружившись у зв’язках, погарчати, то можна все вирішити? Дивні створіння. — Ми тобі вчора повідомили, що Ілона вирішила вчитися на курсах флористів і їй знадобиться допомога. Незабаром ми станемо однією сім’єю, і це вкрай неввічливо — так чинити зі своєю зведеною… з донькою Сусанни, коли я йду тобі на будь-які поступки!

— Я вже відповів, тату, що ні. Міг і не повідомляти!

Ого, який Сокіл серйозний. Я обережно завозилася під його рукою. Гей, він збирається мене відпускати, чи як? Мені взагалі-то до вітру не завадило б сходити.

— Пізно, синку! Ілона «вже» приїхала! Покажеш дівчинці місто, допоможеш освоїтися, познайомиш із друзями. Заодно й нам із Сусанною буде спокійніше. Однаково ти навесні на збори поїдеш, комусь доведеться і за квартирою доглянути.

— Тату, яка весна? Хвилину тому мова йшла про три тижні.

Ага, йшла. Я свідок!

— Неважливо.

— Ні, дуже важливо! Йдеться про мою територію…

Ну ось. Тільки рогів забракло, зараз буцатися почнуть.

— Про мою територію! Ти забуваєшся, синку! Про мою! І, якщо ти ще не зрозумів, усе одно буде так, як я сказав! Крапка!

Нічого собі! Здається, назріває справжній скандал, а Фанька, як завжди, в епіцентрі! Та що ж таке-то! На мій подив, обидві блондинки радісно видихнули. Зате Сокіл раптом не на жарт напружився. Не дивно. Якби мені ось так само привезли мешканця — я б ще й не так брикалася!

— Немає питань, тату. Не подобається, як я живу — чудово! Мені самому набридло перед тобою звіт тримати! Кину універ і буду грати у футбол, як хотів. До біса все!

— Я тобі кину! Я тобі так кину! Ніякого спорту без освіти, зрозумів?! Спочатку диплом отримай, а потім роби, що хочеш!

— Тоді не командуй, як мені жити, і не дорікай!

Чоловік раптом схопився рукою за серце й похитнувся. Із Сокольського миттю злетіла вся пиха.

— Тату?

— Васю?

— Василь Якович? — пролепетала худою овечкою Ілоночка, вторячи матері, й я одразу зрозуміла, чиї руки в цій родині миють золото.

Глава сімейства, як справжній кабальєро, що зіскочив на ходу з коня, устояв на своїх двох. Піднявши підборіддя, підняв руку, заспокоюючи «натовп», і здається мені, що цю коротку сцену можна було б відіграти краще. У всякому разі, як на мене, саме голос, що здригнувся, видав дилетанта з головою.

— Усе добре, сину. Відлуння серцевої хвороби. Зараз вип’ю води й полегшає.

Що, серйозно? Ніхто, крім мене, і не помітив?!.. Здається, ні. Сокольський, плутаючись у ковдрі й чортихаючись, поскакав на кухню й одразу ж повернувся зі склянкою води. Так швидко злетів, що я навіть моментом скористатися не встигла.

Сусанна ласкаво погладила лікоть чоловіка й сердито глянула на хлопця. Утім, її погляд дивовижним чином пом’якшився, коли Ілоночку раптово пройняв кашель. Ось тільки звернулася вона не до доньки.

— Артемушко, дорогенький, ну до чого ці розбіжності й нервування в колі люблячої сім’ї? Невже ми не можемо сісти й домовитися, як нормальні люди? Давай-но, випроводиш скоріше свою гостю, і спокійно все обговоримо. Дівчино, — карі очі блиснули гострим нетерпінням, — до побачення! Здається, вам ясно сказали, що ви тут затрималися!

Ось він — мій зоряний час! Момент працівника масовки, щоб уникнути конфлікту з примою трупи, гарно піти зі сцени й розчинитися в невідомості, не затінюючи світло софітів, що падають на її протеже. Мене більше ніхто не тримав, і я, рада старатися, позадкувала з кімнати.

— Ага, сказали. Так я пішла?

— Ідіть-ідіть, — відважила уклін Сусанночка, — і зробіть ласку, миленька, — не повертайтеся!

Фі, як грубо. Ось прямо образитися захотілося. А втім — не мені із цією гримзою жити!

— До побачення… — я розвернулася на короткому розбігу, націлившись на вихід, але мене, як куріпку на льоту, зрізали міцні руки Сокола.

— Стояти! — прошипів хлопець у вухо, і я навіть почервоніла від такої несподіваної уваги, хапаючи ротом повітря.

Сильний який! І чого він до мене весь час обійматися лізе? Ось знову вхопив за талію і притягнув до себе, розвертаючи обличчям до батьків.

Ну все, вирішив здати, зараза! Усі шишки скинути на мене! Ябеда! Вибач Льошка, вибач мама, я зробила все, що могла.

— Ти куди, Пижику? А познайомитися? І нічого соромитися! Зараз усім зізнаємося, і справа з кінцем! Ти ж цього моменту три місяці чекала!

І якби, паразит, не ткнув мене кулаком у сідницю, я б навіть не зрозуміла, що це він мені.

— Хто? Й-а-а?!

— Ти! Співала — познайом та познайом. Хочу якомога швидше влитися у твою дружну сім’ю. Ну ось вони, мої родичі! Золоті люди, як бачиш! Особливо Сусанночка, — хлопець білозубо вищирився майбутній мачусі, — гумористка! «Не повертайтеся!» Дуже смішно! Загалом-то, тату, тут така справа, — знову напустив на обличчя серйозність, виставляючи мене вперед. — Ось це — моя дівчина…

А? Чого?!

— І ми вирішили жити разом!

Ік. Ік. Ік, ік, ік, ік… Я  позадкувала.

Жінка насупилася, я заморгала. Рука Сокольського міцніше стиснула талію.

Так, хлопцеві не позаздриш. Тримається так, немов ось-ось впаде на дно. Тільки я-то тут до чого? Зовсім очманів, чи що? Та мене зараз ця Сусанночка з донечкою пилками для манікюру пошматують!

Я розчепила край губ і спробувала зобразити черевомовця.

— Ти що, Сокольський, лобом у дуб в’їхав? Ти що несеш?!

Але вийшло тільки промугикати: «муми-муми». Дуже явно промугикати — усі троє родичів одразу ж втупилися на мене й переглянулися. Не дивно, навіть я засумнівалася у своїй адекватності.

Стало так прикро, що негайно захотілося Сокольського стукнути! Ткнути кулаком нижче спини, зовсім як він, щоправда, з розмаху. Але вдавити кулак заважала обмотана навколо стегон ковдра й похмурі погляди, тому я мусила хлопця як слід вщипнути.

Хто ж знав, що якраз в цьому місці ковдра сповзе й мій диво-щипок припаде на голу дупу! Ну все, тепер він точно мене зо світу зживе!

На обличчі Сокольського не здригнувся жоден мускул. Ось це витримка! Кубик-Рубик би вже кричав як різаний! У мене навіть коліна підігнулися від поваги. Довелося пробелькотати зовсім як Ілоночка — тоненько і противно. Виключно у вигляді вибачення.

— З-з-здрасті!

— Сусанно, люба, — посміхнувся Сокіл, — як бачиш, є невелика проблема. Не можемо ми жити втрьох, коли в нас тут кохання-зітхання. Доведеться вам із батьком підшукати для Ілони іншу квартиру.