Глава 3, частина 2

— Немає питань, тату. Не подобається, як я живу — чудово! Мені самому набридло перед тобою звіт тримати! Кину універ і буду грати у футбол, як хотів. До біса все!

— Я тобі кину! Я тобі так кину! Ніякого спорту без освіти, зрозумів?! Спочатку диплом отримай, а потім роби, що хочеш!

— Тоді не командуй, як мені жити, і не дорікай!

Чоловік раптом схопився рукою за серце й похитнувся. Із Сокольського миттю злетіла вся пиха.

— Тату?

— Васю?

— Василь Якович? — пролепетала худою овечкою Ілоночка, вторячи матері, й я одразу зрозуміла, чиї руки в цій родині миють золото.

Глава сімейства, як справжній кабальєро, що зіскочив на ходу з коня, устояв на своїх двох. Піднявши підборіддя, підняв руку, заспокоюючи «натовп», і здається мені, що цю коротку сцену можна було б відіграти краще. У всякому разі, як на мене, саме голос, що здригнувся, видав дилетанта з головою.

— Усе добре, сину. Відлуння серцевої хвороби. Зараз вип’ю води й полегшає.

Що, серйозно? Ніхто, крім мене, і не помітив?!.. Здається, ні. Сокольський, плутаючись у ковдрі й чортихаючись, поскакав на кухню й одразу ж повернувся зі склянкою води. Так швидко злетів, що я навіть моментом скористатися не встигла.

Сусанна ласкаво погладила лікоть чоловіка й сердито глянула на хлопця. Утім, її погляд дивовижним чином пом’якшився, коли Ілоночку раптово пройняв кашель. Ось тільки звернулася вона не до доньки.

— Артемушко, дорогенький, ну до чого ці розбіжності й нервування в колі люблячої сім’ї? Невже ми не можемо сісти й домовитися, як нормальні люди? Давай-но, випроводиш скоріше свою гостю, і спокійно все обговоримо. Дівчино, — карі очі блиснули гострим нетерпінням, — до побачення! Здається, вам ясно сказали, що ви тут затрималися!

Ось він — мій зоряний час! Момент працівника масовки, щоб уникнути конфлікту з примою трупи, гарно піти зі сцени й розчинитися в невідомості, не затінюючи світло софітів, що падають на її протеже. Мене більше ніхто не тримав, і я, рада старатися, позадкувала з кімнати.

— Ага, сказали. Так я пішла?

— Ідіть-ідіть, — відважила уклін Сусанночка, — і зробіть ласку, миленька, — не повертайтеся!

Фі, як грубо. Ось прямо образитися захотілося. А втім — не мені із цією гримзою жити!

— До побачення… — я розвернулася на короткому розбігу, націлившись на вихід, але мене, як куріпку на льоту, зрізали міцні руки Сокола.

— Стояти! — прошипів хлопець у вухо, і я навіть почервоніла від такої несподіваної уваги, хапаючи ротом повітря.

Сильний який! І чого він до мене весь час обійматися лізе? Ось знову вхопив за талію і притягнув до себе, розвертаючи обличчям до батьків.

Ну все, вирішив здати, зараза! Усі шишки скинути на мене! Ябеда! Вибач Льошка, вибач мама, я зробила все, що могла.

— Ти куди, Пижику? А познайомитися? І нічого соромитися! Зараз усім зізнаємося, і справа з кінцем! Ти ж цього моменту три місяці чекала!

І якби, паразит, не ткнув мене кулаком у сідницю, я б навіть не зрозуміла, що це він мені.

— Хто? Й-а-а?!

— Ти! Співала — познайом та познайом. Хочу якомога швидше влитися у твою дружну сім’ю. Ну ось вони, мої родичі! Золоті люди, як бачиш! Особливо Сусанночка, — хлопець білозубо вищирився майбутній мачусі, — гумористка! «Не повертайтеся!» Дуже смішно! Загалом-то, тату, тут така справа, — знову напустив на обличчя серйозність, виставляючи мене вперед. — Ось це — моя дівчина…

А? Чого?!

— І ми вирішили жити разом!

Ік. Ік. Ік, ік, ік, ік… Я  позадкувала.

Жінка насупилася, я заморгала. Рука Сокольського міцніше стиснула талію.

Так, хлопцеві не позаздриш. Тримається так, немов ось-ось впаде на дно. Тільки я-то тут до чого? Зовсім очманів, чи що? Та мене зараз ця Сусанночка з донечкою пилками для манікюру пошматують!

Я розчепила край губ і спробувала зобразити черевомовця.

— Ти що, Сокольський, лобом у дуб в’їхав? Ти що несеш?!

Але вийшло тільки промугикати: «муми-муми». Дуже явно промугикати — усі троє родичів одразу ж втупилися на мене й переглянулися. Не дивно, навіть я засумнівалася у своїй адекватності.

Стало так прикро, що негайно захотілося Сокольського стукнути! Ткнути кулаком нижче спини, зовсім як він, щоправда, з розмаху. Але вдавити кулак заважала обмотана навколо стегон ковдра й похмурі погляди, тому я мусила хлопця як слід вщипнути.

Хто ж знав, що якраз в цьому місці ковдра сповзе й мій диво-щипок припаде на голу дупу! Ну все, тепер він точно мене зо світу зживе!

На обличчі Сокольського не здригнувся жоден мускул. Ось це витримка! Кубик-Рубик би вже кричав як різаний! У мене навіть коліна підігнулися від поваги. Довелося пробелькотати зовсім як Ілоночка — тоненько і противно. Виключно у вигляді вибачення.

— З-з-здрасті!

— Сусанно, люба, — посміхнувся Сокіл, — як бачиш, є невелика проблема. Не можемо ми жити втрьох, коли в нас тут кохання-зітхання. Доведеться вам із батьком підшукати для Ілони іншу квартиру.